Власність

Заявники можуть відкликати свої заяви на будь-якій стадії 
провадження, але до прийняття Арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом. Якщо заявником є 
боржник, він має право відкликати свою заяву лише за згодою кредиторів.

Законом України від 17 червня 1993 р. Перелік суб’єктів, які можуть звернутися з письмовою заявою про  порушення справи про банкрутство, розширено за рахунок органів  державної податкової служби та державної  контрольно-ревізійної служби. Як впливає  зі змісту статті 6 Закону “Про банкрутство”, ці заявники не мають права відкликати подані ними заяви.

Справа про банкрутство  порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредиторів до боржника сукупно складаються не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого  для їїх погашення строку.

Відповідно до Закону України  «Про відновлення платоспроможності  боржника або оголошення його банкрутством» та ст..212 Господарського Кодексу щодо боржника можуть бути застосувані наступні процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.  
  Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог  антимонопольно-конкурентного законодавства.  З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство реорганізація юридичної особи - боржника власником (уповноваженим ним органом), а також передача майна боржника в статутний капітал допускаються лише у випадках та порядку, передбачених законом.  

 

 

 

Ситуація 4

 

Машинобудвельний завод  збудував дитячий комбінат, у зв’язку  з чим у нього відпала потреба  у використанні старої будівлі дитячого садка, що має балансову вартість 110 тис. грн.. Міністерство, в систему  якого входить завод, видало наказ  про передачу будівлі дитсадка, що звільнилася, на баланс проектного інституту, який також входить у ситему даного міністерства. Директор заводу відмовився від виконання наказу, маючи на меті продати зазначену будівлю  на аукціоні.

Які право має державне підприємство щодо закріпленого за ним  майна? Який порядок відчуження закріплених  за державним підприємством основних фондів? Яким чинном може бути розв’язана дана ситуація згідно вимог законодавства.

 

 

   Державне підприємство –  суб’єкт підприємницької діяльності, який створюється державою в особі  уповноважених органів виконавчої влади. Права підприємств щодо розпорядження  закріпленим за ним майном визначені, зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні". Так, підприємство, якщо інше не передбачено  чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в  оренду, надавати безоплатно в тимчасове  користування або в позику належні  йому будинки, споруди, устаткування, транспортні  засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні  цінності, а також списувати їх з балансу. Підприємству надається  право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні  цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності.

Відповідно до пункту 3 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" майно, що є державною власністю  і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві  повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього  будь-які дії, які не суперечать чинному  законодавству та статуту підприємства.

Декретом Кабінету Міністрів України  від 15 грудня 1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній  власності" державним підприємствам  заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям та установам, а також  громадянам.

Підприємство не має права укладати перелічені у пунктах 5 і 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" угоди щодо закріпленого за ним державного майна ще й тоді, коли відповідне обмеження цього права прямо  передбачене його статутом (пункт 2 Роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України від 02.04.94р. № 02-5/225 "Про  деякі питання практики вирішення  спорів, пов’язаних з судовим захистом права державної власності").

Загальною для всіх державних підприємств  є норма статті 10 цього Закону ( в редакції Закону України від 07.07.92р. № 2554-12 "Про внесення змін і доповнень  до деяких законодавчих актів України), згідно з якою відчуження від держави  засобів виробництва , що є державною  власністю і закріплені за державним  підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна  України. Зазначене обмеження не поширюється на передачу за плату  засобів виробництва одним державним  підприємством іншому державному підприємству, тобто коли ці засоби залишаються  у державній власності.

У зв’язку з цим Фондом державного майна України було прийнято Положення  про порядок відчуження засобів  виробництва, що є державною власністю  і закріплені за державним підприємством, затверджене наказом від 2 грудня 1992 року № 530 (далі – Положення 1992 року).

Згодом набуло чинності Положення  про порядок відчуження засобів  виробництва, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна від 7 серпня 1995 року №1020 (далі – Положення 1995 року).

На даний час діє Положення  про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30 липня 1999 року №1477, (далі-Положення 1999 року).

Відповідно до преамбули Положення 1999 року визначає порядок відчуження майна шляхом продажу державного майна, закріпленого за державними підприємствами; державного майна, наданого в оренду; державного майна підприємств, які  перебувають у процесі приватизації; державного майна тих суб’єктів підприємницької діяльності, щодо яких, відповідно до їхнього Статуту, поширюються норми чинного законодавства України, встановлені для державних підприємств; державного майна, що перебуває на балансі суб’єктів підприємницької діяльності недержавної форми власності.

Відчуженням майна згідно з пунктом 1 вказаного Положення є передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб’єктів  підприємницької діяльності, іншим  юридичним чи фізичним особам шляхом його продажу за грошові кошти.

У преамбулі Положення 1992 року поняття  відчуження від держави засобів  виробництва визначалося як продаж, списання, безоплатна передача, обмін, дарування тощо, а Положення 1995 року дало поняття відчуження від держави  засобів виробництва як продаж, списання, передача з балансу на баланс, обмін  тощо.

