Шпаргалка по "Теорія соціальної комунікації"

№ 10-11 Види та рівні комунікаційної діяльності.

 
У якості комунікантів та реципієнтів  можуть виступати три суб’єкти, які відносяться до різних рівнів соціальної культури: індивідуальна особистість – (І), соціальна група – (Г), масова сукупність – (М). Вони можуть взаємодіяти один з одним, наприклад І – Г, І – М, Г – М та ін. В результаті, можуть виникати декілька видів соціальних комунікацій, адже комунікативні дії здійснюються у формі наслідування, діалогу, управління. Діалог є взаємодія рівноправних партнерів, яка можлива між суб’єктами однакового соціального статусу, а не різних рівнів, так як різнорівневі суб’єкти, наприклад, І та М, не є рівноправними. Між різнорівневими суб’єктами може бути наслідування або управління, але не діалог рівних учасників. 
 
Ті види комунікаційної діяльності, де в якості активного, цілеспрямованого суб’єкту виступає І, або Г, або М, будемо називати відповідно – мікрокомунікацією, мідікомунікацією та макрокомунікацією. Ті види, де І, або Г, або М виступають в ролі об’єкту впливу назвемо відповідно міжособистісною, груповою та масовою комунікацією. Подібна дворівнева класифікація видів та рівнів комунікаційної діяльності може бути представлена у вигляді наступної таблиці. 
 
Для повноти картини можливих форм комунікаційної діяльності варто також мати на увазі – квазікомунікацію, коли комунікант звертається до уявного партнера. До неї варто віднести й феномен фетишизації. Створення різноманітних кумирів, культ вождів і т. п. в кінцевому рахунку мають своєю метою формування уявного всезнаючого та могутнього «квазікомунікаційного» партнера.

№ 13  Спілкування як соціально-психологічна й комунікаційна категорія. 
 
Категорія « спілкування» часто ототожнюється з поняттям «комунікація». У англомовних текстах це відбувається тому,що крім слова «communication» не існує іншого для перекладу українського слова «спілкування». Комунікація, див. Спілкування, яке визначається як «взаємодія двох або більше кількості людей, яке полягає в обміні між ними інформацією пізнавального або афективного характеру» (тобто обміну емоціями). Суспільствознавець Д. Прилюк прийшов до висновку, що етимологічно й семантично терміни «спілкування» та «комунікація» тотожні. Проте соціальні психологи, дотримуються інших поглядів. Зокрема Б.Паригін зазначає: « Під спілкуванням треба мати на увазі не тільки відносини симапатії або антипатії в масштабах малої групи, але будь-які соціальні відносини –економічні, політичні, оскільки воно має свій соціально-психологічний бік та проявляється в більш або менш опосередкованому контакті між людьми». Звідси він робить висновок, що уся сукупність соціальних відносин суспільства незалежно від їх масштабності (мікро- або макросередовище) може розглядатися як одна із проявів і результатів спілкування між людьми. 
 
Ототожнення понять «спілкування» й «комунікація» здається найпростішим вирішенням проблеми,але при цьому втрачаються важливі аспекти категорії «спілкування». Звичайно спілкування включається в практичну діяльність людей (спільна праця, пізнання.,гра), хоча відзначається й можливість відокремлення спілкування в самостійну діяльність, що задовольняє потребу особи в контактах з іншими людьми, тобто комунікаційну потребу. У такому випадку дослідники розрізняють три сторони спілкування: 
 
А. Перцептивна (від лат. Perception-сприймання, відображення об’єктивної реальность органами відчуття) сторона – взаємне сприймання, прагнення до розуміння мотивів поведінки партнерів; 
 
Б. Комунікативна сторона – обмін висловлюваннями. Знаковими повідомленнями; 
 
В. Інтерактивна сторона – обмін не тільки словами, але й діями, відповідно до прийнятої програми спільної практичної діяльності. 
 
