Ідеї гуманізму Ю.Дрогобича, І.Вишенського та С.Оріховського

У контексті висловленого І. Вишенський розглядав також проблему вдосконалення людини. Людина, з його точки зору, є «єство немічне, підвладне пристрастям, грішне, зв’язане всіма вузлами повітряних духів зла» [8, с. 46].

Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному  житті, Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в  тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства.

Отже, познайомившись детальніше із політико-філософські вченнями Ю. Дрогобича, C. Оріховського та І. Вишенського можна простежити у них формування гуманістичного ідеалу людини і зародків принципів рівності, свободи та демократизму в усіх сферах людського життя.

Хоча Погляди українських гуманістів XVI – поч. XVII ст. на актуальні питання тогочасного державного, церковного і громадянського життя , далеко не завжди мають стрункий концептуальний виклад. Відтворені завдяки аналізу різних за своїм змістом пам’яток , ці погляди свідчать про перехід українських авторів від середньовічних державно-правових уявлень до ренесансного бачення зазначених проблем ; про осмислення останніх під кутом зору застосування державно-правових концепцій епохи Відродження до наявних вітчизняних суспільно-політичних і конфесійних реалій; про створення на цій основі моделей можливого майбутнього державного устрою України з толерантним ставленням до неправославних конфесій.

Найбільшою заслугою українських  гуманістів є прагнення ідейно згуртувати український народ у націю, цю стійку історичну спільність людей, що визначається соціальними зв’язками, характеризується специфічними етнічними рисами , зумовленими особливостями економічного і культурного розвитку , спільністю території , мови , побуту , релігії, традицій і звичаїв.

Висновки

Українські мислителі, сприймаючи вплив світової філософської культури, ставали безпосередніми учасниками її творення, вносячи в неї і  свій доробок. Тенденція до цього  стає більш, ніж помітною, в кінці XV – на початку XVI ст. на загальному фоні тих соціально-економічних та духовно-культурних процесів, з якими пов’язана назва цілої епохи історії – епохи Ренесансу.

Як відомо, основним змістом  і рисами епохи Відродження є  не просто перевідкриття та відродження античної культури і філософії, а її антифеодальна спрямованість. У соціально-економічному відношенні епоха Відродження – це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософської спадщини стає основою формування нової буржуазної культури та світогляду.

Ідеї гуманізму пов’язані  з активізацією верхніх прошарків  ранньо-буржуазного суспільства як звернення до людяності створення умов, гідних життю людини.

Зачинателями гуманістичної  культури в Україні, її найвизначнішими  діячами після Юрія Дрогобича  не без підстав вважають Павла  Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського, І. Вишенського.

Ідеї гуманізму епохи  Відродження, які розвивалися на вітчизняному грунті, були явищем, інтегрованим у загальноєвропейський процес. Для української філософської і релігійної думки розглядуваного періоду характерна "відкритість", здатність до творчого синтезу різноманітних ідей, що складали зміст ренесансної творчості різних народів.

Наша культура підійшла до творення власних форм гуманізму, який існував в Україні у двох різновидах: по-перше, як аналог західноєвропейського Відродження; по-друге, у власних, національних формах, як породження розвитку попередніх культурно-філософських і теологічних традицій.

На розвиток і функціонування національних форм великий вплив  мали потреби релігійного, культурного  й політичного самоутвердження  українського народу. Тому гуманізм, що існував на вітчизняному грунті, торкався не стільки проблем природи, світобудови, скільки проблем людини, її смисложиттєвих орієнтацій, нової моралі, а також питань нормування, розвитку і вживання рідної мови, громадянських свобод, релігійної толерантності, національної державості.

В цей час відбувається переорінтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночсно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

Спираючись на етичні ідеї Платона, Арістотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним.

Фундаментальною у тогочасній духовній культурі нашого народу була ідея служіння загальному добру, батьківщині, народу, готовність іти заради них  на найбільші жертви. Знаковим є  те, що всі українські ренесансні гуманісти  незалежно від конфесії (православні, католики, протестанти, а згодом і  уніати) дбали про все вище сказане.

Це сприяло становленню  національної самосвідомості українського народу, осмисленню його історичного  минулого з метою пошуків шляхів власного державотворення, дбання про  розвиток національної культури не лише задля її збереження, а й заради забезпечення їй належного місця  в європейському духовному процесі.

Список використаної літератури

1. Бобак М. І. Особливості прояву ідей громадянського гуманізму в Україні // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: філософія, економіка. – Вип. 3, 1999. – С. 29–34.
2. Бобак М. І. Проблема «життя діяльного» і «життя споглядального» в українській філософії періоду культурно-національного відродження (ХVІ–ХVІІ ст.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: філософія, економіка. – Вип. 4, 2000. – С. 18–22.
3. Видатні діячі України минулих століть. – К.: Український світ, 2001. – 611 с.
4. В.Д. Литвинов. Латинська мова. Видання 2-е. – К., Видавничий дім КМ Академія, 2002. Переклади з латини (Юрій Дрогобич, Еразм Ротердамський, Станіслав Оріховський, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Григорій Сковорода). – С. 57–65.
5. Історія філософії України. – К.: Либідь, 1994. книги – 414 с.
6. Нічик В. М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні. – К., 2001. – 256 с.
7. Народжені Україною. Меморіальний альманах у двох томах. – Київ, Євроімідж, 2002. Особистий внесок: [Філософські портрети:] Іван Федорович. Станіслав Оріховський. – Т.ІІ, – С. 268, 670.
8. Паславський І. В. Зародження ідей раннього гуманізму (XV — початок XVI ст.) // Кашуба М. В., Паславський І. В., Захара І. С. та ін. Філософія Відродження на Україні. – К., 2000. – 304 с.
9. Литвинов В.Д. Проблемы государства в трудах Станислава Ориховского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (Историко-философский очерк). – К.: Наукова думка, 1988. – с. 237–245.