Ідеї гуманізму Ю.Дрогобича, І.Вишенського та С.Оріховського

Автор: Пользователь скрыл имя, 27 Февраля 2013 в 00:37, реферат

Описание работы

Кінець XV – початок XVI ст. позначає межу, що знаменує початок нової доби в історії філософсько-політичної думки України. Тип візантійсько-слов’янської християнської філософії, що визначає зміст духовного життя України попереднього періоду, вичерпав себе. На часі була істотна переорієнтація політичного мислення, що зумовлювалася, зрештою, докорінною зміною умов соціально-економічного й духовного буття народу України.

Содержание

Вступ 2
1. Розвиток ідей гуманізму у контексті української філософсько-політичної доктрини (XV – перша половина XVI ст.) 5
2. Гуманістичні вчення Ю. Дрогобича, С. Оріховського, І. Вишенського 7
Висновки 12
Список використаної літератури 14

Работа содержит 1 файл

Ідеї гуманізму Ю.Дрогобича, І.Вишенського та С.Оріховського.docx

— 52.49 Кб (Скачать)

 

Зміст

 

Вступ 2

1. Розвиток ідей гуманізму у контексті української філософсько-політичної доктрини (XV – перша половина XVI ст.) 5

2. Гуманістичні вчення Ю. Дрогобича, С. Оріховського, І. Вишенського 7

Висновки 12

Список використаної літератури 14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Кінець XV – початок XVI ст. позначає межу, що знаменує початок  нової доби в історії філософсько-політичної думки України. Тип візантійсько-слов’янської християнської філософії, що визначає зміст духовного життя України попереднього періоду, вичерпав себе. На часі була істотна переорієнтація політичного мислення, що зумовлювалася, зрештою, докорінною зміною умов соціально-економічного й духовного буття народу України.

В економічному, політичному  та культурному відношенні Україна XV –XVI ст. була повноправною складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались відомі представники європейської ренесансної культури – Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез.

Науково-культурні осередки осідали переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів.

У згаданих українських містах уже в XVI ст. з’явилися потужні осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період з XV ст. по XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених – вихідців із українських земель – Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського, Івана Вишенського та ін.

Вони перші вивчили  латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і  батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Помітне зростання інтересу до світу й людини закладало ґрунт для появи у колі європейських культур плеяди представників української інтелектуальної еліти, які не лише виявились здатними опанувати передові, насамперед, гуманістичні ідеї свого часу, а й зробили певний внесок у розвиток тогочасної західноєвропейської культури. Вони по праву вважаються фундаторами гуманістичної культури України.

Ними здійснено певний внесок до підвалин величної будови польського і західноєвропейського гуманізму  доби Відродження. Творчість їх позначена  глибоким знанням античної філософії  і прагненням широко спиратись на здобутки античних мислителів. Значне місце у доробку ранніх українських  гуманістів посідає дослідження  проблем природи, яке спирається на узагальнення досягнень сучасної їм науки. Поширення знань про всесвіт, на їхню думку, є обов’язковою передумовою вдосконалення розумових здібностей людини.

Відправною точкою світогляду цих діячів є ствердження гідності особи, її свободи, ідеалів соціальної справедливості. На цьому ґрунті вони розвивають свої погляди на сенс буття  людини й людської історії.

 

 

 

 

 

 

 

  1. Розвиток ідей гуманізму у контексті української філософсько-політичної доктрини (XV – перша половина XVI ст.)

 

В основі ідейної платформи українських гуманістів лежить погляд на історію, що зосереджує увагу насамперед не на Божому, а людському вимірі її розгортання [2, с. 18]. Історія для них – це людська драма у дії. Зміст історії визначається зусиллями творчої людської індивідуальності, що виступає співучасником Бога у прагненні встановити справедливість на землі. Люди не є маріонетками, якими рухає Боже провидіння. Вони відповідальні співробітники, без діяльної співучасті яких доброчинство, справедливість у світі неможливі.

Відповідно до цього обґрунтовується  погляд, за яким масштаб історичного  значення людини вимірюється не «шляхетністю», давністю роду чи титулами, а власною  гідністю, талантом, розумом, здібностями. Чеснота, на думку гуманістів, «прагне діянь великих», «трудів незмірних», які єдині вказують гідним людям шлях до справжнього щастя [2, с. 20]. Для здійснення «діянь великих» необхідною є не лише сила, а й розум. Завдяки цьому «виплоду Мінерви», на думку Юрія Дрогобича, людина здатна легко осягнути обшири неба, Всесвіт загалом.

