Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин

Державна реєстрація передбачає:

• перевірку комплектності документів, які подаються, та повноту відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
• внесення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру;
• оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих  днів з дня надходження належно  оформлених документів.

Юридичній особі видається  свідоцтво про державну реєстрацію, яке містить:

• найменування юридичної особи;
• ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;
• місцезнаходження юридичної особи;
• місце і дату проведення державної реєстрації;
• відомості про державного реєстратора.

Припинення юридичної  особи. Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації або ліквідації.

Реорганізація може здійснюватися в таких формах:

• злиття;
• приєднання;
• поділ;
• виділ;
• перетворення.

При злитті дві або більше юридичні особи припиняють своє існування, а майно, права та обов'язки кожної з них переходять до новоствореної юридичної особи.

При приєднанні одна юридична особа припиняє своє існування, а її активи та пасиви переходять до іншої юридичної особи.

При поділі юридичної особи  вона припиняє своє існування, а її майно переходить до нових юридичних  осіб, які виникли на її базі.

При виділі юридична особа продовжує здійснювати свою діяльність, але з її складу виокремлюється і починає функціонувати нова юридична особа (наприклад, із складу університету виокремлюється факультет і набуває статусу самостійного навчального закладу — інституту).

При перетворенні відбувається зміна організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено на акціонерне товариство).

Ліквідація юридичної особи означає, що воно припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до інших суб'єктів.

Ліквідація юридичної  особи може бути добровільною і примусовою. Добровільна ліквідація може мати місце  за рішенням засновників, у разі закінчення строку, на який створювалася юридична особа, чи по досягненні визначеної мети (наприклад, закінчено будівництво  мосту) тощо.

Ще один спосіб ліквідації це банкрутсво. Підставами примусової ліквідації можуть бути: рішення господарського суду про визнання юридичної особи  банкрутом; рішення суду про визнання недійсними установчих документів про  створення юридичної особи як такої, що систематично порушує умови, передбачені законодавчими актами, або здійснює діяльність, заборонену законом.

У разі ліквідації платоспроможної  юридичної особи вимоги кредиторів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу —  вимоги щодо відшкодування шкоди,  завданої каліцтвом, іншим ушкодженням  здоров'я або смертю, та вимоги  кредиторів, забезпечені заставою  чи іншим способом;

2) у другу — вимоги  працівників, пов'язані з трудовими  відносинами, вимоги автора про  плату за використання результату  його інтелектуальної, творчої  діяльності;

3) у третю — вимоги  щодо податків, зборів (обов'язкових  платежів);

4) у четверту — всі  інші вимоги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Класифікація юридичних осіб

2.1. Теоретичні засади класифікації юридичних осіб.

 

Юридична особа – узагальнююча назва організацій, які визнаються суб’єктами цивільних правовідносин. Таким статусом закон наділяє  організації, які істотно відрізняються  одна від одної. Ці відмінності значною  мірою зумовлюють особливості їх створення, діяльності і припинення. З метою врахування цих особливостей, відображення їх соціальної природи  та особливостей правового статусу, здійснюється класифікація юридичних  осіб. Традиційним для законодавства багатьох країн є поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права і юридичні особи публічного права. Причиною формування такої системи юридичної особи є поділ буржуазного права на публічне і приватне. В різних країнах в основу розмежування юридичних осіб на ці дві групи покладено різні критерії. У ФРН відмітними рисами цих юридичних осіб є правова природа акту, який є підставою їх виникнення. Юридичні особи публічного права виникають на підставі приватно-правового акту.

Юридичні особи публічного права, крім того, переслідують цілі публічного характеру, мають владні повноваження, особливий характер членства. У Великобрітанії публічними є ті корпорації, що створені заради політичних цілей. Їх статус характеризується наявністю владних повноважень, як правило, на певній території або області. Слід також відзначити, що юридичні особи публічного права є також органи, організації та установи, що здійснюють наукові, культурно-освітні, релігійні, та інші суспільно корисні функції державного значення, засновані на підставі норм публічного права. До їх числа входять академічні установи, університети, ліцеї, лікарні, торгові палати тощо. Засновуються вони в розпорядчому (деколи у дозвільному) порядку на основі спеціальних актів, що приймаються компетентними державними органами і в більшості випадків мають спеціальну правоздатність. До приватних корпорацій відносяться ті з них, що створені приватними особами і переслідують їх особисті інтереси. У США всі корпорації поділені на чотири групи: публічні, напівпублічні, підприємницькі і не підприємницькі. До публічних віднесено державні й муніціпальні органи. Напівпублічними є корпорації у галузі постачання населення газом, водою, електроенергією. Напівпублічні корпорації існують на гроші платників податків. Усі інші відносяться до категорії приватних, тобто тих, у створенні яких бере участь не держава, а приватні особи.

Непідприємницькі корпорації не мають на меті отримання прибутку (релігійні організації, школи, благодійні фонди). Якщо підсумувати, то до юридичних  осіб публічного права відносять  саму державу, яка віступає в майнових відносинах в якості особливого суб’єкта права – скарбниці, адміністративно-територіальні  одиниці, державні установи і державні організації, які одночасно виступають і як господарюючі суб’єктами і як організації державного управління. Як правило, публічними визнаються юридичні особи, які наділені державними владними повноваженнями. Приватними є всі інші юридичні особи, тобто ті, які створюються приватними особами і переслідують приватні цілі. В цивільному праві України, у відповідності до практики зарубіжних країн, також існує поділ юридичних осіб на юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Стаття 81 Цивільного кодексу України визначається, що “юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування”.

Отже, у розпорядчому порядку  виникають державні юридичні особи. Якщо законом передбачено обов’язкове  створення юридичної особи шляхом волевиявлення виборців – виборів, то така юридична особа також набуває  статусу юридичної особи публічного права.

