Iнститут представництва у цивільному процесуальному праві

 

Стаття 241 ЦК передбачає два варіанти поведінки особи, яку  представляють, при представництві з перевищенням повноважень: 1) вона схвалює дії, вчинені від її імені; 2) вона відмовляється від схвалення  дій, вчинених від її імені з перевищенням повноважень.

 

Схвалення дій представника можливе в різних формах: 1) схвалення  шляхом заяви про це; 2) схвалення  мовчазною згодою; 3) схвалення шляхом здійснення так званих конклюдентних  дій, що свідчать про прийняття правочину.

 

Правочин вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права  та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення  нею такого правочину. Якщо ж схвалення  не відбудеться, то зазначений правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і має  бути визнаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК.

 

Однак, крім визнання правочину недійсним, можуть наставати  й інші наслідки, характер яких залежить від суб'єктивного ставлення представника до своїх дій. З врахуванням цієї обставини варто розрізняти такі види перевищення повноважень: 1) навмисне перевищення повноважень у сподіванні отримати схвалення вчинених дій  з боку представлюваної особи (ч. 1 ст. 1004 ЦК); 2) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки представника щодо обсягу останніх; 3) навмисна діяльність з перевищенням повноважень з метою отримати вигоду для себе.

 

У перших двох випадках перевищення повноважень після  визнання правочину недійсним його сторони повертаються у первісний  стан. У випадку навмисної діяльності з перевищенням повноважень з  метою отримати вигоду для себе правочин визнається недійсним, а на представника, крім того, покладається обов'язок відшкодування  збитків, завданих тому, кого він представляв, і особі, з якою було укладено правочин.

 

Крім того, за певних обставин (наприклад, у випадку зловмисної домовленості представника і контрагента  за договором про укладення правочину  з перевищенням повноважень) виникає  також солідарний обов'язок такої  особи) відшкодувати представлюваному збитки, що виникли внаслідок дій представника з перевищенням повноважень.

 

Особа, яку представляють, не може ухилитися від схвалення  тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умови що можливе  її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст. 240, 242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної  в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст. 240, 242, 215 ЦК). Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з того, кого представляли, як безпідставне збагачення за правилами  гл. 82 ЦК.

 

Положення ст. 241 ЦК поширюються  лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є  нікчемною і впливу на юридичну силу правочину не має.

 

Право на звернення  до особи, яку представляють, щодо схвалення  укладеного правочину має не тільки представник, а й особа, що уклала правочин з представником, який перевищив  повноваження.

 

Як уже зазначалось, повноваження - це певні юридичні дії, які представник здійснює від  імені особи, яку він представляє. Підставами виникнення повноважень, тобто  тими юридичними фактами, з наявністю  яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

 

1) волевиявлення  особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом  формі. Це волевиявлення може  бути виражене або в договорі  доручення, або, найчастіше, у  вигляді довіреності;

 

2) призначення або  обрання особи на посаду, виконання  обов'язків якої вимагає певних  юридичних дій від імені іншої  особи;

 

3) наявність адміністративного  акта, що дозволяє особі вчиняти  певні дії як представникові  іншої особи;

 

4) відносини материнства,  батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені  тощо. 

 РОЗДІЛ ІІІ.  ДОВІРЕНІСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

3.1 Довіреність: поняття,  значення та реквізити 

 Довіреність є  письмовий документ, що видається  однією особою іншій особі  для представництва перед третіми  особами.

 

За своєю юридичною  природою довіреність являє собою  односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Тому її видача не вимагає  згоди представника, а прийняття  довіреності або відмова від  неї є правом представника. Довіреність  адресована третім особам та засвідчує  повноваження представника перед третіми  особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За загальним правилом, довіреність  може видаватися тільки дієздатними  громадянами. Неповнолітні громадяни  можуть самостійно видавати довіреності  в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.  

Довіреність юридичній  особі може бути видана тільки на укладання  угод, які не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню  про організації даного виду. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Такий  акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений  печаткою юридично ї особи тощо). Довіреність на вчинення правочину  представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо  третій особі. Таке положення випливає з того, що довіреність як документ, що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе  укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує насамперед у них.

 

Узагальнюючи зазначене  вище, випливає низка вимог до довіреності:

 

1) вона може бути  вчинена лише у письмовій формі;

 

2) як кожен документ, має містити необхідні реквізити:  вказівку на суб'єктів, місце,  дату видачі тощо;

 

3) у довіреності  має бути зазначений обсяг  повноважень, наданий представникові  особою, яку представляють;

 

4) може бути видана  без зазначення строку і зберігати  чинність до її припинення. 

