Відшкодування шкоди, завданої діями чи бездіяльністю медичних працівників

     За  даними медичної науки, шкідливі наслідки для організму людини має не лише фізичне ушкодження (порушення цілісності тканин та інше), а й втрата нервових клітин, які не відновлюються. Нервові  реакції (відчуття болю, подразнення, неприємні  відчуття) існують якийсь певний час  після ушкодження, а можуть залишитися у потерпілої особи і до кінця  життя. У цьому контексті вже  посттравматичний біль та інші неприємні  фізичні відчуття слід розглядати як залишкові явища первинного фізичного  ушкодження.

     Психологічні  переживання, враховуючи положення  частини 5 статті 23 ЦК про одноразовість  відшкодування моральної шкоди, можуть бути відшкодовані тільки за період від моменту ушкодження до подання  судового позову потерпілим. Для найбільш справедливої компенсації страждань (як нервових процесів в організмі) та психічних переживань під час  усвідомлення негативних для організму  та особистості наслідків доцільно було б визначати розмір кожної зі складових «немайнової шкоди» окремо. Однак у вітчизняній судовій  практиці всі аспекти залишаються  на розгляд суду [1,c. 15].

     Наприклад, громадянин Т. звернувся до Ленінського  районного суду м. Вінниці з позовом  про відшкодування йому 250 тис. грн. моральної шкоди однією з лікарень м. Вінниці, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що внаслідок неправильно зробленої біопсії печінки йому пошкодили жовчний міхур, який згодом було видалено. У позовній заяві громадянин Т. розрахував розмір немайнової шкоди в однакових частинах, окремо визначивши психічне пригнічення, яке він відчуває після того, як його визнали обмежено придатним до військової служби, а також необхідність обмеження фізичних навантажень, дотримання спеціальних дієт з обмеженням вживання улюбленої їжі, що робить, на думку позивача, його неповноцінною людиною. Однак суд задовольнив позовні вимоги громадянина Т. частково, визначивши розмір відшкодування лише у сумі 80 тис. грн.

     Зарубіжні правознавці досить скептично ставляться до можливості доведення у суді наявності  болю чи психічних (нервових) ушкоджень. В окремих країнах Європи, наприклад  у Швеції, психологічні переживання  без наявності фізичних ушкоджень  взагалі не відшкодовуються. Це пов’язано  з прийнятою у цій країні доктриною  «наявності фізичної рани», яка пояснює  неможливість відшкодування психологічних  переживань труднощами у доведенні  відсутності прихованих психологічних  розладів (наприклад пригніченого, депресивного стану), які могли бути у потерпілого ще до невдалого медичного втручання. З цим можна погодитися, оскільки об’єктивно визначити наявність або силу болю чи неприємних відчуттів поки що неможливо. Це суб’єктивні відчуття, а спеціальних приладів для їх вимірювання немає. Однак для доведення наявності таких негативних наслідків медичних втручань можна, наприклад, використовувати факт застосування за призначенням лікаря знеболювальних засобів, дані медичних оглядів із застосуванням пальпації чи перкусії потерпілого [10,c. 6].

     Як  свідчить вітчизняна судова практика, суди при визначенні розміру відшкодування  моральної шкоди по-різному розуміють  встановлені частиною 4 статті 23 ЦК засади розумності, справедливості та виваженості [1,c. 15].

     Наприклад, Печерський районний суд м. Києва  при розгляді справи за позовом громадянина  Ш. до офтальмологічної клініки N визначив розмір моральної шкоди за ушкодження ока при невдалій операції 12-річного  хлопчика (зі 100 %-вою втратою зору) лише у 9 тис. грн.