Прагнучи до втілення у  реальному історичному діянні істини, знання якої здобуває досконалий розум, С. Оріховський обґрунтовує принцип органічного єднання розуму з силою. «Розум, – писав він, звертаючись до польського короля, – повинен дружити з силою, оскільки від природи кожна з цих гідностей відчуває потребу в іншому, вони навіть ходять і живуть разом. Бо сила без розуму сама по собі хиріє, і розум, пануючи над речами, не буває міцним без сили». На думку гуманістів, справжня мудрість і правдива наука щільно пов’язані з освітою, вихованням.

Серед розмаїтих галузей  знань особливу роль вони відводять  історії, яка є вчителькою життя  й переконливо засвідчує, що великі особистості минулого здобули собі славу і безсмертя завдяки  тому, що мали мудрих, розумних вчителів та наставників. Олександр Македонський, пояснює С. Оріховський, завдячує своїми діяннями вихованню Арістотеля, Павсаній Спартанський – поета Симоніда, Періандр – Фалеса Мілетського, Сигізмунд – Длугоша.

У дусі передової тенденції, що одержала свій розвиток у модерній західноєвропейській філософії XVII – XVIII ст., українські гуманісти активно розробляють ідеї теорії «природного права» та «суспільної угоди».

До філософського осмислення проблем держави спеціально звертається  С.Орiховський, прагнучи теоретично Обґрунтувати незалежність світської влади, неправомiрнiсть втручання католицької церкви у справи свiтського державного життя. держава, з погляду С.Орiховського, Виникає у результаті суспільного договору, що укладають між собою люди через вроджене їхнє прагнення до взаємної допомоги i схилыностi людей одне до одного, «яка нас немовби клеїть, сполучає ї ніби вузлом в’яже» [3, с. 57]. А тому, підкреслює С.Орiховський, спираючись на вислав Цицерона, найвищим покликанням держави є забезпечення щастя народу.

Центральним же принципом, згідно з яким має будувати своє житла громадянин, проголошується принцип спального блага, основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, ідеї суспільної активності, що ґрунтуються на під порядкуванні приватного інтересу спальному благу.

Українські гуманісти, відображаючи інтереси світської інтелектуальної еліти свого часу, прагнули зняти відчуження сутнісних сил людини, повертаючи її з неба на землю, то реформатори йдуть інших шляхом.

 

 

 

 

 

 

 

  1. Гуманістичні вчення Ю. Дрогобича, С. Оріховського, І. Вишенського

 

Одним із перших у колі засновників гуманістичної культури в Україні, хто звернув увагу на потребу поширення науки й освіти, слід назвати вихованця Краківського і Болонського університетів, ученого-енциклопедиста Юрія Дрогобича.

У своїй латиномовній праці у віршах «Прогностична оцінка поточного 1483 року» він висловлює прогресивні погляди на призначення літератури. Випускаючи у світ свої книги, поет дбає не про честолюбство та зиск, а про «користь від них роду людському в житті» [8, с. 35]. У цьому він вбачає покликання своєї скромної праці.

Поглядам Ю. Дрогобича  на світ, на людину, історію властиве звернення до науки, звеличування сили знання та людського розуму. На його думку, людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється не божественним одкровенням, а наявністю в природі  непохитних законів, пізнаючи які, ми визначаємо наслідок за причиною, і навпаки. Говорячи про великі можливості науки і  людського розуму, Ю. Дрогобич вказував, що завдяки їм можна осягнути й те, що для очей є «небачено» великим, утому числі й обшири неба. Він постійно наголошував на необхідності вивчення природи та її законів з тим, щоб поставити їх на службу людині, а у своїх віршових посланнях до папи Секста IV писав про те, що його праці пронизані насамперед турботою про людину, де наукові знання мають відігравати провідну роль.

Серед українських гуманістів XVI ст. С. Оріховський займає особливе місце. Український публіцист, історик, філософ, перший вітчизняний політолог в сучасному розумінні цього слова, оригінальний мислитель, він в постановці багатьох соціально-політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями і узагальненнями, які знайшли своє обґрунтування з позицій соціально-політичної і філософської думки Нового часу.

Вчителями С. Оріховського були О. Брасікап – австрійський гуманіст, професор Віденського університету, автор наукових праць і лавроносний поет; Р. Амадей – професор риторики в Болонському, Падуанському та Римському університетах; Л. Бонпадиффер – професор філософії Болонського університету, німецький гуманіст Меланхтон та реформатор М. Лютер, який поселив здібного юнака під час навчання у своєму будинку. Був знайомий з видатними гуманістами і науковими діячами Західної Європи Л. Кранахом старшим, Ульріхом фон Гуттеном, А. Дюрером, Г. Контаріні, Л. Бонаміно, А. Пасесром, визнаними державними та церковними діячами кардиналом Ф. Коммендоні, О. Фарнезе та ін.

Після 17-річного перебування  за кордоном повернувся до Перемишля, де брав активну участь у гуманістичному русі. Став видатним діячем культури епохи  Відродження, творчо використовуючи та пропагуючи античну спадщину: твори  Гомера, Платона, Арістотеля, Демосфена, Аристофана, Ціцерона. Підтримував стосунки з видатними гуманістами та культурно-освітніми діячами Західної Європи, де Оріховського називали «русинським (українським) Демосфеном», «сучасним Ціцероном» [9, с. 237]. Володів давньогрецькою, староєврейською, латинською, більшістю західноєвропейських мов, добре знав польську та українську мови. Його можна назвати першим із східнослов’янських прибічників концепції суспільного договору в походженні держави.

На думку С. Оріховського, королівська влада походить не від Бога, а виникає внаслідок угоди між людьми, які слухаються короля добровільно. Причиною появи держави є насамперед вроджений ґандж, який потребує взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого.

Всупереч Біблії і томізму  С. Оріховський наголошує на виборності короля, завдання якого – дбати про тіло республіки, щоб воно було здоровим і життєздатним. Сам король є «сторож держави», залежить від громадян і вони служать йому не з примусу, а добровільно. Досягти цього можна за умов, якщо король під час правління буде дбати і думати про суспільний гаразд та коли народ буде переконаний у тому, що король сильний, мужній, кращий від інших людей. Перше вчить прихильності, друге – довіри. Королі, які не дослуховуються голосу народу, не мають при собі сенату, використовують державу в своїх цілях і потребах, є просто тирани, що дбають тільки про себе та своїх спільників.

В обґрунтуванні своїх поглядів на походження і призначення держави С. Оріховський посилається на Платона, Арістотеля, інших античних авторів, однак не наслідує їх авторитет, виробляє свою точку зору. Так, якщо в Арістотеля основою виникнення держави є вища необхідність і свобода волі, то в Оріховського такою постає залежність від умов життя, волі народу і вродженого інстинкту до суспільного життя. Вихідним принципом функціонування держави виступає у нього принцип вільного блага (блага народу), основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, суспільна активність основаних на підпорядкуванні інтересів громадян спільному благу.

С. Оріховський стверджує, що мета держави полягає в гарантії права і користі індивіда, перед яким держава має ряд обов’язків. В свою чергу, громадянин має ще більше обов'язків перед державою і його інтереси мають бути спрямовані на інтереси держави і суспільства.

Першоосновою права С. Оріховський вважав мораль, будучи твердо переконаний у тому, що без моралі право загалом існувати не може. Цим його погляди вигідно відрізнялися від багатьох ренесансних політико-правових концепцій, особливо М. Макіавеллі. Заперечуючи релігійний аскетизм як протиприродний, проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, наслідування законів природи. В цьому відношенні С. Оріховський виступав як один з видатних західноєвропейських теоретиків природного права.

Оцінка гуманістичної спадщини І. Вишенського в нашій історико-філософській літературі неоднозначна. На думку одних вчених він постає мислителем демократичного напряму, виразником і захисником трудящих, селянсько-плебейських мас [8, с. 42]. Інші науковці ж навпаки заперечують демократизм Вишенського, звинувачують його в байдужості до свого народу, конформізмі, критиці представників третього стану як носіїв нової ідеології в українському суспільстві.

Д. Донцов широко послуговується творами Вишенського в обґрунтуванні своєї концепції провідної верстви та її основних чеснот, високо цінуючи його за звернення до давньоруської традиції, особливо за визнання ієрархічності суспільства, де кожний стан виконує свої функції, завдяки чому досягаються злагодженість суспільства і його процвітання.

Людина у Вишенського  є не просто сліпа, безвольна істота, об’єкт гри двох сил – тіла і духу. Ці дві сили розкривають свою суть у боротьбі, що відбувається у жит­тєдіяльності людини, її помислах і тим самим усвідомлюється. Свідомість дає змогу вибирати, а це приводить до утвердження в людині або тілесного, або духовного. Від волі людини залежить, на який бік стати – тіла чи духу. Якщо людина позбавлена вибору, то з неї знімається від­повідальність, а також покарання за вчинене зло.

Информация о работе Ідеї гуманізму Ю.Дрогобича, І.Вишенського та С.Оріховського