Специфіка драми як роду літератури

1.Теорія драми

Драма як рід літератури пройшла великий шлях розвитку від античності до сучасності. Її родові ознаки досліджували естетики, філософи, літературознавці, по­чинаючи ще від Аристотеля.

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення, тому вона є особливим видом мистецтва, що належить одночасно і літературі, і театру. Ви­никнення драми пов'язане з народними обрядовими дійствами. Батьківщиною драми стала Давня Греція, де обряди на честь богів (Діоніса, Деметри, Кори та ін.) стали пер­шими зразками драми. З поширенням культу Діоніса у VII-VI ст. до н.е. драматичне мистецтво активно розвивається. Діонісові були присвячені урочисті відправи (діонісії), під час яких люди танцювали, співали, одягали маски, прославляючи свого бога. У VI ст. виник власне театр (у перекладі з грецької - видовище). Драматичні дійства, що відбувалися раніше на вулицях і площах, були перенесені на спеціальні майданчики. Під час діонісій улаштовувалися змагання трагіків і комедіографів. У таких змаганнях брали участь Есхіл, Софокл, Евріпід, Аристофан, що заклали заса­ди драми. З моменту виникнення драма пройшла тривалий шлях розвитку, який не припиняється й до сьогодні.

Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через невелику дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.

Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні.

Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація драми та її мови.

На початку 19 ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.

2. Жанрові різновиди драми

«Закрита» драма

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший — «аристотелевська», або «закрита». Ознаками «закритої» драми є:

                   Введення в історію події та персонажів

                   Однозначна зав'язка

                   Тісний змістовий зв'язок між сценами

                   Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами

                   Лінійна дія

                   як правило, 5 актів

                   відсутність зміни місця дії, або незначна зміна

                   лінійна часова послідовність

                   коротка тривалість дії

                   наявність протагоніста та антагоніста

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.

Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Олександр Островський, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

«Відкрита» драма

Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Ознаками відкритої драми є:

                   відсутність введення

                   відсутність однозначної зав'язки

                   відсутність зв'язку або неясний зв'язок між сценами

                   сцени пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць

                   нелінійна дія

                   відсутність формально визначених відрізків дії

                   часта зміна місця дії

                   перервна часова послідовність

В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Бертольт Брехт, Назим Хікмет, Микола Куліш, Е. Іонеско, Юрій Яновський, Євген Шварц).

Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, Івана Кочерги.

В центрі зображення ліричної драми — внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» Михайла Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко-Сольвейг» Івана Драча).

3. Специфіка драми як роду літератури

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.

Аналіз драми вимагає враховувати специфіку драми як літературного роду. По-перше, основу драми складає дія, що може бути як зовнішньою, так і внутрішньою. Зовнішня дія - це вчинки персонажа, події у його житті, зміни його долі, становища, стосунки з іншими персонажами тощо. А внутрішня дія відображує духовне жит­тя героя, його роздуми, зміни умонастрою, зіткнення ідей, позицій. Якщо зовнішня дія виявляє конфлікти, які мають зовнішнє вираження і розв'язку протягом твору, то внутрішня розкриває приховані, глибинні суперечності, які не завжди вирішуються у фіналі, вони спрямовані на активізацію глядацького (читацького) сприйняття. Нерідко зовнішня й внутрішня дії поєднуються у творі.

