Злочинна самовпевненість як вид необережності

    «Настання суспільно небезпечних наслідків  при скоєнні злочинів з формальним складом спеціально доводити не треба, виникнення цих наслідків презюмується фактом вчинення дії (бездіяльності).¹⁴»  У КК України є формальні склади злочинів, що допускають необережну форму вини: умисно або необережно можуть бути порушені правила охорони рибних запасів або диких водних тварин при проведенні вибухових робіт (ст. 250КК), правила міжнародних польотів (ст. 334 КК). Ці норми сконструйовано за ознаками формального складу злочину. При визначенні такого складу необхідно встановлювати форму вини щодо самого діяння (дії, бездіяльності)”¹⁵.

    У формальних складах необережність  вичерпується вказаним психологічним  відношенням до дії чи бездіяльності, тому розділення необережності на її види – самовпевненість і недбалість – у формальних складах позбавлено смислу і можна говорити або просто про необережність, або про злочинну недбалість.

    У літературі був висловлений погляд, що „встановлення відповідальності за необережні злочини в залежності від тих шкідливих наслідків, що наступили, є невиправданим, не забезпечує досягнення цілей покарання і навіть є пережитком об’єктивної осудності; більш доцільним є встановлення караності необережного поставлення будь-якого блага в небезпеку”¹⁶. Тут слід відрізняти два питання: по-перше, чи обґрунтованим є встановлення відповідальності за необережні злочини залежно від наслідків, що наступили; по-друге, чи доцільним є введення деліктів необережного поставлення в небезпеку.

    Стосовно  першого питання, то наслідки, що наступили  в результаті необачності, легкодумства, нехтування правилами обережності, можуть і повинні бути поставлені в вину особі, що їх вчинила. З іншої сторони, шкідливі наслідки, що наступили, представляють собою той об’єктивний масштаб відповідальності, котрий дозволяє обмежити сферу відповідальності за необережність і без котрого сфера кримінальної відповідальності розширилась би занадто.

    Однак це не виключає доцільності у необхідних випадках конструювання складів  необережного поставлення в небезпеку  – або для охорони найбільш важливих благ, спричинення шкоди  котрим не можна відшкодувати (наприклад, для охорони державної безпеки – ст.ст. 109-114 КК, або життя людини), або ж для забезпечення безпеки у такій сфері діяльності, котра пов’язана з джерелами підвищеної небезпеки і потребує особливої уваги. Дагель П. С. зазначає, що є досить необхідним створення загального складу необережного поставлення у небезпеку життя громадян через порушення правил обережності з предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточуючих. Проте це ніяк не міняє загального принципу кримінальної відповідальності за необережне спричинення суспільно небезпечних наслідків.

    У літературі інколи надмірно підкреслюється, з однієї сторони, схожість самовпевненості  з непрямим умислом і, з іншої  сторони, різка відмінність самовпевненості  від недбалості. Закон, визначаючи два види необережності, не вказує їх загальних ознак. В результаті загальні ознаки необережності, котрі дають основу для об’єднання самовпевненості та недбалості в одну форму вини, залишаються в тіні, стирається чітка грань між умислом і самовпевненістю і, навпаки, штучно проводиться різка грань між самовпевненістю та недбалістю. У зв’язку з цим слід розглянути загальні ознаки самовпевненості та недбалості, що об’єднують їх в одну форму вини – необережність, відрізняють від умислу. Це, звичайно, не усуває необхідності чіткого розмежування вказаних видів необережності.

    1) самовпевненість та недбалість  мають єдине психологічне і  соціальне коріння, породжуються  однаковими негативними рисами  особистості: недостатньою передбачуваністю, уважністю, піклуванням про суспільні інтереси. Іншими словами, і в першому, і в другому випадках особа проявляє недостатню обережність, тому самовпевненість та недбалість об’єднуюються загальним поняттям „необережність”.

