Крайня необхідність

     Сюди можна  віднести й той фактор, що людині  властиві емоції, які часто негативно  впливають на її можливість  тверезо та розумно оцінити  ситуацію. Це передбачив законодавець  і в частині третій статті 39 КК закріпив, що навіть при  перевищенні меж крайньої необхідності, особа не буде нести відповідальність, якщо таке перевищення було  вчинено в стані сильного душевного  хвилювання, яке було викликане небезпекою, що загрожувала.

     Але це все  не звільняє особу, що діяла  в стані крайньої необхідності  від цивільно-правової відповідальності. Зазначу, що це передбачено  в ЦКУ, зокрема в статті 445. В  ній сказано, що особа, яка  заподіяла шкоду в стані крайньої  необхідності, забовязана відшкодувати цю шкоду потерпілому (2). Звісно потрібно не забувати про елементарні етичні принципи міжособистісної поведінки, зокрема вдячність. Тому, враховуючи, всі обставини подій, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна.

     Існує також  можливість того, що в певній  ситуації уникнути небезпеки  можна було декількома способами.  Проте, як уже зазначалось,  зазвичай особі важко чітко  усвідомлювати проблему, а отже  і знаходити найбільш правильне  рішення останньої. В силу того, що події розвиваються стрімко,  в особи реально не було  часу аналізувати ситуацію, яка  склалася і вона обрала спосіб  уникнення небезпеки, який поніс  за собою спричинення не найменшої  шкоди. Наприклад, водій автобуса, щоб уникнути зіткнення з бензовозом  виїжджає на тротуар, але не  встигає вчасно загальмувати  і розбиває вітрину магазина. Реально в цій ситуації водій  міг звернути з проїжджої частини  в іншу сторону, що потягнуло  б за собою лише невелике  зіткнення з автомобілем на  стоянці, вартість пошкоджень, наприклад,  крила останнього була б значно  меншою за вартість розбитої  вітрини. Це проста ситуація, адже  в даному випадку оцінювати  доведеться лише матеріальні  речі. А якби на тротуарі були  перехожі, а в автомобілі водій  та пасажири? А якби в автобусі  були діти? Ми говорили б вже  не про врятування автобуса, вітрини  чи автомобіля, а про спасіння  людських життів. Неможливо оцінювати  вартість людського життя. Хто  важливіший? Чиє життя більш цінне? Крім того потрібно врахувати, що на обдумування всіх можливих варіантів уникнення небезпеки є декілька секунд. Законодавець пише, що шкода повина буди меншою за відвернуту. Як в стресовій ситуації особа може спів ставити, наприклад життя своє і своєї дитини, і життя двох незнайомих перехожих. Життя є дуже складним і виникають ситуації, коли просто неможливо обрати правильне рішення. Це все індивідуально.Дехто неспроможний приймати важкі рішення навіть якщо вони правильні. Не можна говорити про крайню необхідність в таких випадках. Професор Коржанський говорить, що  «у тих випадках, коли відвернута шкода рівна заподіяній, крайньої необхідності немає. Не правомірно рятувати своє життя за рахунок життя іншої людини. Але у випадку дилеми – загинути обом чи врятуватися одному – суспільна небезпечність дій відсутня, і складу злочину вони не мають, бо загибель одного вже не менуча» [28, ст. 86] Він робить висновок з яким я повністю погоджуюсь – заподіяна шкода в стані крайньої необхідності необов’язково має бути мінімально можливою. Треба, щоб вона була лише менш значною, ніж шкода відвернута, тобто взагалі меншою, а не найменш можливою.

     Коли виникає  стан крайньої необхідності вступають  на арену і найбільш важливі  цінності людського існування:  починаючи від життя, здоровя людини, волі, честі, гідності, а для декого і закінчуючи звичайними матеріальними благами. Тому судові справи пов’язані цим інститутом завжди будуть складними і навколо них будуть точитись десятки дискусій.     КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності враховується законом як обставина, яка пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

     Питання про перевищення меж крайньої необхідності у науці кримінального права є дискусійним. Кримінальний кодекс України 2001 року вперше сформулював визначення цього поняття, однак його законодавча конструкція й досі викликає сумніви щодо правильності кримінально-правової регламентації названої обставини, яка виключає злочинність діяння.

     Відповідно до ст. 39 КК особа притягується до кримінальної відповідальності, якщо вона у обстановці крайньої необхідності умисно заподіяла шкоду охоронюваним законом інтересам, і якщо ця шкода є більш значною, ніж відвернена. З цього визначення випливає, що ознаками перевищення меж крайньої необхідності є: 1)  наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам; 2)  неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов’язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронюваним інтересам; 3)  заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена ; 4)  шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно.

     Доцільно зазначити, що існуючій трактовці поняття «перевищення меж крайньої необхідності» передувало досить складне та неоднозначне формування цієї норми, проте проблема допустимості заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктом виступає життя або здоров’я людини, так і залишилась невирішеною.

          Так, Т.Г. Шавгулідзе відстоював точку зору, відповідно до якої перевищення меж крайньої необхідності можливо лише при «пошкодженні інтересу рівного або більшого, ніж врятований інтерес». Проте В.М. Козак не погоджувався з таким підходом і доводив, що перевищення меж крайньої необхідності наявне не тільки при порушенні відповідності шкоди заподіяної та шкоди усунутої, а й при можливості усунути небезпеку, що загрожує іншими засобами. Ю.В. Баулін вважав, якщо межі крайньої необхідності визначаються не тільки відповідністю шкоди небезпеці, що загрожує, а й обстановці, при якій вона усувається. Отож треба визнати, що ексцес крайньої необхідності наявний при явній невідповідності заподіяної шкоди характеру небезпеки, що загрожує, або обстановці, при якій усувалась ця небезпека. [23, ст. 186] Незважаючи на те, що наведені точки зору стосуються кримінально-правового регулювання крайньої необхідності до прийняття чинного КК України, вони актуальні й нині.