Таким чином, спілкування як сума трьох різних процесів: перцепція (пізнання людьми один одного)+ комунікація + спільні цілеспрямовані дії( наприклад спорудження будинку або гра в футбол). Проте, в цьому визначенні є чотири спрощення. По-перше, комунікативна сторона зводиться до вербальної комунікації, що складається з обміну висловлюваннями, а випускається з виду безсловесне спілкування між людьми, наприклад, взаєморозуміння гравців футбольної команди або партнерів в танці. По-друге, враховуючи випадок перетворення комунікації в зміст спілкування, варто вказати на обв’язковість присутності в усіх випадках акту перцепції. По-третє, інтеракція, тобто спільна трудова діяльність, може бути у формі фізичної праці(матеріальне виробництво) або у вигляді розумової праці(духовне виробництво). По-четверте, подібна формула взагалі не придатна для письмового спілкування або для електронної комунікації. Варто зазначити, що існують такі варіанти спілкування: а) матеріальна праця, що супроводжується вербальною комунікацією; б) спілкування за допомогою вербальної комунікації, духовна праця; в) матеріальна праця без вербальної комунікації; г) спілкування за допомогою невербальної комунікації. Виходячи з цього можна стверджувати, що спілкування – це духовна праця у вигляді вербальної комунікації або спілкування може бути невербальною комунікацією. Якщо об’єднати ці значення то тоді з’ясується, що уся комунікація в таких випадках не частина спілкування, а тотожна спілкуванню. 
 
Отже, завершуючи розгляд даного питання можна зробити наступні висновки: 
 
А. Усна комунікація не існує поза спілкування, в той час як спілкування може не включати вербальну комунікацію; 
 
Б. Співвідношення між усною комунікацією та спілкуванням відбувається у двох варіантах: 
 
-комунікація – духовна складова матеріально-виробничого спілкування(частина спілкуванняґ); 
 
-комунікація вичерпує зміст духовного спілкування(тотожна спілкуванню). 
 
В. Усна комунікаційна діяльність є духовне спілкування соціальних суб’єктів не що інше як подібний рух. 
 
Г. Письмова комунікація та електронна комунікація співпадають з письмовим спілкуванням, оскільки матеріально-виробнича діяльність виключається.

№ 14 Ігри були і є постійними супутниками розвитку людства. На етапі археокультури гра використовувалася для соціалізації підростаючого покоління. В античні часи були поширені релігійні ігри. В середньовіччя були маскаради, карнавали, в период неокультури – масові ігри.  
 
Ігри – це не тільки передача певних смислів, але будь-яка гра – творча комунікаційна дія. Будь-яка грає вільною діяльністю, гра не переслідує мету виробництва матеріальних цінностей, але вона і не безцільна. Метою гри є виграш, що може бути морально-емоційного, або матеріального характеру. Досягнення виграшу вимагає новаторських рішень. Тому гра – творча діяльність. Гра представляє собою непередбачене, але справедливе випробування сили, винахідливості, ерудиції гравців, тим самим задовольняє моральні та етичні потреби.  
 
Таким чином, гра – це творче продуктивне спілкування незалежних суб’єктів, яке здійснюється в межах добровільно прийнятих правил і має етичну та естетичну привабливість. Гра – це духовне спілкування і завжди має комунікативну сторону та відноситься до комунікативної діяльності.  
 
Псевдогра – гра, що втратила творчу складову, але зберегла комунікаційну складову, яка втілена в ігровій формі. Основна відмінність від гри полягає у:

51.  
    Псевдо гра не має невимушеності;
52.  
    Добровільності
53.  
    Непередбачуваності.

 
Існують такі форми псевдо гри:

54.  
    Трудова повинність, яка здійснюється під впливом зовнішнього примусу (обов’язок);
55.  
    Ритуали:

№ 19 Структура соціальної пам’яті.

Зміст пам’яті стабільних масових  сукупностей, типу суспільства (соціуму), утворюють соціальні смисли –  знання, вміння, стимули та емоції, корисні  для життя даного суспільства. Соціальні  смисли бувають природними (позакультурними, що передаються генетично) та штучними (тобто культурними), створеними колективним розумом суспільства. Відповідно до цього соціальна пом’ять складається із двох рівнів: 
 
* соціальне несвідоме, що успадковується генетично, в тому числі етнічна психологія, архетипи та соціальні інстинкти; 
 
* культурна спадщина, що складається: по-перше, з духовної (нематеріальної) частини (свідомість, мова, знання, вміння, етичні норми, естетичні цінності); по-друге, з матеріальної частини, що складається із пам’яток культури у вигляді артефактів (створених людиною виробів), документів (спеціальних комунікаційних повідомлень) та освоєною людиною природою (рілля, знаряддя праці, промислові вироби).  
 
Таким чином, можна говорити про дві форми культури – духовну (ДК) та матеріальну(МК). Соціальне несвідоме служить психологічною основою для духовної форми культури та опосередковано відбивається в пам’ятках культури. 
 
Зазначимо, що соціальний менталітет розуміється як жива соціальна пам’ять, що представляє собою єдність усвідомлених та неусвідомлених смислів, а отже менталітет = свідомість + несвідоме. Несвідома частина соціального менталітету складається із загальнолюдських (родових) смислів, які відомий швейцарський психолог К.Юнг назвав “архетипами” та етнічних смислів, які вивчаються етнопсихологією. Він писав, що в психіці людини, крім індивідуального несвідомого, є ще більш глибокий прошарок – колективне несвідоме, яке виступає відображенням досвіду попередніх поколінь, що закарбувалося в структурах мозку. Зміст його складають загальнолюдські первообрази (архетипи) – образ матері-землі, героя, мудрого старці, демона і т.п. Архетипи – важливий елемент загальнолюдської соціальної психології, але “людства взагалі” не існує, воно поділяється на раси та етноси, які мають власний генофонд. У етнічних генофондах закріплені ті відмінності національного характеру, які дозволяють говорити про “слов’янську душу” або “нордичний характер”. Етнічні особливості безпосередньо відбиваються у творчій та комунікаційній діяльності, в фольклорі, літературі, звичаях і традиціях різних народів. Культурна спадщина завжди національно забарвлена, але разом з тим включає загальнолюдські смисли, наприклад, математику та технічні винаходи. 
 
Духовна культура (ДК) особливо тісно пов’язана з етнічною психологією. Цей зв’язок наочно простежується в наступних розділах: а) природна національна мова; б) недокументовані смисли (фольклор, міфи, емоційні переживання); в) соціальні норми і звичаї; г) технологічні вміння. Матеріальна культура (МК) складається із наступних розділів: а) документи; б) артефакти; в) освоєна природа. Таким чином, ми виділили чотири розділи ДК та три – МК. Варто зазначити, що у всіх цих розділах можна знайти як вплив етнопсихології, так і сліди загальнолюдських архетипів (тобто присутність соціального несвідомого).  
 
Завершуючи розгляд цього питання, варто виділити два змістовних прошарки, які мають усі розділи пам’яті – це новації та традиції. Новація – це творчий внесок особи або колективу, що включається до складу культурної спадщини. Це можуть бути пам’ятки культури, або нові ідеї та повідомлення, що входять до соціальної комунікації, але ще не пройшли апробацію часом та не дістали суспільного визнання. Навпаки, традиція – це життєздатне минуле, успадковане від минулих поколінь. Традиціями стають новації, які пережили зміну трьох або більшого числа поколінь й виникли приблизно 75-100 років тому назад. Ми живемо в традиційних містах, користуємося традиційними знаряддями праці та побуту, традиційним соціальним інститутом є сім’я, традиційною є класична література, музика, образотворче мистецтво. Традиції в якості комунікаційного явища забезпечують зв’язок поколінь, що передбачає накопичення, збереження та поширення досвіду суспільного життя. Традиції – це той інерційний механізм, який надає неповторного вигляду та стабільності будь-якому суспільству. Важливо підкреслити, що ніяка влада, ніякий авторитет не в змозі піднести будь-яку актуальну новацію на рівень традиції або відмінити який-небудь звичай. Традиції охороняються громадською думкою, а її сила значно більша ніж примусова сила юридичних законів, так як вона безпосередньо базується на несвідомих соціальних смислах. Механізм передачі традицій полягає не в управлінських впливах, а у добровільному наслідуванні. Традиції непомітно “вирощуються” в процесі практичної діяльності та перетворюються у звички, що спираються на соціальне несвідоме.

№ 21 Різновиди комунікаційних каналів.

1.  
   Комунікаційний канал – це реальна або уявна лінія зв’язку (контакту), за якою повідомлення рухаються від комуніканта до реципієнта. Наявність зв’язку – необхідна умова будь-якої комунікаціїйної діяльності, в якій би формі вона не здійснювалася (наслідування, діалогу, управління). Комунікаційний канал надає комуніканту і реципієнту засоби для створення й сприймання повідомлення, тобто знаки, мови, коди, матеріальні носії повідомлень, технічні прилади.

 
Варто підкреслити, що комунікаційні  канали забезпечують не рух смислів, а тільки матеріального втілення повідомлень, яке відбиває смисловий  зміст. Цей рух відбувається в фізичному (геометричному) просторі та в астрономічному часі. Комунікаційна діяльність, як відомо, це рух смислів в соціальному просторі, а її результатом є поширення освіти, формування суспільної думки, ідей, теорій та інш. Комунікаційна діяльність за своєю суттю є духовна діяльність, але для її реалізації необхідні матеріально-технічні засоби, в якості яких виступають комунікаційні канали. Отже, комунікаційні канали – це матеріальний бік соціальної комунікації.  
 
Розвиток людства від первісного суспільства до постіндустріальної цивілізації супроводжувався постійним збільшенням кількості комунікаційних каналів, завдяки доповненню природних каналів, що утворилися протягом антропогенезу, каналами штучними, свідомо створеними людьми. Природні комунікаційні канали – це канали, що властиві людині від народження для передачі смислових повідомлень у фізичному просторі. Таких каналів два: а) невербальний; та б) вербальний.  
 
Потреба у штучних комунікаційних каналах виникає тоді, коли комунікант та реципієнт позбавлені безпосереднього контакту, а існують соціально-культурні смисли, що потребують передачі в соціальному просторі та часі. Ці смисли були пов’язані: по-перше, з передачею корисного практичного досвіду, по-друге, з магічними віруваннями первісних людей. Для задоволення цієї первинної комунікаційної потреби використовувались два штучних канали, що з’явились приблизно 40 тис. р. т. н. :

•  
  канал іконічних документів – графічні (на кістці, на камені, на дереві) та живописні (одноцвітні або багатокольорові на стінах печер) зображення;
•  
  канал символьних документів – амулети, прикраси, талісмани, статуетки, що мали магічний зміст, а також язичницькі ідоли й зображення богів.

 
Ці канали виконували наступні соціальні  функції: а) магічну (культову); б) "педагогічну" (передача корисного досвіду підростаючому поколінню); в) інтелектуальну (розвиток абстрактного мислення); г) естетичну (розвиток почуття краси та гармонії).  
 
Невербальний й вербальний канали стали базою для формування усної комунікації, а іконічний і символьний канали поклали початок документній комунікації. Усна комунікація та документна комунікація – це два роди соціальної комунікації, що відіграли важливу роль в становленні словесної та книжкової культури. Вони дали поштовх для появи нових штучних каналів, що за своїм джерелом поділяються на дві групи. До першої групи відносяться ті, що виникли в сфері мистецтва, а, до другої, ті, що виникли в сфері науки.  
 
Художні комунікаційні канали беруть свій початок від палеолітичного мистецтва, але зрілих форм вони досягли в Стародавній Греції у ІV-V ст. до н. е. До них відносяться: а) музика і танці (похідні невербального каналу); б) поезія і риторика (похідні вербального каналу); в) театр (синтетичний вид мистецтва); г) графіка і живопис (похідні іконічного каналу); д) скульптура і архітектура (похідні каналу символьних документів). Найважливішою подією для розвитку цивілізації було винайдення писемності, тобто відкриття документного каналу. Писемність – результат еволюції іконічного каналу, а її перші види з’являються у ІV- ІІІ тис. до н. е. (ієрогліфічне, клинописне, абеткове письмо).  
 
І хоч писемність була дітищем художнього каналу, разом з тим, вона стала засновником ряду технічних каналів, що сприяло оперативності передачі інформації, зниженню собівартості, зростанню дистанційності та комфортності. У ХV ст. рукописну книгу змінило мануфактурне книгодрукування. У ХІХ ст. відбулась промислова революція, завдяки якій документна комунікація отримала поліграфічну та целюлозно-паперову промисловість, що забезпечило багатотисячні тиражі газет, журналів, книг та сформувало величезних книжковий ринок. В цей час з’являються технічні винаходи, що значно розширили комунікаційні можливості існуючих каналів: фотографія, телеграф, телефон, радіо. Відбулась перша технічна революція в сфері соціальної комунікації.  
 
