Кримінальна відповідальність за незаконну лікувальну діяльність

Актуальність розробки наукою кримінального  права проблем об’єктивної сторони  складу злочину обумовлюється її роллю зовнішнього вираження кримінально протиправної поведінки, елементу складу злочину, критерію відмежування одного злочину від іншого й злочинного діяння від незлочинного [88, с. 249].

На думку В.К. Грищука, об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину і чітко визначені нормою кримінального закону, яка закріплює даний склад злочину. Вона характеризується суспільно небезпечним діянням, суспільно небезпечними наслідками, причиновим зв’язком між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, способом, знаряддями, засобами, обстановкою, іншими обставинами, що характеризують подію злочину [15, с. 214-215].

Розглядаючи ознаки об’єктивної сторони злочину, потрібно зазначити, що усіх їх в науці кримінального права прийнято поділяти на два типи: основні (обов’язкові) і факультативні (додаткові). Основними є ті ознаки, що властиві усім складам злочинів, а факультативні – лише деяким. При цьому слід відмітити, що в кожного елементу складу є свої основні і факультативні ознаки,  які його характеризують [32, с. 8].

Г.В. Тимейко до обов’язкових ознак  відносить суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), а  до факультативних – суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між  суспільно небезпечним діянням  і суспільно небезпечним наслідком, місце, час, спосіб, знаряддя, засоби і обстановку вчинення злочину [37, с. 10].

Оскільки законодавчий (легальний) склад незаконної лікувальної діяльності відображає типові, суттєві, обов`язкові й необхідні об`єктивні ознаки даного діяння, саме вони і розглядатимуться в рамках питання, пов`язаного із встановленням ознак об`єктивної сторони незаконної лікувальної діяльності.

Диспозиція ст. 138 КК закріплює три  обов'язкові умови кримінальної караності незаконної лікувальної діяльності: а) здійснення такої діяльності особою, яка не має належної медичної освіти; б) без спеціального дозволу; в) якщо ця діяльність спричинила тяжкі наслідки для хворого. Остання умова дає підстави віднести дане діяння до злочинів з матеріальним складом.

Диспозиція ст. 138 КК не розкриває  зміст поняття «лікувальна діяльність». Не містять цього поняття й інші нормативні акти. Слід, проте, відзначити, що кримінальні кодекси УРСР 1927 р. і 1960 р. містили статтю, яка передбачала відповідальність за незаконне лікарювання, по суті спрямовану на боротьбу з тими ж самими порушеннями у сфері медичної діяльності, що і ст. 138 КК України 2001 р.

При цьому в науковій літературі переважала думка, згідно з якою поняттям «лікарювання» охоплюються дії  з надання медичної допомоги, надання рекомендацій з приводу лікування, медичного огляду пацієнтів і призначення лікування за допомогою, зокрема, лікарських препаратів, лікарських трав і настоїв з них, дієти або спеціальних фізичних вправ тощо [32, с. 737]. В спеціальних роботах, присвячених питанням правового регулювання медичної діяльності і відповідальності медичних працівників, лікарювання визначалося як «лікування хвороб якими б то не було способами» [18, с. 54], як «надання лікарської допомоги (постановлення діагнозу, призначення курсу лікування, складання рецептів тощо)» [74, с. 152]. Подальший аналіз точок зору з вказаного питання дозволяє стверджувати, що більшість учених додержувалися погляду, згідно з яким лікарювання – це дії, що включають консультування, діагностику, профілактику, лікування і реабілітацію [44, с. 137].

Стаття 138 КК України встановлює відповідальність за заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. З урахуванням того, що в диспозиції статті говориться не про лікарювання, а про лікувальну діяльність, можна припустити, що йдеться лише про один аспект лікарювання – лікування. За словником С.І. Ожегова, лікувати (надавати лікувальну допомогу) означає «застосовувати медичні засоби для позбавлення кого-небудь від хвороби, вживати заходів до припинення якої-небудь хвороби» [53, с. 277]. Медична література визначає термін «лікування», або «терапія», як сукупність дій, що мають за мету усунення причини хвороби (каузальна терапія); вплив на процеси розвитку хвороби з метою їх переривання або послаблення (патогенетична терапія); ліквідацію обтяжливих для хворого проявів хвороби (симптоматична терапія); відновлення функцій, порушених хворобою (реабілітація), або заміщення їх (замісна терапія) [8, с.11].