     Таким чином, законодавець, бажаючи підвищити соціальну активність людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом інтересам, у КК України 2001 року вперше сформулював поняття «перевищення меж крайньої необхідності», виходячи з якого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної порівняно з відвернутою.

     І якщо стосовно об’єктів нематеріального характеру такий законодавчий підхід можна сприйняти, та що стосується посягання на такі блага, як життя та здоров’я людини, на думку окремих науковців, з ними погодитись не можна. Аналіз юридичної літератури підтверджує, що окреслена проблема має прямо протилежні підходи з боку науковців, які займались її дослідженням. У житті трапляються безвихідні ситуації, коли бездіяльність може призвести до неминучої загибелі всіх осіб, що перебувають у тяжкому становищі, коли заподіяння смерті з метою врятування життя однієї (декількох) людей визнається допустимим. Так, питання про кваліфікацію дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш, неодноразово обговорювалось на шпальтах монографічних видань. М.Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах.

          На думку окремих вчених, з якими я цілком погоджуюсь, виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті двох людей, несе в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Адже, особа, яка перебуває в екстремальних умовах, не завжди спроможна точно зіставити заподіювану шкоду та шкоду відвернену, особливо коли йдеться про життя або здоров’я людини. Тому виникає проблема правової оцінки ситуації, коли особа заподіює смерть іншій особі (не причетній до виникнення небезпеки, що їй загрожує) заради врятування власного життя. Відповідно до змісту ст. 39 КК України це визнається правомірним, не кримінально караним діянням, що на мою думку, не може бути виправданим, насамперед з точки зору моралі.

     Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості врятування власного життя або здоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях. Так, на думку М.М. Турецького, заподіяння рівної шкоди порівняно з відвернутою не усуває суспільно небезпечний характер вчиненого та суперечить загальнолюдській моралі. Автор зазначає, що навіть неприпустимо рятування свого майна за рахунок знищення чужого рівноцінного майна, а тим більше недопустимо рятування власного життя за рахунок загибелі іншої людини. Щодо цього питання, то не можна сказати, що воно є повністю дослідженим, адже існує багато різних думок серед вчених, які займаються цим питанням, дискусії ведуться і до сих пір. [23, ст. 186] 

     Також треба мати на увазі, що особа, перебуваючи в стані крайньої необхідності, часто в екстремальних ситуаціях, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч.3 ст.39 встановлює, що “особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці”. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте стан крайньої необхідності повинен враховуватися судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч.1 ст. 66).

5. Відмінність крайньої необхідності від необхідної оборони.

     До системи  обставин, що виключають злочинність діяння, відносять необхідну оборону, уявну оборону, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Крайня необхідність має свої певні особливості, які відрізняють її від інших.

     Нсамперед, крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності - небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка "права з не правом", а при крайній необхідності, навпаки, сутичка "права з правом"; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, яка пом'якшує покарання. [17, ст. 86] 

Відмінність необхідної оборони  від крайньої необхідності заключається в наступному:

• Джерело небезпеки при необхідній обороні - суспільно небезпечні дії людини, за крайньої необхідності - не тільки дії людини, а й сили природи, несправні механізми, нападу тварин і т. п.;
• При необхідній обороні шкода заподіюється посягає, при крайній необхідності - третім особам, не пов'язаним із створенням небезпеки;
• При необхідній обороні заподіяна шкода може бути дорівнює або більше предотвращенного; при крайній необхідності - шкода має бути завжди менше предотвращенного;
• При необхідній обороні заподіяння шкоди допускається, коли обороняється мав можливість уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади, при крайній необхідності заподіяння шкоди не допускається, якщо усунення небезпеки було можливо, іншими засобами;
• При необхідній обороні заподіяна шкода не породжує цивільно-правової відповідальності; при крайній необхідності заподіяна шкода підлягає відшкодуванню.

     Відмінність крайньої необхідності від заподіяння шкоди при затриманні особи вчинила злочину полягає в наступному:

1. За суб'єктивною стороні  виражається дуже істотна відмінність  тому що має місце мета затримання  особи яка вчинила злочин.

2. При заподіянні шкоди  при затриманні особи вчинила  злочин всі дії направлені  на затримання зазначеної особи  (тобто колосальна різниця в  об'єктивній стороні).

3. Як правило затримання  особи здійснюється спеціально  уповноваженим суб'єктом, тобто  співробітником правоохоронних  органів. 

3. Відповідальність за  перевищення меж крайньої необхідності 

     Перевищення меж крайньої необхідності фактично визначається з'єднанням третього і четвертого умов правомірності крайньої необхідності, які стосуються захисту від небезпеки, що загрожує. [27, ст. 86] 

     Тобто, по-перше, перевищення буде в тому випадку, коли заподіюється шкода, явно не відповідає характеру і ступеня загрожує небезпека. Така відповідність (невідповідність) встановлюється, як зазначалося, шляхом зіставлення цінності захищаються інтересів і тих, яким заподіюється шкода, а також розмірів предотвращенного і заподіяної шкоди. Дії, вчинені в стані крайньої необхідності, будуть правомірними, якщо заподіяна шкода була обов'язково меншим порівняно з запобігаємо шкодою.   І, по-друге, наявність або відсутність перевищення меж крайньої необхідності буде визначатися обстановкою, в якій відбувається заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Заподіяння шкоди повинно бути єдиною можливістю запобігти шкоди більш цінним інтересам. Вирішальним моментом для визначення наявності або відсутності перевищення меж крайньої необхідності є встановлення суб'єктивної сторони перевищення.