Поняття "відчуження" у юридичній  літературі розглядається як передача майна у власність іншій особі; один із способів здійснення власником  повноважень розпорядження. Розрізняють  відчуження майна платне (купівля-продаж, міна) і безоплатне (дарування).

Отже, Положення 1999 року регулює лише платне відчуження майна державними підприємствами – купівлю-продаж. Але, на мій погляд, у Положенні, окрім  продажу, доцільно також передбачити  можливість відчуження державними підприємствами засобів виробництва шляхом укладення договорів міни.

Стаття 10 Закону України "Про підприємства в Україні" встановлює обмеження  щодо відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і  закріплені за державним підприємством.

У преамбулі цього Положення  йдеться про порядок відчуження майна.

У теорії цивільного права термін "майно" застосовується неоднозначно. По-перше, під "майном" розуміють  річ чи конкретну сукупність речей. По-друге, під цим терміном розуміють  сукупність прав, які належать конкретній особі (стаття 10 ЦК України). По-третє, термін "майно" визначається як сукупність майнових прав та обов’язків. У цьому  значенні вживають поняття "спадкове майно".

Відповідно до пункту 1 Положення 1999 року майно – це матеріальні цінності, які, відповідно до чинного законодавства, віднесені до основних засобів (фондів). Тобто, воно терміном "майно" охоплює  лише основні засоби, які є предметом  відчуження згідно з цим Положенням.

Таким чином, Положення 1999 року розширює предмет відчуження порівняно з  пунктом 3 статті 10 Закону України "Про  підприємства в Україні", оскільки поняття "основні засоби" ширше, ніж "засоби виробництва". Щоб  запобігти неоднозначному розумінню  предмета відчуження, на мою думку, у Положенні необхідно дати змістовне  визначення майна, яке підлягає відчуженню, а саме, засобів виробництва.

Пунктом 6 Положення 1995 року було передбачено  також межовий рівень вартості засобів  виробництва, в залежності від якого  майно відчужувалося або з  дозволу міністерств та відомств, або з дозволу Фонду державного майна України (регіональних відділень), але за умови обов’язкового погодження з відповідним міністерством (відомством). Так, з дозволу міністерств та відомств відчужувалися основні  фонди, вартістю до суми, еквівалентної 100 розмірам установленого чинним законодавством неоподаткованого мінімуму доходів на місяць, діючого на момент продажу; а з дозволу Фонду державного майна України (регіональних відділень) - основні фонди, вартістю понад суму, еквівалентну 100 розмірам установленого чинним законодавством неоподаткованого мінімуму доходів на місяць, діючого на момент продажу.

Тоді як чинне Положення не передбачає такої вартісної межі. А саме, відповідно до пункту 4 Положення відчуження майна державного підприємства проводиться  безпосередньо підприємством після  отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати  функції управління державним майном , за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними  відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим (далі – ФДМ).

Відповідно до пункту 11 Положення 1999 року відчуження державного майна  шляхом його продажу здійснюється виключно на конкурентних засадах – через  біржі, на аукціоні, за конкурсом.

Продаж державного майна на аукціоні, за конкурсом регулюється Положенням про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є  державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна  України 22 вересня 2000 року № 1976 (зареєстровано  в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2000р. за № 692/4913).

У статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" зазначається, що кошти, одержані в результаті відчуження від  держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, направляються  виключно на інвестиції. Проте, норма  Закону сформульована не досить чітко, оскільки не розкриває поняття інвестицій.

Щоб запобігти правопорушенням, очевидно, було закріплено норму пункту 28, відповідно до якої керівники підприємств несуть відповідальність згідно з чинним законодавством за цільове використання коштів, отриманих від реалізації майна, та за достовірність інформації, наданої органам управління майном та ФДМ. Але ця норма носить декларативний характер, оскільки чинним законодавством не передбачено відповідальності за такі правопорушення.

Таким чином, запропоновані у цій  статті шляхи вдосконалення чинного  законодавства, яке регулює відчуження майна державними підприємствами, на мою думку, не тільки усувають деякі  розбіжності у правовому регулюванні  цих відносин, але і сприятимуть  вдосконаленню порядку відчуження майна державного підприємства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1. Конституція України.
2. Цивільний кодекс України К.: Юрінком Інтер, 2001.
3. Закон України “Про власність” від 07.02.1991р. №697-XII
4. Господарський кодекс України від 16.01.2003р.
5. Закон України про банкрутство.
6. Закон України “Про підприємства в Україні”.
7. Закони України «Про лізинг» від 16.12.1997р.
8. Закон України «Про оренду державного і комунального майна» від 14.03.1995р.
9. Щербина В.С.  Господарське право. Підручник. – К.: Юрінком Інтер,2005.
10. Вінник О.М. Господарське право : Курс лекцій . – К.: Атака, 2004.
11. Цивільне право України. Підручник Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. К.: Істина, 2003