    Недостатня  обережність при самовпевненості  проявляється в оцінці тих обставин, котрі, на думку суб’єкта, повинні відвернути настання суспільно небезпечних наслідків, тому можна сказати, що особа не передбачає можливості невідвернення наслідків; при недбалості ця необережність проявляється у відношенні самого характеру діяння, в силу чого суб’єкт не передбачає його можливі суспільно небезпечні наслідки. Суспільна небезпека особи як при самовпевненості, так і при недбалості однотипна і виражається у відсутності бережливого, дбайливого ставлення до інтересів суспільства, що охороняються кримінальним законом. 

    2) загальною ознакою необережності,  що характеризує психічне відношення  винного до діяння, є відсутність  у особи усвідомлення суспільно  небезпечного характеру своєї  дії чи бездіяльності. При недбалості відсутність такого усвідомлення обумовлюється непередбаченням суспільно небезпечних наслідків, при самовпевненості – розрахунком на те, що вони не настануть, впевненістю в тому, що суспільству не буде спричинена шкода. У той же час у особи, що діє самовпевнено, так і по необережності, є обов’язок усвідомлювати суспільну небезпеку свого вчинку і можливість такого усвідомлення при більш обачному та уважному відношенні до справи.

    3) це проявляється у наявності  двох критеріїв необережності:  об’єктивного (полягає в обов’язку особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння (при необережності в формальних складах), передбачати можливі суспільно небезпечні наслідки свого діяння (при недбалості в матеріальних складах), передбачати необґрунтованість свого розрахунку на відвернення можливих суспільно небезпечних наслідків (при самовпевненості в матеріальних складах)) і суб’єктивного (можливість особи усвідомлювати і передбачати перераховані вище обставини), котрі обмежують рамки необережної вини в обох її видах, тобто як рамками недбалості (де ці критерії прямо висловлені в ч.3 ст. 25 КК), так і рамки самовпевненості. Тому неправильно відносити названі критерії лише до злочинної недбалості.

    Поряд із загальними ознаками, самовпевненість та недбалість наділені специфічними ознаками, що відмежовують їх одне від одного. Їх необхідно чітко розрізняти як для точного встановлення в діянні винного ознак необережної вини (в матеріальних складах повинна встановлюватися не „взагалі” необережність, а або недбалість, або самовпевненість), так і для відмежування необережності від умислу і „випадку”.

    В юридичній літературі існують поняття грубої необережності і легкої необережності. На думку Матвєєва Г. К., Федорова М. І., нерідко груба необережність ототожнюється із самовпевненістю, а легка необережність – з недбалістю.¹⁷ З цього приводу О.С. Йоффе вважає, що недбалість і самовпевненість виражають форму, а не ступінь винуватості. Різниця між грубою і легкою необережністю – це різниця в ступені, в мірі вини, а не у її формі.  

3.Злочинна самовпевненість. Її інтелектуальний та вольовий моменти. 

    Як  уже зазначалося вище, законодавець розрізняє два види необережності: злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

    Відповідно  до ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною  самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Таким чином, злочинна самовпевненість характеризується наступними ознаками: а) особа усвідомлювала фактичні ознаки скоєного нею діяння і мала можливість та обов’язок усвідомлювати його суспільно небезпечний характер (це не рівнозначно усвідомленню суспільно небезпечного характеру свого діяння, його соціальної шкідливості); б) передбачення особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; в) наявність у особи легковажного розрахунку на відвернення цих наслідків; г) цей розрахунок носив легковажний характер, внаслідок чого наступили суспільно небезпечні наслідки¹⁸.

    Інтелектуальний елемент. Як видно з тексту закону, при визначенні самовпевненості законодавець не торкається психічного відношення особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння, а обмежується характеристикою відношення до наслідків.

    На  думку А. І. Рарога, та обставина, що при визначенні самовпевненості законодавець не торкається психічного відношення винного до самого діяння, можна пояснити наступним:

    1) у відповідності з законом  відповідальність за необережність  зазвичай наступає при наявності суспільно небезпечних наслідків. Тому відношення до дії чи бездіяльності не має тут настільки важливого значення, як при умислі, котрий може тягнути відповідальність і за формальні склади злочинів. Лише в окремих випадках законодавець допускає відповідальність за необережні діяння, котрі створюють загрозу спричинення тяжких наслідків (наприклад, злочини проти основ національної безпеки України – ст.ст. 109, 110КК; проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів – ст. 250 КК).

