Кримінальна відповідальність за незаконну лікувальну діяльність

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

 

 

Кафедра кримінального  права

та процесу

 

 

 

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

Кримінальна відповідальність

за незаконну  лікувальну діяльність

 

 

Виконав:

 

 

 

 

Науковий керівник:

 

 

Робота допущена до захисту:

завідувач кафедри

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2012

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ 1. ОБ'ЄКТИВНІ ОЗНАКИ  НЕЗАКОННОЇ

ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ………………………………………………. 6

1.1. Об’єкт незаконної  лікувальної діяльності………………………………… 6

1.2. Об’єктивна сторона  незаконної лікувальної діяльності…………………. 18

РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄКТИВНІ ОЗНАКИ НЕЗАКОННОЇ

ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ………………………………………………. 31

3.1.  Суб'єкт незаконної  лікувальної діяльності……………………………….. 31

3.2.  Суб'єктивна сторона незаконної  лікувальної діяльності………………… 42

РОЗДІЛ 3. ВІДМЕЖУВАННЯ НЕЗАКОННОЇ

ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІД СУМІЖНИХ ЗЛОЧИНІВ…………. 49

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….. 60

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….. 65

 

ВСТУП

Актуальність теми. Право людини на охорону здоров’я та медичну допомогу в Україні регулюється ст. 49 Конституції України та іншими нормативно-правовими актами і має важливе значення для формування правової держави та розвитку інституту  права людини на життя.

 На значущість належної медичної  допомоги вказує і ст. 25 Загальної декларації прав людини, в якій зазначено, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи медичний догляд, який є необхідним для підтримання здоров’я її самої та її сім’ї [19, с. 28].

Гарантія надання належної медичної допомоги і необхідного лікування є обов'язковою умовою реалізації конституційного принципу якісного, своєчасного, кваліфікованого, ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Ефективність медичного обслуговування перш за все передбачає її належну якість. Одна з обов’язкових умов надання якісної медичної допомоги – здійснення її особами, які відповідають певним освітньо-кваліфікаційним рівням.

Стаття 74 «Основ законодавства про  охорону здоров’я» передбачає право  на здійснення медичної і фармацевтичної діяльності лише для осіб, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Чинне законодавство України встановлює, що медичною діяльністю мають право займатися тільки дві категорії осіб: 1) фахівці в галузі медицини 2) цілителі, які в установленому порядку одержали «спеціальний дозвіл» на право зайняття діяльністю в галузі народної і нетрадиційної медицини [56, с. 19].

Сфера медичного обслуговування, надання  медичної допомоги тісно пов'язана з безпекою життя і здоров'я особи. Тому одним із досягнень Кримінального кодексу України 2001 р. (далі – КК) є закріплення групи норм, що забезпечують захист життя і здоров'я особи у сфері медичного обслуговування. Однією з таких норм є ст. 138 КК, яка передбачає відповідальність за незаконну лікувальну діяльність.

Основна небезпечність незаконної лікувальної діяльності полягає  у втраті пацієнтом часу для належного  лікування, загостренні захворювань, що є у нього, високій вірогідності виникнення нових захворювань (особливо психічних), а також у прямій шкоді деяких форм і методів «лікування», що заподіюють тілесні ушкодження різного характеру (в тому числі психічного) і різного ступеня тяжкості. Небезпечність такої діяльності також полягає в прямій загрозі деяких методів лікування життю і здоров'ю хворого (наприклад, науково необґрунтоване використання як ліків отруйних і сильнодіючих речовин; неправильне застосування або кустарне виробництво лікарських препаратів з порушенням вимог антисептики і технології; призначення лікування і лікарських препаратів без урахування індивідуальних особливостей організму пацієнта, особливостей захворювання тощо). Крім того, на даний час невивченість  або слабка вивченість методів, які застосовуються цілителями, не дозволяє передбачити безпосередні, а тим більше віддалені, наслідки такого лікування.

Стан дослідження проблеми. Проблема незаконної лікувальної діяльності  розроблялась у наукових працях Д.С. Азарова, А.О. Байди, М.І. Бажанова, А.П. Брича, Н.О. Гуторової, В.О. Владімірова, В.О. Глушкова М.Й. Коржанського, В.М. Куца, П.С. Матишевського, А.М. Мірошниченко, В.І. Ткаченко, Є.В. Фесенко, В.В. Сташиса, В.П. Тихого, Н.І. Узунян та інших науковців.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із незаконною лікувальною діяльністю, як одним з видів злочинів проти життя і здоров'я особи, його об'єктивні і суб'єктивні ознаки.