Рушійною силою розвитку сюжету драми є конфлікт. Конфлікт у драмі виявляється через зіткнення персонажів. Конфлікт відбиває протилежні погляди й інтереси, напруження і крайнє загострення суперечностей, світоглядні позиції, ідеї тощо. Природа конфлікту визначає всі колізії драми, її сюжетну побудову. Конфлікт є засобом розкриття характерів персонажів, авторської позиції, основної думки твору. Нерідко конфлікт із зовнішньої сфери переноситься у сферу психологічну, відображаючи внутрішні суперечності героїв. Конфлікт може бути персоніфікований у групах дійових осіб, які взаємодіють між собою у певних обставинах. Водночас він може бути матеріалізований у системі багатоголосся, лейтмотивів, символів, алегорій тощо. У драматичному роді виділяють три види конфліктів: трагічний (конфлікт героя з непереборним початком; показує зіткнення особистості, котра бажає максимально втілити свої високі прагнення з об'єктивною неможливістю їх реалізації), комічний (відображає смішне й абсурдне у житті, служить викриттю негативних суспільних явищ та рис характеру), драматичний (розкриває приватне життя людини в її стосун­ках із соціальним, побутовим, родинним середовищем; драматичний конфлікт являє важку боротьбу головного героя з переборним початком, із силою, яку можна поборо­ти, та герой у цій боротьбі через певні обставини, що становлять об'єкт уваги автора, не перемагає). Природа конфлікту впливає на жанрово-видову характеристику твору. В одному творі можуть поєднуватися різні конфлікти, тому між видами й жанрами драми інколи важко провести чітку межу.

Характерною особливістю драми є використання різних типів мовлення. Моно­лог, діалог, полілог - основні форми розкриття конфлікту, характерів персонажів у драмі.

Автор посідає у драмі особливу позицію. Він, на відміну від лірики та епосу, не­наче ховається за дійових осіб, непрямо виражаючи свою точку зору. У драмі відсутній оповідач або розповідач. Форми вираження авторської позиції у драмі зумовлені специфікою роду. Автор виражає свою позицію через вибір тих чи інших подій, харак­тер обраних конфліктів, визначення дійових осіб, зображення зіткнень між ними, ремар­ки, зауваження щодо персонажів, висловлювання героїв, форми ліризму тощо.

Призначення для сценічного втілення (рідше для читання) зумовлює невели­кий обсяг драми, її динамізм, емоційну напругу, пошук засобів створення цілісного видовища, що безпосередньо впливає на глядача. Суто зовнішньо драма відзначається певними текстовими ознаками: поділ п'єси на дії, сцени, епізоди тощо; перелік дійових осіб і стислі їх характеристики; авторські ремарки тощо.

Драма як рід літератури відзначається синтетизмом зображальних засобів, що виявляється у поєднанні слова і жесту, міміки, музики тощо. З іншого боку, спостерігається активне проникнення до драми елементів інших літературних родів — епічних або ліричних, що приводить до специфічних міжродових утворень.

Композиція драми  - це загальна побудова драматичного твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілість, обумовлену задумом автора і законами літературного роду, жанровою специфікою.

Композиційна побудова драми виявляється через розміщення, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів, змальованих подій, специфічні способи зобра­ження художнього світу в драмі (монолог, діалог, полілог, ремарка, інтер'єр тощо).

Є. Маймін у праці "Опыты литературного анализа" (1972) виділив два типи композиції (побудови) драматичного твору: сюжетна композиція (хід розвитку дії, розгортання конфлікту), сценічна композиція (розташування дійових осіб, тобто композиція характерів, взаємини та взаємодія між ними, співвідношення просторово- часових планів).

Аналіз композиційної організації драматичного твору передбачає передусім дослідження розвитку конфлікту, що виражається в дії. Визначення природи ху­дожнього конфлікту, етапів його розвитку, засобів утілення у драматичному творі - необхідна умова композиційного аналізу драми. Наприклад, у трагедії П. Корнеля "Сід" центральним є конфлікт громадського обов'язку і почуття, і цей конфлікт зумовлює всю структуру твору, стосунки між героями, розташування сцен та епізодів. У п'єсі Г. Ібсена "Ляльковий дім" показане зіткнення особистості із жорстокими за­конами суспільства. Конфлікт у даному творі виражається не тільки зовнішньо (Нора і Крогстад, Нора і Крістіна, Нора і Хельмер), але й у психології людини: у душі Нори відбувається зіткнення "живого", "людського" й "штучного", "неживого" початків. У п'єсі А. Чехова "Вишневий сад" герої переживають конфлікт із загальною трагедією життя, і це зумовлює особисту трагедію кожного. У п'єсі М. Булгакова "Біла гвардія" поєднуються різні конфлікти: соціально-історичні (конфлікт між "білою гвардією" та іншими політичними силами, конфлікт між "старим" і "новим" життям) і психологічні (конфлікт між людиною і жорстокістю нового часу, конфлікт духовного й бездухов­ного, культурних цінностей і тлінного тощо). Як бачимо, конфлікти у драмі можуть бути неоднозначними, багатошаровими, охоплювати різні явища історії, суспільства, культури, психології людини.

Дія у драмі може бути чітко виражена, насичена подіями, стрімко розвивати­ся, як, наприклад, у театрі В. Шекспіра. Однак вона може бути й послаблена, навіть відсутня чи ілюзорна, як, скажімо, в "театрі абсурду". В "аристотелівському" театрі драматург показує світ у формі дії, залучає глядача до дії. А в "неаристотелівському", наприклад, в епічній драмі, розповідає про дію, спонукаючи глядачів до роздумів. Отже, наявність чи відсутність дії, її безпосереднє зображення чи розповідь про неї - важлива характеристика композиції драматичного твору.

Дія може розвиватися в хронологічній послідовності, проте це зовсім не обов'язкове. Драматурги використовують й інші форми розвитку дії: ретроспекцію, за концентричним принципом, контрапункт та ін. Відповідно до цього розташовуються сцени та епізоди, вибудовується художній простір твору.

Час у драмі не має ніяких обмежень. Він може бути реально-історичним (як, наприклад, у комедіях Мольєра "Тартюф" і "Міщанин-шляхтич", у комедії М. Гого­ля "Ревізор"), міфічним (наприклад, у драмі Есхіла "Прометей закутий"), умовно- символічним (наприклад, у феєрії М. Метерлінка "Синій птах"), оніричним (напри­клад, п'єса М. Булгакова "Біг") тощо. Часові параметри може задавати автор у ре­марках, системі образів, символах, алюзіях та ремінісценціях тощо. Специфічними засобами драми митці відтворюють різні часові виміри - як дійсні, так і можливі.

Художні образи у драматичному творі можуть розташовуватися і співвідноситися між собою теж по-різному. Задля втілення свого задуму драматург може використовувати різні прийоми композиції характерів (традиційні маски, контраст, "двійництво", взаємодоповнення, гротеск, поліфонізм та ін.).

Аналіз композиції драми потребує й вивчення форм художнього мовлення. Че­рез них показується розвиток конфлікту, реалізується дія, зображується художній світ, внутрішній стан героїв, колізії між ними. Так, у трагедії В. Шекспіра монологи "Гам­лета" позначають етапи розвитку драматичного конфлікту, еволюцію головного героя. А у трагедії И.-В. Гете на особливу увагу заслуговують не тільки монологи Фауста та його діалоги з Мефістофелем, Вагнером та іншими персонажами, в яких виражаються ідейні зіткнення, світоглядні позиції, а ще й полілоги, в яких автор відтворює народну стихію, життя людства.

Авторська позиція у драматичному творі знаходить специфічне вираження в композиції: опис дійових осіб, авторські ремарки, розташування сцен та епізодів, вибір подій для зображення і форм художнього мовлення тощо.

Композиція драматичного твору великою мірою залежить від приналежності твору до певного напряму або течії. Наприклад, композиція творів класицизму суттєво відрізняється від символістської драми тощо. Композиція обумовлюється також ви­дом і жанром твору. Різні драматичні жанри мають свої особливості композиції. Так, у трагедії в центрі постає головний герой, що стикається з непереборними силами. Зіткнення героя трагедії з нездоланними обставинами, як правило, закінчується смер­тю героя (наприклад, "Гамлет" В. Шекспіра). "Драма-дискусія" Б. Шоу будується на зіткненні різних ідей, життєвих концепцій, світоглядних позицій. При цьому слід ураховувати міжродову та міжжанрову дифузію, в результаті якої виникають твори з особливою композицією. Скажімо, в ліро-психологічній драмі А. Чехова велику роль відіграють форми ліризму, асоціативний зв'язок між епізодами та репліками, психологічний та символічний підтекст, імпресіоністичні засоби тощо.