В даному випадку йдеться про  так зване «вузьке» визначення лікувальної  діяльності, оскільки будь-який із зазначених напрямів терапевтичної (лікувальної) діяльності виконує тільки вузько утилітарне завдання. Іншими словами, якщо йдеться про усунення причин хвороби (каузальна терапія), то під такою діяльністю слід розуміти, наприклад, тільки дії, спрямовані на видалення отрути з організму, оскільки вона є причиною хвороби, усунення невротизуючого стресорного чинника, оскільки він є причиною неврозу, тощо. Тобто, така діяльність – це діяльність «за фактом», і її не можна змішувати або ототожнювати, наприклад, з профілактикою захворювань. Тому поняття «лікувальна діяльність», з погляду медицини, не включає всі аспекти діагностики (адже можлива діагностика і здорової особи), консультування і профілактику захворювань, у зв'язку з чим паралельно з питанням про поняття «лікувальна діяльність» ставитися питання і про її обсяг.

А.М. Байда вказує, що лікувальна діяльність – це специфічна форма поведінки особи, яка: а) з фактичної сторони може полягати в актах як дії, так і бездіяльності; б) характеризується застосуванням спеціальних методів і засобів; в) має предметом свого здійснення здоров'я іншої особи; г) спрямована на усунення причин та умов патологічних процесів, викликаних порушенням нормального функціонування людського організму [5, с. 155].

При цьому лікувальна діяльність характеризується низкою ознак:

1) вона включає не тільки акти  дії, а й акти бездіяльності (у фізичному сенсі). Таким, наприклад, можна визнати спеціальне утримання від впливу на організм пацієнта під час курсу незаконної медикаментозної лікувальної діяльності. Разом з тим будь-який акт поведінки, що утворює лікувальну діяльність, незалежно від своєї фізичної природи (дія або бездіяльність) в юридичному сенсі є активною поведінкою – дією, оскільки суб’єкт займається лікуванням, тобто здійснює систему актів поведінки, об’єднаних єдиною метою лікування. Прагнути до досягнення поставленої мети – лікування пацієнта шляхом невиконання покладеного на суб’єкта обов’язку неможливо. Навіть у тих випадках, коли винний умисно скасовує або не призначає медикаментозний курс лікування, він діє активно, прагнучи вплинути на перебіг патологічних процесів в організмі пацієнта;

2) лікувальна діяльність – це  завжди процес, а не «одноразовий»  поведінковий акт, який являє  собою складну систему окремих  дій, кожна з яких відрізняється  як своєю специфікою, так і  власною (проміжною) метою. Проте  загалом кожна з них спрямована на попередження і усунення патологічних процесів (лікування і реабілітацію);

3) для того щоб незаконна діяльність  особи була визнана лікувальною  і підпадала під ознаки злочину,  передбаченого ст. 138 КК, необхідно,  щоб вона полягала у впливі  на причини і перебіг патологічних процесів в організмі пацієнта з метою їх усунення (лікування) і/або відновлення порушеної функції (реабілітація). Тому в тих випадках, коли мають місце лише зовнішні ознаки незаконної лікувальної діяльності, за відсутності вказаної мети (без наміру здійснювати лікування і реабілітацію), вчинене не може кваліфікуватися за ст. 138 КК.

Таким чином, заняття лікувальною діяльністю передбачає такі дії, як огляд хворого, встановлення діагнозу, консультування, призначення до вживання ліків, визначення засобів, методів і прийомів впливу на організм людини, проведення процедур, хірургічне втручання тощо. При цьому не обов’язково, щоб лікувальна діяльність здійснювалась особою тривалий період і була для неї джерелом існування.

Важливо також враховувати що лікувальна діяльність може здійснюватись у сфері народної медицини (цілительство). Під народною медициною в України розуміється: методи оздоровлення, профілактики, діагностики й лікування, засновані на досвіді багатьох поколінь людей, що затвердилися в народних традиціях, і не зареєстровані в порядку, установленому законодавством України.

Різновидами такої медицини визнаються, зокрема, аромотерапія, біоенерго-інформотерапія, іридодіагностика, мануальна терапія, фітотерапія. Право на заняття народною медициною (цілительством) мають особи, які отримали спеціальний дозвіл, виданий МОЗ або уповноваженим ним органом. МОЗ встановлює кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються цілительством, порядок заняття народною медициною, а так само порядок видачі та анулювання спеціального дозволу на заняття цілительством [4, с. 15].

Нетрадиційна медицина визначається як знання та практичні методи народної медицини, які мають певного автора.  Нетрадиційна медицина, або так звана альтернативна чи неконвенціональна медицина – умовне поняття, що об’єднує методи діагностики, попередження та лікування хвороб людини, що з тих чи інших причин не отримали загального визнання у лікарів.

Правом на заняття народною медициною  володіють люди, що одержали дозвіл на заняття народною медициною, виданий Міністерством охорони  здоров'я України (далі – МОЗ), причому наявність медичної освіти не є обов'язковою умовою для його одержання. Під терміном «цілительство» розуміється саме заняття народною медициною – надання медичних послуг, тобто  лікування й  діагностика за допомогою її засобів і методів [69, с. 155].

Слід зауважити, що лікувальна діяльність визнається незаконною лише за умов, коли вона здійснюється: а) без спеціального дозволу; б) особою, яка не має належної медичної освіти.

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу означає, що особа займається такою діяльністю, не отримавши у встановленому порядку відповідний дозвіл (ліцензію). Спеціальний дозвіл – документ, який підтверджує відповідність конкретної особи кваліфікаційним вимогам для провадження медичної діяльності у галузі народної і нетрадиційної медицини, за умови обов’язкового контролю такої діяльності з боку лікаря [70]. Іншими словами, спеціальний дозвіл – кваліфікаційний документ, своєрідний аналог диплома медичного працівника.

При цьому слід зазначити, що з урахуванням  дещо суперечливого механізму регулювання  медичної діяльності в сфері народної медицини, використовуваний в ст. 138 КК термін «спеціальний дозвіл» (залежно від ситуації і суб’єкта незаконної лікувальної діяльності) може мати різне значення, а саме свідчити про відсутність: а) або ліцензії на медичну практику, яка необхідна для лікарів, інших представників медичного персоналу, а також цілителів; б) або документу, який підтверджує, що цілитель має необхідний рівень освіти для здійснення діяльності у сфері народної і нетрадиційної медицини – кваліфікаційного документу цілителя. Відсутність спеціального дозволу вбачається також у разі здійснення тих видів лікувальної діяльності, які не зазначені в отриманій ліцензії.

Обов’язковою умовою незаконності лікувальної діяльності також є  здійснення такої діяльності суб’єктом, який не має належної медичної освіти. Належною медичною освітою слід вважати  сукупність знань, які відповідно до чинного законодавства надають право на заняття лікувальною діяльністю певного виду. Відтак, суб’єктами незаконної лікувальної діяльності можуть бути особи: а) які взагалі не мають медичної освіти; б) які мають медичну освіту, але здійснюють медичну діяльність не відповідно до одержаної спеціальності і (або) рівня підготовки. Детальне дослідження вказаних ознак аналізованого злочину буде здійснено в наступному розділі даної дипломної роботи.

Оскільки лікувальна діяльність є  в більшості випадків певним процесом, важливим стає встановлення моменту закінчення цього злочину.

Як вже наголошувалося, діяння, передбачене ст. 138 КК, сформульоване в законі як злочин з матеріальним складом. Це означає, що та або інша форма лікувального впливу набуває всіх ознак об'єктивної сторони діяння, передбаченого ст. 138 КК, лише з того моменту, коли незаконна лікувальна діяльність об'єктивувалася в негативному результаті, описаному в законі терміном «тяжкі наслідки для хворого». Подальший розвиток патологічних процесів, викликаних неправильним лікуванням, слід визнати продовженням об'єктивної сторони цього злочину, яке часто вже не залежить від волі суб'єкта і охоплюється поняттям причинного зв'язку між дією і наслідком. Тому даний злочин визнається закінченим з моменту настання вказаних в законі наслідків. При цьому слід враховувати, що специфіка (особливість) об'єктивної сторони цього матеріального складу полягає в тому, що незаконна лікувальна діяльність може визнаватися закінченим злочином не лише з моменту закінчення (завершення) винним усього комплексу лікувальних дій (процедур, маніпуляцій), які привели до настання зазначених у законі наслідків, а й навіть у випадках виконання суб'єктом лише частини таких лікувальних заходів, за умови, що злочинні наслідки настали раніше, ніж була завершена в повному обсязі сама незаконна лікувальна діяльність.

Оскільки безпосередньо в законі не розкривається зміст тяжких наслідків, ми маємо справу з так званими  оцінними поняттями в кримінальному  праві, під якими слід розуміти «…поняття, що відображають якісно-кількісні характеристики заміщуваних ними явищ (предметів, процесів, станів і под.), які безпосередньо розкриваються лише в процесі застосування норм, які їх містять, шляхом оцінки, в межах, установлених законодавцем, з урахуванням конкретних обставин кожної кримінальної справи на основі правосвідомості суб'єкта, що застосовує закон» [58, с. 89].