Вільям Шекспір

      Одним із центрів лондонського  життя був величний собор Святого  Павла. Величезний будинок собору  був чудовим архітектурним ансамблем Лондона. Тут відбувалися всякі збіговиська, і не тільки для релігійних цілей. Звичайно, у храмі в певний час відбувалися богослужіння. На паперті, на зручній підставці, була покладена біблія в перекладі на англійську мову, і бажаючі могли слухати тут читання вголос релігійних легенд. Але сюди приходили не тільки молитися й слухати читання біблії. Тут призначалися побачення друзів, сюди приходили ділки в пошуках клієнтури, і часто відбувалися всілякі угоди. Поруч із собором було місце зустрічей лондонської "золотої молоді". Франти приходили сюди показати модні вбрання, нерідко запозичені в італійців або французів. Тут же штовхалися бідні молоді люди, що шукали знатних і щедрих заступників.

      Неподалік від собору перебував  центр друкарства й книжкової торгівлі. Тут містилися майже всі лондонські друкарні й книжкові крамниці. Уже в ті часи друковані верстати випускали велику кількість різноманітної літератури. На прилавках книгопродавців лежали книги, проповіді, хроніки й літописи з історії Англії, географічні твори, описи різних подорожей, книги по чорній магії, твори натуралістів, підручники латині, словники французької й італійської мов, посібники із сільського господарства, довідники по домогосподарству, поеми, романи й п'єси.

      Значне місце серед цієї літератури займали популярні книжки, написані у формі питань і відповідей і  корисні відомості, що повідомляли, про всілякі речі. З них можна було довідатися, як варити пиво, обчислити складні відсотки, вирощувати привезену з Америки картоплю. Вони повідомляли також, чим прославилися Юлій Цезар і Тамерлан, хто такі були Юпітер і Венера, які звірі існують в Азії, як управляти вітрильними судами, як в'язати мережива і як писати вірші. Ці книжки користувалися попитом, тому що в доступній формі давали практичні поради, викладали цікаві факти тощо. Припускають, що Шекспір якісь знання, виявлені в його п'єсах, міг почерпнути з такого роду довідників і посібників.

      Газет тоді ще не було (вони  з'явилися в Англії через пів століття), але всі примітні події одержували друкований відгук. У більших кількостях видавалися так звані вуличні балади. Це були невеликі листівки із гравюрою й текстом. Тут у віршах викладали політичні події й новини карної хроніки, розповідали про сухопутні бої, що відбувалися на континенті, про морські битви біля берегів Франції, Іспанії або Вест-Індії, описували злочини й страти, епідемії й пожежі, повідомляли про прибуття іноземних послів. Ці балади були пристосовані до ритму якоїсь відомої пісні, і автор або продавець балади виконував її перед юрбою, після чого покупці платили свої гроші за листівку з текстом. Коли театр зайняв велике місце в житті Лондона, темами таких балад стали найбільш популярні спектаклі. Збереглися балади про "Короля Лір і його трьох дочок", про "Венеціанського лихваря Гернуте" і деякі інші пісні на сюжети п'єс Шекспіра і його сучасників. У Сіті перебували спокійні ділові квартали суворих буржуа-пуритан, а за міською стіною було кілька злачних місць, куди прямували аматори гульб і розпусти. Там чулися п'яні пісні й лементи, стогони поранених і крики жінок. У своїх творах Шекспір відобразив і це. В "Мірі за міру" й "Периклі" зображені звідниця, викидайло й відвідувачі публічних будинків.

    1.3 Дебют молодого драматурга

      Шекспіру було років двадцять  п'ять - двадцять шість, коли він написав свою першу п'єсу. Він вибрав тему, якої до нього не описував жоден драматург, - міжусобну війну між двома династіями. П'єса була вперше поставлена в 1590 році й, безсумнівно, мала успіх, тому що в 1591 році вийшло продовження. Незабаром після їхньої постановки обидві були надруковані [3; c.23-24].

      В 1594 році з'явилася книга "Перша  частина ворожнечі між двома  славними будинками Йорк і  Ланкастер, із зображенням смерті  доброго герцога Хамфрі, вигнання й смерть герцога Сефолка, трагічним кінцем гордого кардинала Уінчестера, відомим повстанням Джека Кеда й першим претендуванням герцога Йорка на корону". В 1595 році було надруковане продовження під набагато коротшим заголовком: "Правдива трагедія Річарда, герцога Йорка, і смерть доброго короля Генріха VІ з повним зображенням боротьби між будинками Ланкастер і Йорк". В 1600 році обидві п'єси були перевидані, а в 1619 році вийшла книга, що містила обидві частини. Друга п'єса - "Правдива історія Річарда, герцога Йорка" - мала на титульному аркуші вказівку: "Неодноразово гралася слугами високоповажного графа Пембрука". Це свідчення дуже важливе: воно засвідчує, що якийсь час на початку своєї театральної діяльності Шекспір був пов'язаний з певною трупою.