3.2 Види, форма та  строк довіреності 

 Залежно від  змісту та обсягу повноважень,  що надаються повіреному особою, яку він представляє, розрізняють  три види довіреності:

 

1) загальна довіреність;

 

2) спеціальна довіреність;

 

3) разова довіреність.

 

Загальна, - ще її називають  генеральною довіреністю, уповноважує  представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного  характеру, тобто видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії  юридичної особи). Спеціальна довіреність  надає повноваження на здійснення юридичних  дій або правочинів певного типу, тобто видається представникові на здійснення багатьох однорічних юридичних  дій, наприклад, довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається  експедиторові на отримання вантажів від залізниці. Якщо особа, яку представляють, уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або  юридичної дії, то довіреність у  цьому випадку буде називатися разовою  довіреністю. Такою може бути, наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору тощо. Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

 

Форма довіреності  повинна відповідати формі, в  якій відповідно до закону має вчинитися  правочин. Загальні вимоги до змісту довіреності  такі. По-перше, вона може бути вчинена  лише у письмовій формі. По-друге, як кожен іменний документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має  бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.

 

Довіреність може бути складена у простій письмовій  формі або у письмовій формі  з нотаріальним посвідченням. Нотаріальне  посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна  форма для яких обов'язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу  жилих будинків); при видачі довіреності  при передорученні тощо. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання  заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в  якій довіритель працює, навчається, перебуває  на стаціонарному лікуванні, або  за місцем його проживання.

 

Частина 3 статті 245 передбачає спеціальні випадки коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально  засвідчених. Аналогічний перелік  осіб, що мають право засвідчувати довіреність, закріплений у Законі України «Про нотаріат». Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності  прирівнюються:

 

1) довіреності військовослужбовців  та інших осіб, що перебувають  на лікуванні в госпіталях, санаторіях  та інших військово-лікувальних  установах, посвідчені начальниками  їх заступниками по медичній  частині, старшими і черговими  лікарями цих госпіталів, санаторіїв  та інших військово-лікувальних  установ;

 

2) довіреності військовослужбовців,  а в пунктах дислокації військових  частин, з'єднань, установ і військово-учбових  закладів, де немає державних  нотаріальних контор, приватних  нотаріусів, посадових осіб і  органів, що здійснюють нотаріальні  дії, також довіреності робітників  і службовців, членів їх сімей  та членів сімей військовослужбовців,  посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і  закладів;

 

3) довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення  волі, посвідчені начальниками місць  позбавлення волі.

 

4) відповідно до  ЗУ №1055-VI від 3.03.2009р. "Про внесення  змін до статті 245 Цивільного кодексу  України" довіреність особи,  яка проживає у населеному  пункті, де немає нотаріусів, може  бути посвідчена уповноваженою  на це посадовою особою органу  місцевого самоврядування, крім  довіреностей на право розпорядження  нерухомим майном, довіреностей  на управління і розпорядження  корпоративними правами та довіреностей  на користування і розпорядження  транспортними засобами.  

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом  або посадовою особою, на які покладено  здійснення даних функцій, не може вважатися  виданою з дотриманням встановленого  законом порядку, а отже, має бути визнана недійсною.

 

Довіреність на одержання  заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів  і винахідників, пенсій, допомоги і  стипендій, грошей з установ ощадних  банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в  якій довіритель працює або вчиться, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також, с адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він перебуває  на лікуванні.

 

Видача довіреності  юридичною особою має свої особливості. По-перше, специфічним є визначення суб'єкта, який видає довіреність. Другою особливістю довіреностей юридичних  осіб є те, що вони, крім тих, що видаються  в порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК), не потребують нотаріальної форми.

 

Як встановлено  в ст. 246 ЦК, суб'єктом, що має право  видавати довіреність від імені  юридичної особи може бути «орган юридичної особи або інша особа, уповноважена на це її установчими  документами». Під «органом юридичної  особи» слід розуміти її виконавчий орган, створення якого передбачене  установчими документами даної  юридичної особи. Такий орган  може складатися з однієї або кількох  осіб.

 

Строк дії довіреності, як правило, встановлюється в самій  цій довіреності. Але встановлення строку чинності довіреності є правом, а не обов'язком особи, яка її видає. Тому вказівка на строк довіреності  може бути в ній відсутньою. Якщо строк дії у довіреності не вказаний, вона зберігає чинність аж до її скасування або припинення за іншими підставами, встановленими ст. 248 ЦК.