Юридичні особи публічного права створюються, як правило, для  здійснення спеціальних публічних  функцій, не зумовлених їх участю у  цивільному обороті (міністерства та відомства  тощо). Однак, це не означає, що вони не можуть вступати у цивільний оборот. На підтвердження цього, стаття 82 Цивільного кодексу України визначає умови участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах: “на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом”. Це означає, що юридичні особи публічного права поряд з іншими юридичними і фізичними особами можуть брати участь у цивільних правовідносинах. У цьому виявляється специфічна риса цивільного права відношення, яке грунтується на характерній властивості цивільно-правового методу регулювання – рівності суб’єктів. Приватні юридичні особи створюються і діють в інтересах певного кола осіб: засновників, учасників або визначених в інший спосіб. Вони не мають такого загальносоціального значення як публічні юридичні особи, а тому створюються незалежно від держави, на основі загального її дозволу, вираженого в законі.

Правова підстава їх виникнення – засновницьке волевиявлення (угода) однієї або декількох осіб. Отже, публічна (не комерційна) юридична особа – це організація, яка на основі адміністративно-правового акту створена, дозволена державою або має особливий статус, і діяльність якої має загальносоціальне значення. Приватні (комерційні) юридичні особи – це організації, що створюються на підставі угоди з метою задоволення потреб певного кола осіб. Важливим є поділ юридичних осіб за елементами організаційно-правової форми. Така класифікація дозволяє комплексно охарактеризувати різні види юридичних осіб, які мають одну, або декілька спільних ознак. Організаційно-правова форма – визначається шістьма елементами: метою, складом засновників, правовим режимом майна, правовим статусом засновників, організацією управління, умовами відповідальності. За кожним з цих елементів можна виділяти групи та підгрупи юридичних осіб. [40;с. 45-46]

 

 

2.2. Комерційні юридичні особи

 

Класифікація юридичних  осіб може проводитися за різними  підставами. Зокрема, залежно від мети створення і діяльності юридичні особи поділяють на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

В основі розмежування лежить ознака наявності або відсутності  мети одержання прибутку внаслідок  діяльності юридичної особи. При  чому для комерційної організації  така мета є основною. [35.с.10-12]

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських  товариств, виробничих кооперативів, а  також у формі об’єднання вказаних юридичних осіб.

Згідно із законодавством господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на підставі угоди між юридичними і фізичними особами шляхом об’єднання їх майна і підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Господарське товариство — це родове поняття, яке об’єднує такі самостійні види товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, повні  та командитні, для яких загальною  ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки. Всі товариства — юридичні особи, діють на підставі установчих документів, мають власні назви.

Разом із тим кожне із товариств має свої особливі ознаки.

Акціонерне товариство. „Акціонерним визнається товариство, яке має статутний  фонд, поділений на визначну кількість  акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товарива”.

Специфіка правового становища  АТ полягає в тому, що його статутний  фонд формується шляхом емісії та продажу  акцій фізичним і (або) юридичним  особам. Акція — це цінний папір, який підтверджує те, що особа є  членом АТ, має право на участь в  управлінні АТ, одержання частки прибутку АТ у вигляді дивідендів, одержання частки вартості майна у разі його ліквідації. Внесення вкладу водночас становить собою договір купівлі-продажу акції. З цього часу юридичні та фізичні особи набувають статусу акціонерів, тобто наділяються правами та обов’язками стосовно АТ, включаючи відповідальність за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Акціонерні товариства можуть бути двох видів: відкрите АТ, акції  якого розповсюджуються шляхом відкритої  підписки і купівлі-продажу на біржах, та закрите АТ — акції якого  розподіляються між засновниками.

Установчими документами  АТ є установчий договір та статут, які у випадках, передбачених чинним законодавством, узгоджуються з Антимонопольним  комітетом України.

Товариство з обмеженою  відповідальністю. „Товариством з  обмеженою відповідальністю (ТОВ) визначається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (установчим договором і статутом).” На відміну від інших товариств установчі документи ТОВ, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного із учасників, розмір, склад та порядок внесення ним вкладів.

Учасники ТОВ несуть відповідальність у межах вкладів до статутного фонду ТОВ.

ТОВ — це підприємство з  фіксованим складом учасників, тобто  частки в них розподіляються при  емісії серед відомого обмеженого кола осіб; учасники цих підприємств можуть уступати належні їм частки тільки за згодою інших учасників; тут діє  досить жорстка система колективного контролю над персональним складом  учасників та кількістю належних кожному часток. При виході учасника із ТОВ на його вимогу і за згодою товариства вклад може бути повернутий повністю або частково в натуральній  формі.

Товариство з додатковою відповідальністю. Товариством з  додатковою відповідальністю (ТДВ) визначається товариство, статутний фонд якого  поділений на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники ТОВ відповідають за його боргами  своїми вкладами в уставний фонд, а  якщо цього недостатньо — додатково  належним їм майном в однаковому для  всіх учасників розмірі, кратному вкладам  кожного учасника.

Повне товариство. „Повним  визначається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між  ними договору займаються підприємницькою  діяльністю і солідарно відповідають за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить.”

Повне товариство створюється  і діє на підставі установчого  договору, в якому обов’язково  повинні бути визначені розміри  часток кожного із учасників, розмір, склад і порядок внесення вкладів, форми участі у справах товариства.

Управління діяльністю повного  товариства здійснюється за згодою всіх його учасників. Кожний учасник має  один голос, якщо установчим договором  не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Прибуток та збитки товариства розподіляється між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено  установчим договором.

Командитне товариство. Командитним  визначається товариство, в якому  разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними  учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів.