Поняття , предмет, завдання, система і принципи кримінального права

Автор: Пользователь скрыл имя, 10 Февраля 2013 в 21:01, курсовая работа

Описание работы

В сучасних умовах незалежності та розбудови демократичної держави, формування громадянського суспільства дуже важливе місце посідає проблема забезпечення правовим підґрунтям існуючі відносини. Крім того з високими темпами наукового прогресу та розвитком нових сфер економічної діяльності суспільство вимагає все більш удосконаленого та новітнього, прогресивного правового регулювання.

Содержание

ВСТУП
1. Соціальна природа злочину. Залежність поняття злочину від соціально-економічних відносин, що існують в суспільстві
2. Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначень поняття злочину
3. Суспільна небезпека як матеріальна ознака злочину
4. Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину
5. Винність і караність як ознаки злочину
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Работа содержит 1 файл

ПЛАН.docx

— 50.71 Кб (Скачать)

2. Поняття  формального, матеріального та  формально-матеріального визначень  поняття злочину

Поняття злочину  є одним з центральних у  кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються  довкола нього, розкриваючи зміст  окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.

М.С. Таганцев, розглядаючи  поняття злочину, писав: "Жизнь  всех народов свидетельствует нам, что всегда и везде совершались  и совершаются деяния по разным основаниям не только признаваемые недозволенными, но и вызывающие известные меры общества или государства, направленные против лиц, их учинивших, деяния, признаваемые преступными; что всегда и везде  существовали лица, более или менее  упорно не подчиняющиеся требованиям  правового порядка, велениям власти, его охраняющей".

Злочин виникає  з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком  суспільства він стає особливим  явищем, яке об'єднує найнебезпечніші  діяння. При цьому "злочин" є  категорією достатньо динамічною - навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи  до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.

Практично до 7% населення  будь-якої країни становлять особи, які, не зважаючи на умови соціального  буття, завжди порушуватимуть кримінально-правові  приписи - вчиняти злочини (цей факт зафіксовано кримінологами різних країн світу). Основну масу населення  країн — 65—67% - становлять особи, які  потенційно спроможні порушити кримінально-правові  приписи залежно від конкретної життєвої ситуації. Лише 23-25% населення - це громадяни, які за будь-яких обставин уникатимуть порушування кримінально-правових заборон - вчиняти злочини. [3]

Злочин - категорія  не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи  та її поведінки з боку суспільства, яка базується на: правовій оцінці поведінки та особи, яка дається  обвинувальним вироком суду; осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості.

Розуміння поняття  злочину протягом історії людства  відбувалось поступово.

Першу спробу визначити  поняття злочину здійснив римський юрист Ульпіан Д. (170-228 pp.), сформулювавши  його як порушення закону, поєднане з насильством та обманом.

В.Д. Спасович писав, що злочин це - "деяние, запрещенное  законом под страхом наказания, иными словами, оно есть нарушение  закона криминального". Одночасно  він визначав злочин як "нарушение  учреждений, устанавливаемых в интересах  общественного порядка и признанных необходимыми условиями общежития". Теоретично В.Д. Спасович вважав, що злочин - це "противозаконное посягательство на чье-либо право, столь существенное, что государство, считая это право  одним из необходимых условий  общежития, при недостаточности  других средств охранительных, ограждает  не нарушаемость его наказанием".

О.Ф. Кістяківський  зазначав, що "преступление есть нарушение  закона, установленного для ограждения безопасности и благосостояния граждан".

Пофесор Санкт-Петербургзького  університету Н.Д. Сергієвський визначав злочин як діяння особи, яке на момент скоєння було протиправним та караним.

М.С. Таганцев, аналізуючи поняття злочину вказував: "Преступным почитается деяние, посягающее на юридическую  норму в ее реальном бытии; или, выдвигая более содержание посягательства: деяние, посягающее на охраняемый нормой интерес  жизни". Йому належить ще одне визначення злочину, яким, на його думку, є "уголовно-наказує мая неправда, деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытие".

Відомий французький  криміналіст Гарро вважав, що злочин -Це діяння, заборонене або продиктоване заздалегідь виданим законом  під страхом покарання.

Один з творців  кримінологічної науки італійський  криміналіст Гарафало визначав злочин як діяння, яке є шкідливим для  суспільства і одночасно ображає  середню міру почуття жалю та чесноти, що притаманні кожній цивілізованій  особі.

Німецький криміналіст  Біндінг вказував, що злочин - це порушення  норми закону з каральною санкцією.

Кримінальні кодекси  Франції епохи Великої Французької  революції та Консульства (1791, 1810 pp.) визначали злочин як проступок або  порушення, що карається за Кримінальним кодексом.

Кримінальне законодавство  Російської імперії (1845, 1903 pp.) визначало  злочин, як діяння, яке заборонене під  час його вчинення під страхом  покарання (з погрозою покарання).

На теренах Західної України, яка до 1939 р. перебувала в  складі Польщі, діяв Карний кодекс та Право  про переступи 1932 р. Карний кодекс не давав визначення злочину в одній  нормі, однак шляхом тлумачення ним  визнавалось умисна дія, заборонена під загрозою кари законом, що діяв у часі її вчинення, за яку передбачалось  покарання у вигляді смертної кари або тюремне ув'язнення на строк понад 5 років (статті 1 та 12).