В середині ХХ ст. відбулась друга технічна революція, в результаті якої з’явились фототелеграф й телебачення, відеозапис й комп’ютерний зв’язок, електронна пошта, що перетворилась наприкінці століття в глобальну комунікаційну систему Інтернет. Друга технічна революція призвела до появи нового роду соціальної комунікації – електронної комунікації, становлення якої ще не завершилося. Сьогодні, ми стоїмо на порозі синтезу усіх відомих нам родів комунікації: усної, документної та електронної.

№ 22, 23, 25 Бар’єри на шляху комунікаційних каналів.

 
Жодний із комунікаційних каналів  не обходиться без бар’єрів, що заважають  руху смислів. Комунікаційні бар’єри  – це перешкоди на шляху руху смислів від комуніканта до реципієнта. Усна комунікація має 4 види комунікаційних бар’єрів: 
 
а) технічний бар’єр у вигляді шумів та перешкод у штучних комунікаційних каналах. Шуми мають природне походження, а перешкоди створюються навмисно; 
 
б) міжмовний бар’єр виникає при невідповідності мов та кодових систем комуніканта й реципієнта; 
 
в) соціальний бар’єр виникає між людьми, які розмовляють однією мовою, але належить до різних соціальних груп. Ускладнено взаєморозуміння різних поколінь (суперечки "батьків і дітей"), представників різних класів та станів, які мають антагоністичні інтереси, мешканців міста і села, чоловіків та жінок, людей з різним освітнім рівнем. Сутність соціального бар’єра не в жаргонах або стилях мови, а в різних ціннісних орієнтаціях, особистого психофізіологічного й життєвого досвіду. Ці відмінності не можуть бути усунені та й необхідності у цьому немає, так як тоді відбулась би уніфікація людства; 
 
г) Психологічний бар’єр виникає внаслідок викривлень в сприйманні комунікантом й реципієнтом одне одного, що неминуче супроводжує комунікацію. В результаті, у свідомості тих хто спілкується формується образ партнера, який може бути привабливим або огидним, байдужим або хвилюючим. Велике значення також має комунікаційна ситуація: ці люди є рівноправними співробітниками, які роблять спільну справу, або знаходяться у відносинах "начальник – підлеглий" 
 
Документна комунікація має наступні бар’єри: 
 
а) технічний бар’єр полягає в недоступності необхідних документів для реципієнта. Якщо реципієнту відомі вихідні дані, потрібної йому публікації, то бібліотечно-бібліографічні служби здатні представити йому цей документ. Це завдання адресного пошуку, що носить чисто технічний характер; 
 
б) психологічний бар’єр при вивченні документів виникає внаслідок нерозуміння реципієнтом їх смислу. Воно може поширюватися на всі типи документів. Нерозуміння замислу художника зустрічається також часто, як і нерозуміння творчого задуму письменника; 
 
в) соціальні бар’єри це перешкоди, що створюють документні інститути комунікаційних систем та їх органи управління на шляху передачі повідомлення від комуніканта до реципієнта. Головною з таких перешкод є цензура, яка має багатовікову історію. Слід підкреслити, що цензура – це специфічний бар’єр саме документної комунікації. Її неможливо здійснити ні в усній, ні в електронній комунікації, хоча подібні спроби неодноразово здійснювалися властями.  
 
Електронна комунікація також має три види перешкод: 
 
а) технічний бар’єр в телевізійно-комп’ютерних систмах залежить від якості електронної техніки. Але по мірі її вдосконалення буде підвищуватися якість електронної техніки та усуватися ці перешкоди. Однак, і в майбутньому будуть існувати комп’ютерні бандити й хулігани, для боротьби з якими знадобиться комп'ютерна поліція. В електронній комунікації ХХІ ст. людству варто побоюватися не слабкості техніки, а залежності від неї. Було б надто оптимістично сподіватися на то, що проблеми інформаційного пошуку будуть успішно вирішені, адже для автоматичного ретроспективного пошуку в документних фондах минулих років, необхідно їх відповідним чином обробити – це завдання складне й невдячне. Тут, як і раніше, будуть діяти документні інформаційно-пошукові системи в модернізованій електронній формі з високими показниками втрат інформації та інформаційного шуму. Так що ситуація "ми знаємо те, що ми не знаємо" збережеться й для фондів та документів, виданих у ХХІ ст. Інша справа – пошук в базах даних, побудованих на основі інформаційних технологій електронної комунікації, буде значно ефективнішою; 
 
