Шпаргалка по "Теорія соціальної комунікації"

№ 40 Визначення поняття "комунікаційна потреба". Типологія комунікаційних потреб. 
Варто зазначити, що існує причинно-наслідковий зв’язок між потребою (П) та діяльністю (Д), що може бути відображена залежністю П ? Д. Потреба - це джерело та спонукаючий фактор будь-якої людської діяльності. Тому діяльність не можна глибоко й всебічно дослідити без пізнання потреб, що її обумовили. У той же час, потребу не можна зрозуміти з неї самої, а для розкриття її сутності та особливостей, потрібно аналізувати її у світлі тієї діяльності, яку вона обумовила. 
 
При цьому слід вказати на такі характерні риси поняття "потреба": 
 
а) потреби властиві тільки живим організмам й соціальним спільнотам, а отже потреба – це атрибут життя, відмінна риса усього живого; 
 
б) ця властивість потреби є функціональною, тобто виконує певні функції у життєдіяльності живих систем; 
 
в) живі системи, які виступають носіями потреб суттєво відрізняються одна від одної. Існує три роди суб’єктів (носіїв) потреб: 
 
* біологічні організми – рослини, тварини, що здійснюють обмін речовин із зовнішнім середовищем несвідомо; 
 
• людина – особа, яка має індивідуальний психічний світ; 
 
• соціальні спільноти – соціальні групи, колективи, етноси, багатонаціональні суспільства, які відрізняються суспільною свідомістю (менталітетом).  
 
Кожному роду живих систем властиві специфічні механізми формування та задоволення потреб. Проте функції потреб однакові для усіх живих систем. Таких функцій дві: а) сигнальна; б) спонукальна. Розглянемо більш детально кожну з них: 
 
Сигнальна функція потреби - полягає у виробленні сигналу про виникнення певних суперечностей, як зовнішніх - між існуючими умовами зовнішнього середовища і умовами, потрібними для нормального існування даної системи, так і внутрішніми – порушення внутрішньої стабільності життєвих процесів (недолік поживних речовин, дестабілізація психічного світу і т. п.). Основою сигнальної функції є властивість відбивання, властива живій матерії, тому сигнальні функцію можна назвати відбивальною. Сигнал несвідомо сприймається нервовою системою або аналізується свідомістю людини чи суспільною свідомістю.  
 
Спонукальна функція - проявляється в активізації живої системи до певних дій з метою усунення суперечностей. Сигнал про це відчувається у вигляді фізіологічних почуттів (голод, спрага, холод) та у вигляді психічних станів - невдоволення, тривоги, дратування. Коли суперечність усувається, потреба дезактивізується, а її спонукальний вплив затухає. 
 
Отже, Потреба – це функціональна властивість живих систем активно реагувати на протиріччя між наявними та нормальним зовнішніми та внутрішніми умовами їх життєдіяльності. Таким чином, комунікаційна потреба – це функціональна властивість суб’єктів активно реагувати на протиріччя між наявним та нормальним станом їхньої свідомості.. Комунікаційна потреба спонукає суб’єкт до комунікаційної діяльності, щоб привести зміст свідомості до бажаного стану. Визначення поняття "комунікаційна потреба" відрізняється від терміну "потреба" наступними рисами: 
 
• комунікаційна потреба властива не будь-яким живим системам, а лише тим, які мають свідомість, а отже здатні здійснювати комунікаційну діяльність; 
 
• комунікаційна діяльність – це рух смислів в соціальному просторі й вона здатна задовольнити комунікаційну потребу тільки у тому випадку, якщо остання усвідомлюється суб’єктом як недолік знань, вмінь або інших смислів. 
 
Для систематизації та аналізу комунікаційних потреб варто їх систематизувати за двома основними типами: 
 
а) за суб’єктами носіями комунікаційних потреб, які можуть виконувати ролі комунікаторів та реципієнтів. Існує три типи таких суб’єкти: І – індивідуальна особистість; Г – цільова соціальна група; М – суспільство в цілому; 
 
б) за походженням потреби поділяються на три типи: А – абсолютні, В – вторинні, С – спонтанні. 
 
Індивідуальна особистість, цільова соціальна група, суспільство в цілому мають вихідну кількість природних (базових) потреб, що називаються абсолютними (А – потреби). Їх склад диктується зовнішніми умовами виникнення та існування суб’єкта, перш за все – генетичною програмою або програмою соціогенезу. Від самого суб’єкта склад цих потреб не залежить. Серед А – потреб є і комунікаційні потреби. Абсолютні потреби закладені в генетичних програмах, подібно до здатності людини до прямоходження. А- потреби цільових груп встановлюються в процесі формування цих груп, причому комунікаційні А - потреби властиві не всім цільовим групам, а тільки тим, які призначені для виконання комунікаційної діяльності. Суспільні А – потреби закономірно формуються в процесі соціогенезу і серед них комунікаційні потреби представлені в обов’язковому порядку. 
 
Під час задоволення А – потреб у суб’єкта виникає потреба в деяких засобах (інструментах) для вирішення тих або інших практичних завдань. Такі потреби називають вторинними, допоміжними (В – потреби), що утворюють немовби "друге покоління" потреб. Якщо з’являється потреба в знаннях, вміннях і стимулах (відчувається недолік в тих або інших смислах), можна говорити про появу комунікаційної В – потреби, для задоволення якої необхідна комунікаційна або мнемічна діяльність. Цільові групи мають чітко визначені комунікаційні В – потреби. Так, відчуття інформаційної кризи, яке переживає чимало вчених, є симптомом загострення комунікаційної В – потреби. При цьому існує наступний причинно-наслідковий зв’язок: комунікаційна потреба, завжди ініціює комунікаційну діяльність; із комунікаційної діяльності може виникати комунікаційна потреба, а із комунікаційної діяльності – некомунікаційна В – потреба. 
 
Потім на базі первинних (А) та вторинних (В) потреб у осіб і соціальних суб’єктів виникають, "третинні" (стихійні, випадкові, спонтанні) потреби (С – потреби), які серйозно впливають на їх поведінку. Головна відмінність С – потреб від потреб А і В у тому, що вони не об’єктивні, а суб’єктивні. С – потреби формуються в процесі індивідуальної життєдіяльності суб’єкта. Це результат особистого досвіду індивіда або етнічної історії соціуму. Особисті інтереси і звички, соціальні норми і традиції – приклади С – потреб. Суб’єктивна спонтанність С – потреб обумовлює їх різноманітність та неможливість апріорного передбачення. Особистісні комунікаційні С – потреби можуть проявлятися, наприклад, в меломанії, колекціонуванні, туризмі або бібліофільстві. 
 
Отже, абсолютні потреби представляють собою першоджерело цілеспрямованої діяльності. Вона, в свою чергу, породжує В – потреби, для задоволення яких необхідна інша діяльність і т. д. По мірі накопичення досвіду, особистих уподобань та відвертань розвивають С – потреби, які стимулюють нові види діяльності. В результаті складається наступний причинно-наслідковий ланцюжок: 
 
А - потреба ? Діяльність 1 ? В – потреба ? Діяльність 2 ? … ? С – потреба ? Діяльність 3 і т. д. 
 
Наприклад: Пізнавальна потреба (А) ? Навчання ? Потреба в читанні (В) ? Читання ? … Читацький інтерес (С) ? Бібліофільська діяльність. 
 
Наведена типологія абсолютних, вторинних та спонтанних потреб поширюється лише на людські, тобто особистісні й соціальні потреби, не охоплюючи потреб біологічних, адже усі вони мають абсолютний характер. 
Комунікаційні СМ – потреби проявляються в попиті на форму пропонованих комунікаційних повідомлень, перш за все – в галузі мистецтва та літератури. Ця форма повинна задовольняти суперечливим вимогам: з одного боку – приваблювати новизною, а з іншого – не суперечити традиційним зразкам.

№ 41 Особистісні комунікаційні потреби.

 
Варто зазначити, що існує причинно-наслідковий  зв’язок між потребою (П) та діяльністю (Д), що може бути відображена залежністю П ? Д. Потреба - це джерело та спонукаючий  фактор будь-якої людської діяльності. Тому діяльність не можна глибоко й всебічно дослідити без пізнання потреб, що її обумовили. У той же час, потребу не можна зрозуміти з неї самої, а для розкриття її сутності та особливостей, потрібно аналізувати її у світлі тієї діяльності, яку вона обумовила.  
 
Визначення поняття "комунікаційна потреба" відрізняється від терміну "потреба" наступними рисами:

•  
  комунікаційна потреба властива не будь-яким живим системам, а лише тим, які мають свідомість, а отже здатні здійснювати комунікаційну діяльність;
•  
  комунікаційна діяльність – це рух смислів в соціальному просторі й вона здатна задовольнити комунікаційну потребу тільки у тому випадку, якщо остання усвідомлюється суб’єктом як недолік знань, вмінь або інших смислів.

 
Особистісні комунікаційні потреби відрізняються тим, що їх носій – це індивід, який хоч і є природною істотою, але сутність його не біологічна, а соціальна. У зв’язку з цим абсолютні індивідуальні потреби (АІ) поділяються на біогенні (органічні), які належать до біологічного виду хомо сапієнс та соціогенні (суспільні), властиві членам суспільства.  
 
До біогенних абсолютних індивідуальних АІ – потреб відносяться: 
 
АІ 1. Матеріальні фізіологічні потреби: потреби в їжі, одязі, житлі, відпочинку, статева потреба, потреба в нормальному фізичному розвитку у відповідності до генетичної програми.  
 
АІ 2. Фізіологічні передумови духовної діяльності: 
 
АІ 2. 1. Інтелектуальна потреба – потреба в розвитку розумових здібностей.  
 
АІ 2. 2. Емоційна потреба – потреба в підтримці позитивного балансу емоційної сфери, тобто переважання позитивних емоцій над негативними.  
 
АІ 2. 3. Потреба в свободі, вільному прояві життєвих сил індивіда.  
 
АІ. 2. 4. Вольова потреба – потреба долати перешкоди та страх.  
 
АІ 2. 5. Потреба в грі.  
 
АІ 2. 6. Мнемічна потреба – потреба в пам’яті.  
 
АІ 2. 7. Контактна потреба – потреба в спілкуванні з іншими людьми.  
 
АІ 3. Інші біогенні абсолютні особистісні потреби (релігійні).  
 
Серед біогенних потреб є такі, які можна вважати передумовами соціогенних комунікаційних потреб: це, перш за все, мнемічна потреба (АІ 2. 6. ) і контактна потреба (АІ 2. 7. ), а також потреба в грі (АІ 2. 5. ), інтелектуальна (АІ 2. 1. ) та емоційна (АІ 2. 2. ) потреби, які породжують смисли, що утворюють зміст соціальної комунікації. Якби людина не володіла цими смислами, комунікація була б неможливою, так як їй нічого було б сказати.  
 
Соціогенні АІ - потреби – результат суспільного способу життя людини та культурної трансформації біогенних потреб. Їх поділяють на матеріальні та духовні.  
 
АІ 4. Матеріальні соціогенні потреби: 
 
АІ 4. 1. Потреба в доцільному перетворенні оточуючого середовища; потреба в творчій фізичній праці й виготовленні знарядь праці.  
 
АІ 4. 2. Потреба в організації соціального життя – соціально-політична потреба, яка включає потребу в забезпеченні особистої безпеки та безпеки сім’ї.  
 
АІ 5. Духовні соціогенні потреби: 
 
АІ 5. 1. Потреба в самореалізації й самоствердженні, яка співпадає з потребою в індивідуалізації.  
 
АІ 5. 2. Потреба в соціалізації, яка співпадає з потребою в приналежності й усунення самотності.  
 
АІ 5. 3. Пізнавальна потреба.  
 
АІ 5. 4. Етична потреба.  
 
АІ 5. 5. Естетична потреба.  
 
АІ5. 6. Комунікаційна потреба.  
 
Біогенні та соціогенні потреби, які утворюють тип АІ – це потреби загальнолюдські, що випливають з біопсихічної природи людини. Але "людини взагалі" не існує, а життя кожної особи детермінується суспільними процесами, професійною працею, проведенням дозвілля. Все це і складає зміст вторинних і спонтанних потреб особи, які конкретизують абсолютні особистісні потреби в даних суспільно-історичних умовах. Людина народжується з набором абсолютних потреб у вигляді нерозвинутих форм й потенційних структур. В процесі життєдіяльності ці форми та структури заповнюються В – та С – потребами і в результаті утворюється унікальна потребо-мотиваційна сфера індивідуальної особистості.  
 
Вторинні індивідуальні потреби (ВІ) обумовлені професійно-виробничою та дозвільною діяльністю людей. Комунікаційні професійні потреби окремого виконавця в системі суспільного виробництва безособові. Від зміни виконавців потреби не змінюються. Тому, професійні комунікаційні потреби спеціалістів представляються у вигляді об’єктивних інформаційних потреб (ОІП), які можна планувати заздалегідь, виходячи із виробничих завдань. Отже, індивідуальні комунікаційні потреби розчиняються в колективних потребах цільових соціальних груп.  
 
Непрофесійні комунікаційні потреби – це потреби в знаннях, вміннях, стимулах, емоціях, що випливають з інтересів, захоплень, хобі, яким люди присвячують свій вільний час. Але ці інтереси ні що інше, як спонтанні потреби особи. Отже виходить, що непрофесійні ВІ = СІ. Спонтанні комунікаційні потреби вивчаються соціологією культури, де вони називаються "культурними потребами". Їх головними функціями визначаються: потреба в іншій людині, потреба в універсальному, не обмеженому простором й часом спілкуванні з людьми. До культурних потреб також відносяться пізнавальні, моральні й естетичні аспекти. З цього випливає тотожність комунікаційних та культурних потреб. Саме ці потреби спонукають людей до відвідання театрів, бібліотек, клубів, стадіонів, музеїв, туристичних мандрівок.  
 
Сьогодні накопичений значний емпіричний матеріал, що характеризує залежність індивідуальних культурних потреб від освіти, професії, місця проживання, віку та інших соціально-демографічних характеристик. Здійснюються спроби об’єднати спонтанні потреби у окремі групи. Проте вони малоуспішні, так як СІ - потреби суб’єктивні й особисто-унікальні, подібно до художніх смаків й читацьким інтересам. І все ж, можна назвати наступні спонтанні комунікаційні потреби, які правомірно вважати "культурними": 
 
СІ 1. Потреба в освоєнні культурної спадщини, в тому числі – потреба в постійній освіті; 
 
СІ 2. Потреба в самостійній духовній творчості, яка реалізується в художній самодіяльності, технічному конструюванні, літературній творчості та ін. ; 
 
СІ 3. Потреба в самопізнанні та саморозвитку, аж до телепатії, екстрасенсорної діагностики і т. п.  
 
Історія людства вказує на те, що прогрес культури забезпечується спонтанними потребами, які мимовільно виникають та розвиваються стихійно, що надає суперечливості й непередбачуваності цьому процес.

№ 42 Групові та соціальні комунікаційні потреби.

 
 
3 цільові соц. Групи: керівники,  вчені, інженери, які розробляють  нову техніку. Складові частини  типової структури інфор-х потреб  спеціаліста: а) потреба в поточній  та ретроспективній інформ-ї –  постійно діючі та разові запити; б) потреба в вузькотематич. та широкотематич. інфо. – запити вираж. та ознайомл. характеру; в) потреба в галузевій та міжгалузевій інформ. – запити профільного хар-ру, а між галуз. – непроф. хар-ру. ; г) потреба в фактографічній та концептографічній інформ. – фактограф. запитах, концептограф. Запити. Абсолютні групові комун. потреби – цільові групи створ. для виріш. перших завдань у сусп-ві: - знаходження готового рішення в соц. памяті; -формув. груп. памяті, достатньої для вироблення готового рішення. Зв'язок між абсол. НП та вторич. НП: - потреба в пошуку рішення; - потреба в поновл. груп. памяті. Соц. ком-ні потреби. Сус-во – це смислова масова сукупність, що склад. природним шляхом та сама розвивається. Сус-во – не штучно створений механізм, а сукупний об’єкт – жива система, яка є носієм специф. сусп. потреб. Ці потреби поділ. на 3 типи: - абсолютні АМ; - первинні СМ; - спонтанніАМ потреби поділяються на: - економ. – економ. -соц. інститут; - біологічного відтвор-ня – інст. сім’я; захист від стихійних лих. Сусп. -політ. потреба – потреба в організації спільного буття, підтрим. Порядку. Духовні сусп. потреби: - потреби в самостверджені; - потреби в соціаліз-ції підростаючого покоління; - пізнавальна потреба; - етична потреба; - естетична потреба; - комун-на потреба. Для задоволення сусп. . потреб використ. документні канали, ств. соц. інститути, що обслуг. соц. . потреби.

№ 46 Ліберально-демократичні схема функціонування соціально-комунікаційних інститутів.  
 
Ліберально-демократична схема управління соціально-комунікаційними інститутами властива правовій державі. Правовою державою визнається держава, якій властиві, по-перше, верховенство права; по-друге, реальність прав та свобод громадян; по-третє, здійснюється принцип розподілу влади. Право – це не будь який законодавчий акт, що прийнятий народними зборами, чи царський маніфест або президентський указ, а незалежна від волі законодавця реалізація соціальної справедливості. Соціально справедливим визнається задоволення абсолютних потреб особистості, соціальної групи, суспільства в цілому. Комунікаційні потреби відносяться до числа абсолютних, тому в правовій державі законодавчо захищаються комунікаційні права та свободи громадян. Право – це міра (норма) свободи, тому про права та свободи говорять одночасно. Комунікаційними свободами є: свобода слова і друку, свобода спілок і зборів, свобода совісті. Обмеження цих свобод є комунікаційним насильством.  
 
Правова держава в якій немає комунікаційного насильства та без перешкод реалізуються комунікаційні права і свободи, є ідеал. Історичні, а не утопічні держави далекі від цього ідеалу. Проте, ще з часів античності людство почало наближатися до правової держави. Англійська й французька революції ХVІІ- ХVІІІ ст. стали полігонами для практичного випробування ідей соціальної справедливості, прав та свобод людини.  
 
Ліберально-демократична концепція правової держави відстоює право громадянського суспільства на неконтрольовану державою господарську, політичну, сімейну та соціально-культурну діяльність. За державою залишається роль "нічного сторожа", який охороняє суспільний порядок, безпеку, права та свободи громадян. Схема індустріальної СКС, побудована за ліберально-демократичними принципами, включає 4 функціональні рівні: 
 
а) Публіка – соціальний замовник в особі громадянського суспільства, добровільного споживача комунікаційних продуктів та послуг; 
 
б) Соціально-комунікаційні інститути, що само управляються й у складі яких діють: 
 
* комунікаційні робітники; 
 
* менеджери; 
 
в) Державне правове регулювання – законодавчі та нормативні акти, що регулюють права і свободи суб’єктів комунікаційної діяльності: 
 
г) Урядові, суспільні, громадські, приватні органи (установи, фірми, підприємства, товариства), що виступають у якості джерел фінансування (засновників, спонсорів) комунікаційних установ.  
 
Приватні фірми також зацікавлені у фінансуванні комунікаційних установ, які здатні приносити прибуток. Громадські організації (профспілки, асоціації, партії) забезпечують соціальну комунікацію між своїми членами, як правило, не переслідуючи комерційної мети. Урядові органи здійснюють фінансову підтримку соціально-комунікаційних проектів національного значення та неприбуткових комунікаційних установ (навчальні заклади, бібліотеки, музеї, архіви). Урядова підтримка здійснюється в таких формах:

5.  
   Надання податкових пільг приватним особам або фірмам, які жертвують гроші на освіту, культуру, мистецтво;
6.  
   Пряме субсидування через незалежні експертні ради, які приймають рішення про розподіл субсидій без участі урядовців. При цьому діє так званий принцип "довгої руки", який покликаний тримати політиків та чиновників на відстані від розподілу грошей. Цей принцип також обмежує комунікаційні інститути від прямого політичного тиску;
7.  
   Пряме субсидування комунікаційних установ через урядові органи (міністерство культури, відділи культури), що орієнтується на прийняті державні програми й попит населення, а не на творчий пошук.

№ 47 Тоталітарні  принципи та схеми функціонування соціально-комунікаційних інститутів.  
 
Термін "тоталітарний" ( від лат. – цілісність, всеохоплюючий) з’явився в італійській мові у 1925 р. , коли Муссоліні став говорити про "тоталітарну державу", протиставляючи її "гнилому лібералізму". У Німеччині про "тоталітаризм" говорили в перші роки правління фашистів. Однак пізніше цей термін не використовувався, а Гітлер більше говорив про "авторитарну державу". У Радянському Союзі термін "тоталітаризм" почав використовуватися після 1940 р. у зв’язку із критикою фашизму. У 70-ті рр. Радянські дисиденти стали використовувати його по відношенню до існуючої влади. У англомовних державах тоталітарними стали називати країни з однопартійними режимами, а в роки "холодної війни", країни Заходу стали використовувати цей термін при характеристиці політичного режиму в СРСР.  
 
У сучасній політології тоталітаризм розуміють як форму диктаторського (авторитарного) державного управління. Для його появи необхідні матеріальні та духовні засоби, які з’являються лише індустріальному суспільстві. Дослідники називають наступні риси тоталітаризму: 
 
* тоталітаризм є історично новою формою панування, що відрізняється від старих форм автократії; 
 
* використовуючи демагогічні гасла й утопічні цілі, тоталітарні режими досягають масової підтримки, порушуючи права людини й практикуючи масові репресії.  
 
Різні автори перелічують такі суттєві ознаки тоталітаризму: 
 
а) Тоталітарний (всеохоплюючий) контроль, повне панування ідеологічної та соціально-політичної системи над особистістю, держави – над суспільством; прагнення контролювати не тільки поведінку людини, їх особисте життя, але навіть їх емоції та думки.  
 
б) Здатність досягати масової підтримки, об’єднуючи суспільство (або його значну частину) навколо харизматичного вождя, який веде народ до високої мети. Культ вождя відіграє важливу мобілізаційну роль в будь-якій тоталітарній державі.  
 
в) Легітимне суспільне визнання панування однієї партії та однієї ідеології, що спирається на могутність держави. В тоталітарній державі сповідується одна ідеологія, а інші відкидаються як ворожі, а їх носії піддаються репресіям. Створюється й утримується за державний рахунок потужній ідеологічний апарат, що контролює соціально-комунікаційні інститути.  
 
г) Культивування соціально-психологічного настрою войовничої змобілізованості для відбиття агресії підступних "ворогів народу", для протистояння ворожому оточенню.  
 
д) Тоталітарні режими викликають наступні економічні, політичні, соціальні зміни у суспільному житті.  
 
* в економіці – ліквідація вільного підприємництва, одержавлення матеріального виробництва, запровадження централізованого управління, мілітаризація економіки; 
 
* в політиці – зрощення держави і партії, формування адміністративно-командної бюрократичної системи, імперська зовнішня політика; 
 
* в соціальному житті - розшарування суспільства за ознакою ставлення до влади: номенклатура (правляча еліта); партія (резерв номенклатури); народна маса – об’єкт примусу.  
 
Духовними засобами тоталітаризму є:

•  
  ідеологія, здатна укорінитися в масовому менталітеті й підмінити закон та право;
•  
  ідеологізовані духовно-виробничі соціальні інститути, перш за все освіта, література, мистецтво, філософія, суспільні науки;
•  
  комунікаційні інститути, що управляються партійно-державними органами, а саме: преса, кіно, радіо, книговидання, бібліотеки, музеї, клуби.

 
Отже, тоталітаризм викликає суттєві зміни в соціально-економічному політичному устрої держави. Подібні зміни можливі лише за умови перетворення соціально-комунікаційних інститутів в опору тоталітарної ідеології, пропагандистські та ідейно-виховні центри. Тоталітаризм не може існувати без потужної пропагандистської машини, що має індустріальну комунікаційну базу ХХ ст. Для тоталітарного режиму соціальна комунікація – одне з головних духовних знарядь.  
 
В результаті, схема тоталітарної СКС докорінно відрізняється від ліберально-демократичної схеми наступними рисами: 
 
* публіка в ліберально-демократичній схемі виступає як рівноправний партнер комунікаційних служб, який пропонує останнім соціальне замовлення, а тоталітарна схема перетворює публіку на пасивний об’єкт маніпулювання; 
 
* монопольним власником комунікаційної системи в тоталітарній державі є ідеологічні органи, які диктують ідеї, події, імена, що підлягають пропаганді та здійснюють загальну цензуру, а в ліберально-демократичній схемі подібного власника нема; 
 
* ліберально-демократична СКС будується на основі правових норм й законів громадянського суспільства, а тоталітарна схема керується директивами керівних органів; 
 
* включення репресивних органів в структуру комунікаційної системи – свідчення комунікаційного насильства тоталітарної держави;

•  
  менеджери, які керують комунікаційною системою в ліберально-демократичній системі, суттєво відрізнялися за своїми кваліфікаційними характеристиками від своїх колег в тоталітарних комунікаційних інститутах, які були номенклатурними представниками ідеологічних органів та підбирались і затверджувались ними.

№ 49 Загальнонаукові принципи дослідження соціальних комунікацій. 
 
Вивчення основних методологічних напрямків в соціології комунікації показує, що всі вони базуються на тій чи іншій теорії соціального пізнання і окремих аспектах комунікації, а саме: 
 
- Зворотний зв'язок як реакція на стимул (біхевіоризм); 
 
- Символічна роль соціальної норми комунікації (символічний інтеракціонізм); 
 
- Інтерпретаційна діяльність людей в дусі "взаємного розуміння" (феноменалізм); 
 
- Функціональність, об'єктивована структурою (структурний функціоналізм); 
 
- Інформаційний аспект, обумовлений пізнавальною необхідністю (технічний детермінізм); 
 
- Цілісне явище, в якому взаємопов'язані біологічні, соціальні та комунікативні фактори, структурні і функціональні протиріччя як стимул розвитку та видозміни (діалектика); 
 
- Фактологічність як основа дослідження (неомарксизм). 
 
Незавершеність цілісної методологічної концепції в соціології комунікації пояснюється відсутністю загальної бази для вивчення взаємодії соц. і комунікативних факторів, що обумовлюють процес цілеспрямованого спілкування. Серйозною перешкодою виявився горезвісний плюралізм соц. теорій, але найголовніше - нерозробленість категорій соціокоммунікаціі як інтегративної наукової області. Тим не менш, кожний з цих напрямків вніс свій вклад у розробку теорії і методології соціології комунікації, перш за все, в плані реалізації деяких загальнонаукових принципів дослідження. До них відносяться: діалектичний, історичний, діяльнісний, або функціональний, структурно-системний, пізнавальний і принцип цілісності. 
 
Діалектичний підхід до дослідження СК дозволяє обґрунтувати взаємодію соц. і комунікативних факторів як причинно-наслідкові відносини, що відображають реальну дійсність. Протилежні процеси соціокомунікативні диференціації та інтеграції трактуються як розвиток через боротьбу протилежностей.  
 
Історичний принцип лежить в основі теорії пізнання суспільства як цілісної і розвивається в конкретних історичних умовах соціальної системи. Разом з розвитком суспільства йде процес розвитку і видозміни комунікативних засобів, які обслуговують дане суспільство. Ці видозміни відбуваються не без зіткнення і конкуренції між усталеними нормами і ненормативними утвореннями. Кількісне переважання останніх призводить до якісними змінами мовних норм. Для іст. розвитку соц. явищ і комунікативних систем характерна певна циклічність, реалізована по спіралі, яка передбачає проходження незамкнутих витків і тому нескінченно розвивається. Знання цих циклів має пояснювальну силу при обґрунтуванні та прогнозуванні нових тенденцій. 
 
