Шпаргалка по "Гражданско право"

     Положення ч.5 ст. 13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою  неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи  цивільних відносин, що складаються  у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав.

     Згідно  з ч.6 ст.13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таким наслідком є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

     Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть вважатися  вимоги відповідності поведінки  уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; відсутність зловживання правом.  

28. ВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОБОВЯЗКІВ 

     Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного цивільного права, завжди є юридичним фактом.

     Згідно  з ч.4 ст. 14 ЦК підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків є: 1) умови договору; 2) положення актів законодавства. При цьому договору надається перевага перед актами законодавства: у тих випадках, коли є договір, спочатку мають бути з'ясовані умови договору; якщо ж договору немає або його тлумачення недостатньо для з'ясування того, як мають виконуватися обов'язки учасниками правочину, то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

     Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Це положення, встановлене ст. 14 ЦК, ґрунтується на таких засадах  цивільного права, як неприпустимість  свавільного втручання у сферу  особистого життя людини, свобода  договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства.

     Оскільки  в ч.2 ст.14 ЦК йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим  для неї, постає питання: що слід розуміти під обов'язковими діями? З аналізу ч. 1 цієї ж статті випливає, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства.

     Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, встановленими договором або  актами цивільного законодавства. На відміну  від традиційного для раніше чинного  цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків згадувалися насамперед міри відповідальності, новий ЦК виходить з провідної ролі засобів заохочення.

     Засоби  заохочення можуть бути встановлені  у договорі, наприклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи).

     Однак на практиці все ж таки частіше  як стимул для виконання обов'язків  застосовуються міри відповідальності або інші засоби негативного впливу на зобов'язану особу, що одночасно мають за мету захист інтересів правомочної особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене забезпечення його виконання за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов'язання (правовідношення), з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами стосовно забезпечення виконання основного зобов'язання. Якщо штраф — це передусім міра відповідальності, то застава має за мету насамперед захист інтересів кредитора, а вже потім принагідне стимулює боржника до виконання зобов'язання загрозою втрати заставленого майна.  

29. ПРАВО НА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

     Кожна особа має право  на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

     Кожна особа має право  на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам  цивільного законодавства.

     Під захистом слід розуміти передбачені законом вид і міру можливого або обов'язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права. Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов'язок залежить від суб'єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист) (див. коментар до ст. 19 ЦК), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно складає їх повноваження, є обов'язком.

     Суб'єктивне  право як вид і міра можливої поведінки  уповноваженої особи зумовлюється наявністю у його складі трьох можливостей (повноважень): права на визначення власної поведінки уповноваженої особи (права на власні дії); права вимагати належної поведінки від суб'єкта обов'язку (права на дії інших осіб); а також права, у випадку порушення другого, застосувати заходи поновлення свого суб'єктивного права. І, незважаючи на різноманітні погляди, у юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного права, наявності чи відсутності третього його елемента та його змісту, існування окремого самостійного права на захист, слід визнати, що суб'єктивне право, не забезпечене конкретним способом захисту, залишається негарантованим, таким, що може у будь-який момент зазнати неправомірного впливу зовнішніх чинників.

     Відповідно  до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується  на засадах, відповідно до яких ніхто  не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. І  у випадку, коли порушено або порушуються  права чи свободи уповноваженої особи; створено або створюються перепони для реалізації нею своїх прав чи свобод або що вжиті заходи щодо реалізації його прав є недостатніми, на неї покладено обов'язки, не передбачені законодавством або передбачені законодавством, але без врахування конкретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, або що вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом; її притягнено до відповідальності, яку не передбачено законом, або до нього застосовано стягнення за відсутністю передбачених законом підстав або неправомочною службовою особою чи органом, особа може застосувати як передбачені законом, так і не передбачені законом, але йому не суперечать способи захисту свого порушеного чи оспореного права. 
Види захисту можна розглядати як у залежності від способів та форм, так і за суб'єктами здійснення такої діяльності. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право на судовий захист (див. коментар до ст. 16 ЦК). В окремих випадках, передбачених Конституцією України та законами, захист цивільних прав може здійснюватися в адміністративному порядку (див. коментар до ст. 17 ЦК). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату (див. коментар до ст. 18).

     Суб'єктом  захисту можуть виступати органи прокуратури. Так, відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру  покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У ході вказаної діяльності, яка регулюється Законом України «Про прокуратуру», одночасно органи прокуратури здійснюють захист цивільних прав фізичних та юридичних осіб. 
Суб'єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). Однак його діяльність носить характер, сприяючий у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

     Після використання всіх національних засобів правового захисту слід звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Наприклад, до Європейського Суду з прав людини, який діє у відповідності до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 року). 
Згідно зі ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі, шляхом самозахисту (див. коментар до ст. 19 ЦК).

     Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому  воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. 

30. КОМПЕНСАЦІЯ ШКОДИ ЯК ЗАСІБ  ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ  ПРАВ

     Основною  формою компенсації заподіяної шкоди  потерпілої особи є відшкодування  збитків. Можливість використовувати  відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає  у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто  незалежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про  таке право. Слід зазначити, що до ЦК включено низку норм, які розташовані в  різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні  збитків (див. ст. 16, 92, 119, 123 та Ін., ст. 403, 623, 624 та ін.). Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно відшкодування збитків є мірою відповідності. Тому є принциповим з'ясування правових підстав покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. Слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (ст. 611, 623 ЦК), від відшкодування позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 ЦК). Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору, то підлягає застосуванню гл. 82 ЦК (див. коментар до норм цієї глави). Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (див. коментар до ст. 616 ЦК), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання підлягає стягненню у повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). Як у випадку невиконання договору, так і за зобов'язаннями, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить із принципу вини контрагента (про вину див. коментар до ст. 614 ЦК) або особи, яка заподіяла шкоду (ч. 1 ст. 1167 ЦК). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є виняток із цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (ч. 2 ст. 1167, ст. 1173, 1174, 1187, 1188 ЦК). Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов'язання, пов'язане також з необхідністю з'ясування такої обставини, як вина кредитора. Зокрема, суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення (ч. 2 ст. 616 ЦК). 
Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (див. коментар до ст. 623 ЦК).