б) психічні бар’єри, що виникають в електронній комунікації, викликають чималу стурбованість сучасних вчених. Вони звертають увагу на наступні негативні наслідки постійного спілкування з телевізійною технікою для нормального розвитку: 
 
* послаблення уваги, оскільки регулярний перегляд телевізору не потребує тієї зосередженості, якої вимагає читання (адже не можна читати й розмовляти), а перегляд телебачення можна сполучати з різними іншими заняттями, які не займають візуальний канал; 
 
• зниження інтелектуального сприймання, внаслідок полегшеного доступу до аудіовізуальних повідомлень, адже читання вимагає розумових зусиль для розуміння змісту тексту. Звідси – "лінощі думки" у телеглядача та інтелектуальна працездатність у читача; 
 
• мозаїчність індивідуальної пам’яті складається у телеглядачів внаслідок безсистемності та різноголосиці тих повідомлень, які їм пропонуються; читання ж може бути (правда рідко) систематичним та цілеспрямованим 
 
В результаті людина яка читає краще підготовлена до творчої й комунікаційної діяльності, вона більш повноцінна соціально та багата духовно, ніж ті, хто за визначенням деяких вчених -"опромінені телебаченням"; 
 
в) соціальні бар’єри виникли наприкінці ХХ ст. , коли електронна комунікація набула глобального характеру, а споживачами телепрограм й користувачами комп’ютерів стала більша частина людства й це – значне досягнення освіти, науки й культури. Сьогодні створюються матеріально-технічні основи для перетворення людства в мешканців, за висловом М. Маклюєля, "глобального села", для формування Всесвітньої цивілізації, яка охопить всі народи. Головні перешкоди на цьому шляху – не технічного або економічного плану, а соціально-культурного та політичного.  
 
• Загальнолюдська єдина й уніфікована культура створює загрозу для вільного розвитку самобутніх національних культур, і відповідно, - духовної незалежності нації. Звідси недовіра національно орієнтованої інтелігенції до закликів переходу до "відкритого суспільства", космополітизму, а тому її представники прагнуть завадити реалізації подібних намірів. У зв’язку з цим виникає проблема крос-культурної комунікації, що відкриває загальнолюдське в національному.  
 
• Електронна комунікація – величезна й приваблива сфера вкладання капіталу. Капіталізація телебачення та комп’ютерного виробництва це необхідна умова їх розвитку і вдосконалення. Проте капітал небезкорисливий, тому масові аудиторії, які втягнуті в глобальні комунікаційні мережі, стають об’єктом експлуатації. Вони повинні не тільки повернути інвесторам вкладені гроші, але й принести прибуток. Комерціалізація комунікаційних систем означає їх заангажованість. Монополізовані телекомпанії та комп’ютерні мережі не визнають іншої свободи слова крім демагогії. Звідси бар’єри брехні та обману, що створюють електронні засоби масової інформації між правдою та багатомільйонною довірливою аудиторією.  
 
• Демократична західноєвропейська преса на початку ХХ ст. завоювала право називатися "четвертою владою". Електронна комунікація зберігає це звання, причому можливості її впливу на аудиторію значно зросли. Роль засобів масової комунікації в політичній боротьбі досить часто виявляється вирішальною. Але вони залежать від своїх власників, а тому відпрацьовують замовлення, отримане від них. Тому масові аудиторії стають жертвами політичних маніпуляцій з боку володарів телекомпаній та комп’ютерних мереж.