Предметом дослідження виступають положення чинного законодавства України про відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, практика їх застосування, система наукових поглядів, ідей, концепцій, теорій та розробок щодо цієї проблематики.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у здійсненні кримінально-правової характеристики незаконної лікувальної діяльності з огляду на вітчизняні нормативно-правові акти, наукові погляди, ідеї, розробки, науково-обгрунтовані положення та рекомендації щодо подальшого вдосконалення чинного законодавства з даного питання.  

Для досягнення мети необхідно  розв’язати такі завдання:

• дослідити родовий, видовий і безпосередній (основний і додатковий) об’єкти незаконної лікувальної діяльності;
• проаналізувати ознаки об'єктивної сторони складу незаконної лікувальної діяльності;
• дослідити ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 138 КК;
• проаналізувати загальні та спеціальні ознаки, що характеризують суб'єкта цього злочину;
• визначити критерії відмежування незаконної лікувальної діяльності від суміжних злочинів.

Методи дослідження. Методологічну основу дипломної роботи становлять положення теорії пізнання і загальної теорії кримінального права. В процесі дослідження застосовувалися такі наукові методи: догматичний (при обробленні законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, з'ясуванні дійсного змісту ознак, передбачених в диспозиції ст. 138 КК, на основі її тлумачення з використанням різних способів (прийомів); діалектичний (при розгляді елементів складу незаконної лікувальної діяльності); системно-структурний і функціональний (при дослідженні родового, видового і безпосереднього об'єктів незаконної лікувальної діяльності, а також ознак об'єктивної і суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину під кутом зору з'ясування змісту і вдосконалення чинного законодавства).

Структура дипломної  роботи зумовлена метою, предметом і завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які включають чотири підрозділи, висновків і списку використаних джерел.

Загальний обсяг роботи – 74 сторінки, з них основного тексту 64 сторінки. Кількість використаних джерел – 90.

 

РОЗДІЛ 1 ОБ'ЄКТИВНІ ОЗНАКИ  НЕЗАКОННОЇ ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Об’єкт незаконної лікувальної діяльності

Об`єкт злочину – надзвичайно  важливий, хоч і юридично рівноправний, рівнозначний, обов`язковий елемент  складу будь-якого кримінально протиправного і суспільно небезпечного діяння.

Саме об'єкт злочину дозволяє розкрити характер і ступінь його суспільної небезпечності, відповісти на питання про суть того або іншого суспільно небезпечного діяння, з'ясувати, чому законодавець виділяє будь-який конкретний склад злочину, визначити його місце в системі Особливої частини КК, а також розв’язати проблеми кваліфікації діяння, відмежування його від суміжних злочинних посягань. Тому вивчення об'єкта незаконної лікувальної діяльності є необхідним для одержання вичерпної інформації про те благо, якому даним злочином заподіюється шкода, що, у свою чергу, дасть змогу відповісти на питання про місце зазначеного складу в системі Особливої частини КК України, а також висунути деякі пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства.

Найпоширенішою  є позиція вчених, які вважають що об`єктом злочину є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини [24, с. 28; 26, с. 111].  Ми також дотримуємося позиції, згідно з якою об`єктом злочину є суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які перебувають під охороною кримінального закону [27, с. 78].

В юридичних джерелах, які торкаються проблем об`єкта злочину, дана «вертикальна» класифікація об`єктів. Розрізняють загальний об`єкт, родовий (іноді його називають груповим або  спеціальним та безпосередній [32, с. 70]. У деяких джерелах простежується ідея виділення в класифікаційному ряді ще й видового об`єкта [29, с. 109].

Визначаючи загальний  об`єкт злочину, М.І. Бажанов зазначив, що ним називають усі суспільні відносини, які охороняються, захищаються нормами кримінального права. На кожен конкретний момент людського життя цей об`єкт стабільний, однак, якщо змінюється закон (криміналізація, декриміналізація), цей об`єкт змінюється у своєму обсязі – стає вужчим або, навпаки, ширшим [2, с. 31].

На думку П.С. Матишевського та В.Є. Фесенка під родовим об`єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів [27, с. 129]. Ми вважаємо більш правильним визначення, запропоноване В.Я. Тацієм, згідно з яким під родовим (груповим) об`єктом розуміється об`єкт що охоплює певне коло тотожних або однорідних за своєю соціально-політичною та економічною сутністю суспільних відносин, які тому й охороняються єдиним комплексом взаємопов`язаних кримінально-правових норм [27, с. 86].

Отже, можна стверджувати, що загальним об`єктом усіх злочинів, у тому числі й незаконної лікувальної діяльності, є вся сукупність суспільних відносин, охоронюваних нормами кримінального права.