     В іншому випадку Подільський районний суд м. Києва, розглядаючи справу за позовом громадянки Г. до підприємства К про заподіяння матеріальної та моральної шкоди внаслідок надання  медичної послуги неналежної якості (лікування кількох зубів), визначив розмір моральної шкоди у 600 тис.грн., врахувавши якийсь «особливий статус»  позивачки, яка, за матеріалами справи, працює вдома телефонним оператором невеликої ріелтерської фірми. У  цьому разі для обґрунтування такої суми було використано психологічну експертизу. До речі, визначення суми психологічних переживань та страждань потерпілої особи у грошовому еквіваленті експертами-психологами сьогодні стає дуже поширеним явищем у вітчизняній судовій практиці, хоча методика такого розрахунку до цього часу не затверджена у встановленому порядку Міністерством юстиції України.

     На  мою думку, з метою запобігання подібним до зазначених вище судових «перекосів» цілком обґрунтованим було б нормативне закріплення мінімальних розмірів (тарифів) грошового відшкодування шкоди здоров’ю. Зрозуміло, що для кожного виду ушкодження здоров’я розмір відшкодування має бути різним. Необхідно законодавчо затвердити перелік видів ушкодження органів та їх систем чи окремих функцій організму з визначенням мінімального розміру відшкодування у кількості мінімальних розмірів заробітної плати (подібно до тарифної системи у розвинутих країнах Європи). Крім того, при визначенні розміру відшкодування можна заздалегідь враховувати повну чи часткову втрату органа (функції), а також вік потерпілого пацієнта. Розмір відшкодування міг би визначатися з урахуванням різниці між віком пацієнта на момент безпосереднього заподіяння шкоди (виникнення шкідливих наслідків лікування) та середньою тривалістю життя в країні. Такий принцип розрахунку адекватно визначав би період життя, на який людина втрачає можливість відчувати себе здоровою, не маючи порушень цілісності власного тіла [19,c. 64]. 

3. Перспективи відшкодування  шкоди здоров’ю

     Слід  також зазначити, що в Україні  на практиці виконання рішень суду щодо відшкодування шкоди здоров’ю досить ускладнене, а іноді взагалі  нереальне. Особливо це стосується стягнення  коштів з державних медичних закладів і рішень, які передбачають щомісячні  платежі.

     Останнім  часом з метою забезпечення відшкодування  шкоди, заподіяної в результаті невдалого  медичного втручання, було зроблено різні законодавчі пропозиції. Пропонувалося  зобов’язувати суб’єктів надання  медичних послуг протягом року з моменту  отримання ліцензії на медичну практику вносити на спеціальний рахунок  у банківську установу страхову заставу. Є також пропозиція нормативно закріпити  обов’язок приватних медичних організацій укладати договори страхування професійної відповідальності. Однак жодна з цих ініціатив законодавчого закріплення до цього часу не здобула [9,c. 6].

     Ознайомившись із зарубіжним досвідом, автор пропонує для вирішення цього питання  створити в Україні спеціальний  страховий фонд відшкодування шкоди  здоров’ю, заподіяної наданням платних  медичних послуг. До цього Фонду  комерційні медичні підприємства та приватно практикуючі лікарі повинні  були б щомісячно сплачувати визначені  збори. Сума такого збору повинна  розраховуватися залежно від  кількості надаваних послуг та їх вартості. У разі заподіяння шкоди (окрім  моральної) пацієнтові, її відшкодування  буде гарантовано здійснюватися  за рахунок акумульованих у Фонді  коштів відповідно до затверджених Кабінетом  міністрів України мінімальних  тарифів.

     Дієвість  та справедливість зазначеного порядку  відшкодування перевірено у ряді країн Європи. Наприклад, у Швеції ще в 1975 році було створено Консорціум страхових компаній із відшкодування  шкоди, завданої невдалим лікуванням. Цей Консорціум відшкодовує фізичну  шкоду, завдану медичними втручаннями, за спеціально встановленими лімітами, розмір яких час від часу змінюється. Якщо постраждалого пацієнта не задовольняє  запропонована Консорціумом сума компенсації, він може звернутися до суду. Цю модель гарантованої компенсації шкоди, яку, до речі, більшість науковців та практикуючих юристів вважає однією з найбільш прогресивних у світі, з деякими змінами вже запозичили Фінляндія (1987), Норвегія (1988) та Данія (1992).

     Законодавче закріплення чіткого та прозорого  порядку відшкодування шкоди, завданої невдалими медичними втручаннями, вирішило б проблеми не тільки пацієнтів, а й медичних закладів, які нерідко  зазнають суттєвих матеріальних втрат внаслідок недосконалості вітчизняної судової системи [9,c. 7]. 

     РОЗДІЛ 3 ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

3.1 Ненадання допомоги  хворому медичним працівником

      Ненадання без поважних причин допомоги хворому  медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, карається штрафом  до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до трьох років.

     Те  саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого, або інші тяжкі наслідки, карається обмеженням волі на строк  до чотирьох років або позбавленням волі на строк на строк до трьох  років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років  або без такого [5,c. 49]

     Потерпілим  від злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала серйозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.

     Злочин  виражається у бездіяльності: медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов’язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

     Відповідного  до законодавства медичні і фармацевтичні  працівники зобов’язані надавати своєчасну  та кваліфіковану медичну і лікарську  допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в  інших екстремальних ситуаціях  (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники, крім цього, - і при гострих захворюваннях. Медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності.

     Відповідальність  за ст. 139 настає лише у тому разі, коли особа, яка була зобов’язана надавати хворому допомогу, з урахуванням  конкретної обстановки фактично мала таку можливість [5,c. 49].

     Під поважними причинами, які включають  відповідальність за ст. 139, розуміються  різноманітні обставини, які перешкоджають  медичному працівникові надати хворому  допомогу - непереборну силу, стан крайньої необхідності (наприклад необхідність надати першочергову допомогу більш  тяжкохворій особі), хвороба самого медичного працівника, відсутність  для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання допомоги поважною вирішується у кожному  конкретному випадку. Не можуть визнаватися  поважними причинами такі обставини, як, наприклад, перебування медичного  працівника не на робочому місці (вдома, у дорозі тощо), неробочий час, відсутність  згоди хворого або його законних представників на медичне втручання  у невідкладних випадках, коли реальна  загроза життю хворого є наявною.

     Ненадання допомоги хворому може виражатись, як у повній відмові від її надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному у конкретній ситуації, тобто нез’явлення до хворого за викликом; відмову прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад для надання йому першої невідкладної допомоги або доставити хворого  до лікарні; поверхове, формальне обстеження хворої людини, яка потребує медичної допомоги; відмову надати першу медичну  допомогу пораненому або травмованому.

     Відповідальність  несуть медичні працівники незалежно  від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т. ч. працівники служби швидкої  медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі  охорони здоров’я вони працюють або  займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності [18,c. 288 – 289]. 

3.2. Неналежне  виконання професійних обов’язків  медичним або фармацевтичним  працівником

      Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником  своїх професійних обов’язків внаслідок  недбалого чи несумлінного до них  ставлення, якщо це спричинило тяжкі  наслідки для хворого, - карається  позбавленням права обіймати певні  посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років або  виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк  до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

     Те  саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі  наслідки неповнолітньому, - карається  обмеженням волі на строк до п’яти  років, або позбавленням волі на строк  до трьох років, з позбавленням права  обіймати певні посади чи займатися  певною діяльністю на строк до трьох  років [5,c. 49 – 50]. 

     Невиконання професійних обов’язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник  не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов’язаний був  вчинити. Неналежне виконання професійних  обов’язків має місце у тому разі, коли медичний працівник виконує  свої обов’язки не в повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як цього  вимагають інтереси його професійної діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб’єктом своїх професійних обов’язків може бути як одноразовим, так і систематичним.

     Це  зокрема, такі діяння: несвоєчасний або  неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного  медичного догляду, переливання  крові іншої групи, залишення  сторонніх предметів в організмі  хворого під час хірургічної  операції, застосування неправильного  лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.