№ 28 Хронологія суспільних комунікаційних систем. 
Суспільно-комунікативна система (СКС) – структурована сукупність комуні кантів, реципієнтів, смислових повідомлень, комунікаційних каналів та служб, що мають матеріально-технічні ресурси та професійні кадри. Розвиток соціальних комунікацій пов'язаний з еволюцією людства та зміною культури, що пройшла 5 стадій. Звідси випливає, що стадії розвитку культури співпадають із стадіями розвитку СКС. Поступова зміна СКС виникає тоді, коли зявляеться криза комунікаційних каналів. Вона полягає в тому, що існуючі канали перестають задовольняти потребі суспільства. При цьому, в наслідок біфуркації зявляється нова ком. Культура. Це способи, які використовуються для реалізації того, чи іншого ком. Канала. Визначається пануючими у суспільстві нормами і способами фіксації, збереження та поширення культурних смислів. В СКС розділяють такі основні етапи комунікаційної культури:

56.  
    Словесність;
57.  
    Книжність – основні культурні смисли передаються за допомогою документації; (3 етапи: палеокультура, некультурна мануфактура, індустріальна, мультимедійна).

 
Виділяють такі рівні СКС: 
 
-Общинна (археокультура словесності 40-4 тис.рр. тому назад) 
 
- Рукописна (3 тис рр. тому.) 
 
-Мануфактурна (15-18 ст) 
 
- Індустріальна (19 – сер. 20ст) 
 
- Мультимедійна (сер 20 – наш час)

№ 29-30 Археокультурна словесність та палеокультурна книжність 
 
Арх. відповідає общинній скс- це первісна ком. система. Панування усного слова всановл. не одразу, бо воно вимагає досить розвиненого абстракт. мислення. Хар-ні особливості:1. рівність, соц. однорідність первісних общин і супровод. синкритичністю первіс. ком. каналів. 2. існує обожнення слова, що має відображення в світових релігіях Біблія слово поряд із Богом, 3. священі слова передавали із вуст в уста, а іхня поетика щоб легко запамят. Палеок. кн. виникає в період першої біфуркації в4-3 ст. до н. е. перші види писемності зявл. у первинних цивіл-х. Існує 3 періоди:1. писемність найдавніших цивіл-й(ієрогліфи, клинопис)2) античність 8ст. до н. е. – 5ст. н. е. – греція і рим – словесна фонетична писемність. 3) середньовічна пис-ть – 5ст. н. е. – 14ст.  
 
Особливості палеокульт. :1. обожнення слова переноситься до обожнення книги 2. деференціація населення – освічений і неосвічений 3. рукописна СКС поклала початок документованій соц. памяті( розвив науки, зявл. наукоі роботи)

№ 33 Мультимедійна комунікаційна культура 
Сьогодні триває період біфуркації ІV, коли панування машинної поліграфії поступово змінюється мультимедійними телевізійно-комп’ютерними каналами. Однак, про становлення мультимедійної СКС говорити ще зарано. Використання електромеханічних (телеграф, телефон, кінематограф) або радіоелектронних (радіо, телебачення, відеозапис) пристроїв не означає виходу за межі книжної комунікаційної культури, так як основні культурні смисли фіксуються, передаються і зберігаються в документальній формі. Нові комунікаційні засоби доповнюють індустріальну книжність, але не замінюють її. Фахівці вважають, що для повного встановлення мультимедійної комунікаційної культури необхідні такі умови:  
 
• Заміна лінійного тексту нелінійним гіпертекстом. Книжність з самого початку була пов’язана з лінійною послідовністю знаків, а тому писемні тексти одномірні. Мислення ж людини зовсім не лінійне і психічний простір багатовимірний, так як у ньому кожний смисл пов’язаний з іншими не тільки внаслідок просторово-часової суміжності, але й внаслідок формальних та змістовних асоціацій. Тому писемність лише частково висловлює думку, підмінюючи її гнучку багатомірність жорсткою одномірністю. Гіпертекст – це сукупність змістовно взаємопов’язаних знаків, де від кожного знаку в процесі читання можна перейти не до одного, що безпосередньо йде за ним, а до багатьох інших, так або інакше пов’язаних з попереднім. Таким чином, відтворюється багатовимірність людського мислення, а отже смислова комунікація виходить більш точною, ніж в процесі лінійного письма. Для моделювання багатовимірних звя’зків між знаками, необхідний віртуальний простір, що створюється сучасними комп’ютерними системами. Причому, до гіпертексту в якості смислових елементів можуть включатися не тільки окремі слова, фрази або документи, але й зображення, музика, тобто – всі засоби медіа. В підсумку людина із читача перетворюється у користувача мультимедійної СКС, який оперує писемністю, усним мовленням, зображеннями будь-яких видів, кіно- та відеороліками, таблицями і схемами, створеними комп’ютером за його вимогою; 
 