На сьогодні, відповідно з чинним кримінальним законодавством, незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК) віднесена до розділу ІІ – «Злочини проти життя та здоров'я особи». Отже, можна дійти висновку, що родовим об`єктом складу злочину передбаченого ст. 138 КК, є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини щодо забезпечення життя та здоров’я  особи.

Розглядаючи питання об’єктів злочинів проти життя та здоров’я, слід зазначити, що в юридичній літературі, що стосується даної тематики, не дається поняття загального об’єкта злочинів проти життя та здоров’я особи. Щодо родового об’єкта, то думки авторів розділилися. Одні автори вважають родовим об’єктом людські блага – життя та здоров’я або особу в цілому. Інші вчені визначають цей родовий об’єкт через призму суспільних відносин [28, с. 140].

Поділяючи погляди представників  останньої концепції, розглянемо її детальніше. Так, А.І. Рарог вважає, що родовим об’єктом злочинів проти особи є суспільні відносини, які забезпечують нормальне функціонування особи [81, с. 18], Р.Д. Шарапов – суспільні відносини, що забезпечують найбільш цінні блага людини: життя і здоров’я, в основі яких лежать право на життя і право на здоров’я [89, с. 160], В.О. Навроцький – суспільні відносини, в які вступає особа з приводу забезпечення своїх природних благ – життя та здоров’я [45, с. 143]. На думку В.К. Грищука, родовим об’єктом злочинів проти життя і здоров’я людини є коло суспільних відносин щодо забезпечення життя і здоров’я іншої людини, які охороняються єдиним комплексом норм кримінального закону [14, с. 81].

Що ж являють собою категорії  життя та здоров’я людини? У філософії поняття «життя» розглядається в аристотелівських традиціях живої матерії, перетинається з поняттям буття і має яскраво виражений ціннісний характер [57, с. 3]. У природознавстві переважають структурно-функціональні визначення життя, коли воно розглядається як певна форма організації матерії [75, с. 442]. У медицині життя подається як існування конкретного індивіда, як період від народження до смерті [43, с. 88]. Такий же підхід переважає і в юридичній науці [77, с. 7; 9, с. 24; 9, с. 48-51; 21, с. 60].

Як відзначає А.В. Савченко, життя людини – це особлива форма існування людини (людського організму), яка характеризується цілісністю і здібністю до самоорганізації; це найважливіше благо, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлене [73, с. 311]. Життя людини – «абсолютне благо, на яке ніхто не має права посягати» – відзначав М.Д. Шаргородський [90, с. 401].

Таким чином, життя – це особлива форма існування конкретного  індивіда, період від його народження до смерті, соціальна цінність, найважливіше благо, яке у разі смерті людини не може бути відновлене.

Життя людини – динамічний стан її організму, який полягає у неперервності процесів обміну матерією та енергією із зовнішнім середовищем. Проявом життя є харчування, дихання, виділення, збудливість, рух, ріст [83, 37].

Визнання права людини на життя в міжнародно-правових актах  відбулося порівняно недавно. Так, «Загальна декларація прав людини»  від 10 грудня 1948 р. проголосила: «Кожна людина має право на життя, на свободу  і на особисту недоторканність» [41,с. 40]. Європейська «Конвенція про захист прав людини та основних свобод», підписана 4 вересня 1950 р. у Римі, також констатувала, що «право кожного на життя охороняється законом» [62, с. 41]. Ці положення неодноразово підтверджені міжнародною спільнотою. Зокрема, в ст. 6 «Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» від 16 грудня 1966 р. вказано: «Право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом» [52, с. 129].

В юридичній та іншій  літературі право людини на життя розглядається переважно в контексті смертної кари. Видається, що такий підхід є вузьким, однобоким і малопродуктивним. Слід пам’ятати, що загроза життю людини може зумовлюватися багатьма чинниками об’єктивного і суб’єктивного характеру, а не лише встановленням державою покарання у вигляді смертної кари за вчинення певних злочинів. Зокрема, джерелом небезпеки для життя людини нерідко виступають екологічні, техногенні катастрофи, досягнення науково-технічного прогресу (ядерна енергія, електричний струм, хімічні речовини і процеси, автомобілі, літаки, пароплави, потяги, механізми та інші виробничо-технічні пристрої тощо), агресивна поведінка представників тваринного світу, дії або бездіяльність іншої людини. Нерідко причиною смерті людини виступає ведення нею способу життя, який не властивий їй як розумній істоті: куріння, зловживання алкоголем, наркотичними засобами, вживання сильнодіючих речовин тощо.