Інші дії (умисні і необережні, ті, за які передбачалось  покарання у вигляді тюремного  ув'язнення до 5 років або арешт  понад 3 місяці, або штраф понад 3000 злотих) вважались кримінальними  проступками.

Всі наведені визначення поняття "злочин" базуються на найважливішому принципі кримінального  права, який сформульований як "Nullum crimen sine lege" - немає злочину, не передбаченого  законом

Цей основоположний принцип закріплений у Загальній  Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. "Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого  діяння чи бездіяльності, які під  час їх вчинення не були визнані  злочином національним законом або  міжнародним правом".

Європейська Конвенція "Про захист прав людини та основних свобод" від 4 листопада 1950 р. у ст. 7 закріплює цей самий принцип, вказуючи: "Нікого не може бути визнано  винним у вчиненні кримінального  правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального  правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче  від того, яке застосовувалося  на час вчинення кримінального правопорушення". [4]

Визначення злочину  як діяння, забороненого кримінальним законом, є формальним. Воно не вказує на соціальну природу цього явища  і не розкриває в повному обсязі його змісту.

Протилежним є визначення злочину лише на основі його матеріальної ознаки, що підкреслює лише його ідеологічну  сторону, не звертаючи уваги на необхідність нормативного закріплення його ознак.

Такий підхід був  притаманний кримінальному законодавству  СРСР і Української РСР до початку 60-х років XX ст.

Практично так само злочин визначався і в КК РСФРР 1926 і в КК УСРР 1927 р. Приміром, ст. 4 КК УСРР 1927 р. фіксувала "Общественно-опасным (преступным) деянием признается всякое действие или бездействие, угрожающее советскому строю или нарушающее правопорядок, установленный властью  рабочих и крестьян на переходной к коммунистическому строю период времени"

Цей підхід до визначення поняття "злочин" чисто матеріальний. Відсутність формальної ознаки злочину  звужує його зміст, робить заідеологізованим.

Звичайно, що єдиним науково правильним визначенням  є те, що синтетично поєднує в  собі як матеріальний, так і формальний підходи.

Уперше матеріально-формальне  визначення злочину як суспільно  небезпечного і протиправного діяння з'явилось у національному законодавстві  лише в "Основах кримінального  законодавства Союзу СРСР та Союзних  республік" від 25 грудня 1958 р. Воно ж  було рецепійовано КК УРСР i960 p., який визначав злочин як "...передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає  на суспільний лад України, його політичну  і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а  так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок".

Однак і це поняття  не можна було визнати повністю вдалим, оскільки воно не розкривало всіх ознак  злочину і залишало простір для  суперечок з цього приводу.

У зв'язку з цим  визначення злочину, яке міститься  в ст. 11 чинного Кримінального  кодексу, слід визнати найбільш вдалим:

"Стаття 11. Поняття  злочину.

1. Злочином є  передбачене цим Кодексом суспільно  небезпечне винне діяння (дія  або бездіяльність), вчинене суб'єктом  злочину".

Це визначення, з  одного боку, об'єднує два підходи  до визначення злочину (є формально-матеріальним), а з Іншого,— вказує на ознаки, притаманні цьому явищу.

3. Суспільна  небезпека як матеріальна ознака  злочину

Суспільна небезпека  є об'єктивною властивістю будь-якого  правопорушення, включаючи й злочин. Ця властивість полягає в тім, що злочином заподіюється або створюється  погроза заподіяння шкоди об'єктам  кримінально-правової охорони. Ця шкода  полягає в дестабілізації суспільних відносин, порушенні правопорядку, а також у порушенні законних прав і воль громадян й юридичних  осіб. При цьому здійснення злочину  досить часто сполучено із заподіянням  матеріального збитку, фізичної й  моральної шкоди потерпілій особі. Так, матеріальний збиток заподіюють всі  корисливі злочини (наприклад, крадіжка, грабіж, розбій і т.д.). Фізичну шкоду  наносять тілесні ушкодження, убивство, зґвалтування. Моральна шкода, як правило, заподіюється злочинами, які пов'язані  із заподіяння фізичної шкоди. Однак  це не виключає заподіяння моральної  шкоди й при здійсненні інших  злочинів. У деяких випадках сам  законодавець прямо вказує на заподіяння такої шкоди. Наприклад, ч.2 ст. 365 КК передбачає відповідальність за перевищення  влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними  й ображаючим особисте достоїнством потерпілого діями.

Суспільна небезпека  як властивість злочину є лише тоді, коли в наявності вся сукупність його елементів. Наявність всіх ознак  злочину свідчить, за загальним правилом, і про наявність суспільної небезпеки.