    2) наслідки – це саме та об’єктивна  ознака, котра надає необережному  злочину характер суспільної  небезпечності. Тому відношення  до наслідку – це по суті  і є відношення до суспільної  небезпечності діяння. Відповідно, при здійсненні злочину з самовпевненості суб’єкт за загальним правилом усвідомлює суспільну небезпеку скоєного діяння, котре містить потенційну загрозу спричинення шкоди суспільним відносинам, що поставлені під захист кримінального закону. Якщо навіть таке усвідомлення не є обов’язковою ознакою самовпевненості, оскільки вона прямо не витікає з закону, і не підлягає встановленню судом по кожній справі, тим не менше вона типова для злочинів, вчинених самовпевнено, і складає першу ознаку інтелектуального елементу цього виду необережності¹⁹.

    У кримінально-правовій доктрині стосовно усвідомлення, як інтелектуальної ознаки самовпевненого злочину,  висловлені різні погляди. Окремі вчені вважають, що в особи при злочинній самовпевненості відсутнє усвідомлення суспільної небезпечності скоєного діяння, що ознакою самовпевненості є лише обов’язок і можливість такого усвідомлення²⁰.

      У свою чергу, інші науковці  схиляються до висновку, що, лише  виходячи із негативної соціальної  оцінки можливих наслідків, правопорушник,  котрий діє самовпевнено, прагне  до відвернення цих наслідків, а відповідно, усвідомлення потенціальної суспільної небезпеки скоєного діяння входить у зміст самовпевненості як різновиду вини²¹.

    Для вирішення даної проблеми слід звернутися до твердження, що „усвідомленість  суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість предмета і об’єкта посягання, характеру діяння,  місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості”²². Виходячи з цього, більш достовірною видається перша точка зору стосовно усвідомлення як інтелектуальної ознаки злочинної самовпевненості, оскільки, особа, „діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків”²³. Скоюючи злочин по самовпевненості, суб’єкт усвідомлює фактичні ознаки свого діяння або бездіяльності, в крайній мірі, в тому степені, в якому це необхідно для передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Більше того, він передбачає, що власними діями створює визначену небезпеку для охоронюваних законом інтересів. Але це не означає, що при самовпевненості винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності.

    Усвідомлення  суспільно небезпечних наслідків  при самовпевненості не рівноцінно усвідомленню суспільної небезпеки  скоєного діяння, оскільки воно нейтралізується  впевненістю у ненастанні таких наслідків. Усвідомлення суспільної небезпеки дії чи бездіяльності – це усвідомлення, що діяння спричиняє шкоду суспільству, причому це усвідомлення певного характеру шкоди, що спричиняється суспільним інтересам. Будучи впевненим у відверненні небезпечних наслідків, суб’єкт впевнений у тому, що його діяння не спричинить шкоди суспільству, тобто не усвідомлює його суспільно небезпечний характер.

    Наприклад, майстер виробничої дільниці направляє  на роботу робітника, що прибув до нього, не провівши з ним відповідного інструктажу з техніки безпеки. При цьому він просить інших робітників, досвідчених, обізнаних з вимогами правил безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У даному випадку майстер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку прийнятого рішення обставинами, котрі, на його думку, не спричинять суспільно шкідливих наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, він не оцінює своє діяння як суспільно небезпечне і цілком свідомо, з певною часткою упевненості, виключає таку оцінку. Разом із тим, діючи самовпевнено, майстер виробничої дільниці усвідомлює фактичну сторону свого діяння, що відповідає об’єктивним ознакам складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків. У наведеному прикладі майстер усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки безпеки і це може призвести до суспільно небезпечних наслідків.