Діяльнісний принцип, у більш вузькому розумінні - функціональний тісно пов'язаний з попереднім, оскільки відображає динаміку досліджуваного об'єкта, хоча реалізується в синхронічному плані. 
 
Функціональний принцип використовується в багатьох соц. концепціях, які розглядають суспільство як системне утворення. Критики відзначали ряд недоліків цього принципу, зокрема, позаісторичний розгляд суспільства, ідеологічну орієнтованість на стабільність суспільства без урахування динаміки його розвитку, нездатність виділити в соціальному індивідуальне та ін.. Дійсно, слабкою стороною раннього функціонального підходу було те, що він спирався переважно на біологічні концепції в розробці моделей суспільства. Розширене розуміння функції як цілеспрямованої діяльності людини - члена соціуму добре узгоджується з теорією мовленнєвої діяльності (АА.Леонтьев). Саме діяльнісний принцип дозволив пояснити проблеми соц. обумовленості комунікації з урахуванням індивідуального і соціального. Комунікант є виробником мовленнєвої діяльності.  
 
Системний принцип (структурно-системний). Система передбачає певну будова елементів - структуру, а структура передбачає наявність типових відносин між елементами. Складність реалізації цього принципу, особливо в інтегративних наукових дисциплінах, пов'язана з різнорідністю категорій і типів системних відносин в соціології та комунікації. Адже реалізація принципу системності передбачає не просту впорядкованість одиниць або систематизацію категорій, але обґрунтування типів системних відносин на базі загальних або хоча б співставних ознак. У соціології такими підставами є ознаки соціальної стратифікації суспільства. За допомогою типологічного методу виділяються певні типи соціальних явищ, у тому числі типи соціальних структур. В комунікації на базі різних типів комунікативних засобів та їх функцій виділяються комунікативні системи. Різниця в типах комунікативних засобів дозволяє обґрунтувати рівневу структуру комунікації. Вивчення взаємодії соціальних і комунікативних чинників у змістовному і формальному планах дозволило виділити так звані соціологічні домінанти комунікації - соціально значимі комунікативні категорії, представлені чотирма типами: стратифікаційний, ситуативний, оцінний і функціональний. Ці домінанти можуть служити базою для поглибленого вивчення соціальної комунікації в системному плані. 
 
Принцип цілісності - дослідник отримує об'єкт на онтологічному рівні в цілісному, синтезованому від природи вигляді, аналізує цей об'єкт - розкладає його на частини для розуміння його структури і функцій і, нарешті, з урахуванням здобутих знань представляє його в цілісному вигляді на гносеологічному рівні. Порушення цього принципу веде до незавершеності дослідження або навіть до спотворення його результатів.  
 
Пізнавальний, або когнітивний (лат. "осягати, розуміти"), принцип пов'язаний з загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук. У розробці цього напрямку великих успіхів здобула когнітивна психологія, підкресливши вирішальну роль знання в поведінці індивіда. З урахуванням цього були досліджені ситуації дискомфорту в міжособистісному спілкуванні (Т. Ньюком), співвіднесеність когнітивних структур комунікантів (Ч.Осгуда, Т.Танненбаум). У вітчизняних дослідженнях зазначається, що аналіз формування знання передбачає вивчення практичної і теоретичної діяльності людини в співвіднесеності з її соціальним аспектом. Пізнавальний підхід передбачає дослідження реалізації таких важливих для комунікації психологічних категорії, як відчуття, сприйняття, уявлення, мислення, пам'ять. Особливе місце займає дослідження рівня когнітивних структур комунікантів та їх вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.  
 
Прагматичний підхід дозволяє дослідити три аспекти - власне комунікативний, функціональний та психолінгвістичний. У комунікативному аспекті досліджуються особливості мовних (комунікативних) актів в плані реалізації комунікативних установок. У функціональному аспекті досліджуються мовні норми в плані їх соціального та мовної зумовленості в даній комунікативній сфері. У психолінгвістичних аспекті вивчаються способи ефективної передачі і адекватного сприйняття інформації у відповідності з теорією породження і сприйняття мови. Прагматичний напрямок тісно пов'язаний з пізнавальним напрямом за принципом додатковості.