• Ведення смислового діалогу "людина – комп’ютер". Мається на увазі не підказки, що передбачені програмним забезпеченням, а саме смислова комунікація людини та комп’ютера. У зв’язку з цим виникає питання: чи може комп’ютер мислити? Адже інтелект комп’ютера залежить від того, якими знаннями його завантажать програмісти. Крім того, людина не може формалізувати всі свої знання, - люди знають більше, ніж можуть висловити, оскільки у людини є сфера підсвідомого, якої немає у комп’ютера. Машина не може оволодіти метафорами, іронією, вона не має емоцій та бажань. Люди можуть розуміти одне одного взагалі без слів. Отже вільний, а не адаптований діалог людини з комп’ютером неможливий. Проте, комп’ютер може мислити, але не по-людські, а по-машинному, в межах свого обмеженого інтелекту. І все ж, таке "машинне" мислення – важливий здобуток для суспільних комунікаційних систем, що може слугувати якісною відмінністю мультимедійних СКС від книжної культури. 
 
Цілком зрозуміло, що комунікаційна діяльність людини, яка постійно має справу з гіпертекстами та штучним інтелектом, буде іншою, ніж комунікаційна діяльність інтелігента-книжника. Звідси, можна зробити висновок, що панування мультимедійної комунікаційної культури настане тоді, коли з’явиться покоління людей, вихованих на цій культурі. Новому поколінню людей мультимедійної культури, на думку вчених, доведеться жити в постіндустріальному інформаційному суспільстві, що відповідає стадії постнеокультури, а Інтернет – це лише його "перша ластівка". 
 
Охарактеризуємо характерні ознаки, що відрізняють інформаційне суспільство від аграрного або індустріального: 
 
а) Техніко-технологічні ознаки: загальна комп’ютерізація, розповсюдження й доступність персональних комп’ютерів і надпотужних ЕОМ п’ятого та наступних поколінь; зручний і простий людинно-машинний інтерфакс, що використовує декілька органів чуття людини; мобільні та персональні засоби зв’язку; глобальна комунікація з використанням супутників, лазерів, волоконно-оптичних кабелів. Отже, інформаційне суспільство повинно спиратися на потужню мультимедійну телевізійно-комп’ютерну комунікаційну систему; 
 
б) соціально-економічні ознаки: перетворення соціальної інформації в основний економічний ресурс, вирішальний фактор інтенсифікації промислового та сільськогосподарського виробництва, прискорення науково-технічого прогресу; концентрація в інформаційному секторі економіки до 80% працездатного населення; практика виконання більшої частини трудових функцій в домашніх умовах завдяки телекомунікації; демасовізація народної освіти, дозвілля та побуту людей. Отже, суцільна інформатизація суспільного виробництва та повсякденного життя; 
 
в) Політичні ознаки: демократизація соціальних комунікацій, гласність й відкритість суспільного життя, гарантована свобода слова, зборів. Отже, ліберально-демократичний політичний устрій; 
 
г) Інтелектуальні показники: активне використання постійно зростаючої культурної спадщини, розквіт науки, освіти, мистецтва, релігійних конфесій та відповідних міді- і макрокомунікацій; розвиток національного інтелекту; прогресуючий духовний розвиток особистості, перехід від матеріально-споживацьких ціннісних орієнтацій до пізнавальних та етико-естетичних орієнтацій; розвиток мікрокомунікації та культуротворчих здібностей індивідів. Отже, всебічний розвиток соціального та особистого інтелекту. 
 
Узагальнюючи перелічені ознаки, можна дати визначення терміну "інформаційне суспільство": Таким чином, інформаційне суспільство – інтелектуально розвинуте ліберально-демократичне суспільство, що досягло суцільної інформатизації суспільного виробництва та повсякденному життю людей завдяки потужній телевізійно-комп’ютерній базі. Необхідною передумовою становлення інформаційного суспільства є формування мультимедійної СКС.