Зміст суспільної небезпеки  діяння загалом розкривається в  ч.1 ст.1 КК України за допомогою перерахування  об'єктів кримінально-правової охорони, яким заподіюється або може бути заподіяна  шкода (збиток). Такими є: права й  волі людини й громадянина, власність, громадський порядок і суспільна  безпека, навколишнє середовище, конституційний лад України. Виходячи зі спрямованості  діяння на певний об'єкт (основні інтереси, цінності суспільства), тобто важливості об'єкта зазіхання, найбільшу суспільну  небезпеку представляють злочини  проти прав і воль людини й громадянина. [4]

Суспільна небезпека  злочину крім залежності від об'єкта зазіхання також залежить і від  шкоди, що заподіює або може заподіяти  зроблене діяння. Деякі діяння стають суспільно небезпечними з моменту  здійснення дії або бездіяльності  незалежно від того, які вони спричинили суспільно небезпечні наслідки. Інші ж здобувають суспільну небезпеку  лише при настанні тих наслідків, які зазначені в законі. Характер наслідків, що дозволяють віднести діяння до числа суспільно небезпечні злочинних, може бути описаний по-різному. Наслідки можуть бути чітко визначені в  кримінально-правовій нормі (наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого, загибель людей, майновий збиток і т.д.), або носять оцінний характер (наприклад, особливо тяжкі наслідки, значний  збиток, інші тяжкі наслідки й т.д.).

Злочинні наслідки подвійно впливають на суспільну  небезпеку діяння: з одного боку, вони впливають на кваліфікацію злочину, а з іншого боку, відіграють істотну  роль при призначенні покарання. Наприклад, зловживання владою або  службовим становищем (ст. 364 КК), службова недбалість (ст. 367 КК) і ряд інших  діянь зізнаються законом суспільно  небезпечними лише при заподіянні істотної шкоди державним або суспільним інтересам або охоронюваному  закону правам й інтересам громадян; настання тяжких наслідків, заподіяних злочином, свідчить про наявність  у діях особи ознак кваліфікованого  складу злочину (статті 185, 186, 187 КК). Суспільно  небезпечні наслідки, не передбачені  диспозицією статті Особливої частини, ураховуються судом при призначенні  покарання як обставини, що обтяжують  покарання (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК).

Суспільна небезпека  злочину може також залежати від  місця, часу, з й обстановки його здійснення. Наприклад, згідно ч. 4 ст. 407 КК самовільне залишення частини  або місця служби, а також неявка в строк на службу без поважних причин, зроблені в умовах воєнного стани або в бойовій обстановці; мародерство речей, що перебувають  при вбитих і поранених - тільки на поле бою (ст. 432 КК). Здійснення злочину  загальнонебезпечним способом є  обставиною, що обтяжує покарання (п. 12 ч. 1 ст. 67 КК).

Суспільна небезпека  злочину визначається залежно від  форм провини, мотивів і цілей. Деякі  діяння зізнаються суспільно небезпечними тільки при наявності навмисної  провини (наприклад, готування, замах, співучасть або причетність), або  спеціальної мети (ст. 307 КК), або особливих  мотивів (зловживання владою або  службовим становищем). Злочину, зроблені по необережності, являють собою  меншу суспільну небезпеку, чим  злочину, зроблені навмисне. У тих  випадках, коли мотив і ціль здійснення злочини безпосередньо зазначені  в законі, вони враховуються судом  при кваліфікації діяння. У всіх інших випадках вони враховуються судом  при призначенні покарання.

Ознаки, що характеризують суб'єкт злочину, також впливають  на суспільну небезпеку. По-перше, у  КК передбачається ряд з, суб'єктом  яких може бути тільки особа, наділене спеціальними ознаками (військовослужбовці, посадові особи й т.д.). У той  же час знижується суспільна небезпека  вчиненого, якщо діяння зроблене неповнолітнім, жінкою, що перебуває в стані вагітності, особою, що перебуває під впливом сильного щиросердечного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями з боку потерпілого, під впливом погрози, примуса або в силу матеріальної, службової або іншої залежності (ч. 1 ст. 66 КК). По-друге, особа, що зробила діяння, що містить ознаки злочину, може бути звільнене від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на момент розслідування або розгляду справи судом, особа перестало бути суспільно небезпечним. Про втрату особою суспільної небезпеки свідчать не тільки об'єктивні умови його життя, але і його діюче каяття після здійснення злочину, а також його зразкове поводження й чесне відношення до виконання своїх професійних і суспільних обов'язків. Характер змін, що відбулися в обстановці, у якій перебуває особа, що зробив злочин, може бути різним, але у всіх випадках вони повинні розривати ту сукупність причин й умов, у якій було зроблене злочин, і виключати можливість здійснення даною особою нових злочинів надалі . Наприклад, звільнення винного з посади, з використанням якої був зроблений злочин; припинення подружніх відносин, ускладнення яких послужило психологічною причиною злочину й т.п. По-третє, особа, що зробила діяння, що містить ознаки злочину, що не представляє великої суспільної небезпеки, може бути звільнене від кримінальної відповідальності. При цьому діяння, за яке особа звільняється від кримінальної відповідальності, зізнається злочином. В основу такого рішення вкладається відсутність серйозної суспільної небезпеки особистості, оскільки дана особа може виправитися без застосування покарання.

Информация о работе Поняття , предмет, завдання, система і принципи кримінального права