      Слідом за цим Шекспір пише  третю історичну драму про царювання Генріха VІ. Цього разу  він зображує події, що мали місце до тих, які представлені в "Першій частині ворожнечі..." й "Правдивої трагедії Річарда, герцога Йорка". Таким чином, його перші три п'єси склали трилогію про події одного царювання. У перших збірках драм Шекспіра їм була дана назва "Генріх VІ". Кожна із частин трилогії являє собою самостійний драматичний твір. Та п'єса, що Шекспір написав останньою, становить тепер першу частину трилогії. У ній зображуються події Столітньої війни між Англією й Францією. Цю війну Шекспір зображує з англійських позицій. Тому французька національна героїня Жанна д'Арк представлена в п'єсі чаклункою й авантюристкою. Справжнім героєм зображений англійський лицар Толбот, відданий своїми підступними співвітчизниками, і гине в нерівній боротьбі разом зі своїм юним сином.

      У другій п'єсі - "Історія  ворожнечі між двома славними  будинками Йорк і Ланкастер" - показаний початок міжусобиці, коли в саду Темпля прихильники  ворогуючих партій зривають одні - Червону троянду (Ланкастер), інші - Білу (Йорк). П'єса завершується перемогою Йорків.

      У третій п'єсі глядачі бачать  продовження кривавої міжусобиці. Тут особливо виразно змальована  дружина Генріха VІ, королева  Маргарита, що була душею партії, що захищала династію Ланкастер. Вона захоплює в полон Йорка і його молодшого сина. Полоненому Йоркові вона показує хустку, змочену в крові вбитого за її наказом сина Йорка, а потім, знущаючись із його горя, наказує надягти на голову Йоркові паперову корону. У розпачі Йорк кричить їй, що вона зліша за вовків, і що мова в неї отруйніша, ніж у єхидни: "Про серце тигра в жіночій оболонці!" Криваві жахи, якими наповнені ці п'єси, були цілком у дусі драматургії, популярної в ті роки. Шекспір тут наслідує зразкам кривавої трагедії Кіда, тоді як у стилі мов діючих осіб явно відчувається вплив поезії драм Марло.

      Але є в цих творах риси, що відрізняють Шекспіра від його попередників. Кіда цікавили випадки кривавої помсти взагалі [3; c.55]. Марло залучав трагічні фігури людей, що мріють про владу над світом. Молодого Шекспіра цікавить доля його країни. Більшою мірою, ніж сучасників. Марло й Кід з похмурим захватом зображували криваві жахи. Шекспір не утомлюється засуджувати честолюбні й корисливі вчинки людей, що вносять в країну кривавий хаос заради свого властолюбства. У його драмах можна зустріти й людей незлобивих, як Генріх VІ, що прагнуть справедливості, як Хамфрі Глостер, і, нарешті, героя, що жертвує життям в ім'я рідної країни, як лицар Толбот у першій частині "Генріха VІ". Уже в третій частині "Генріха VІ" на сцені з'явився лиховісний персонаж - син герцога Йорка, Річард Глостер. Цей горбань залишився в історії Англії під ім'ям короля Річарда ІІІ. У народі склалась думка, що із всіх королів він був найжорстокішим. Але ця кривава фігура мала якусь магічну привабливість; і коли Шекспір закінчив третю частину "Генріха VІ", перед ним уже витала похмура тінь цього героя. Він написав історичну трагедію "Річард ІІІ" про піднесення й падіння останнього короля з династії Йорків. П'єса мала величезний успіх і надовго залишилася в репертуарі театру, у якому працював Шекспір.

      Історичні п'єси молодого Шекспіра якби зливаються в єдиному потоці з іншими п'єсами історії Англії, написаними наприкінці  1580-х і початку 1590-х років. Захищаючи театр від нападок пуритан, Томас Хейвуд писав у памфлеті "Виправдання акторів" (1608): «П'єси зробили невігласів більше знаючими, познайомили неосвічених з багатьма славними історіями, дали можливість ознайомитися з нашими англійськими хроніками тим, хто не вміє читати…»

      Інше свідчення такого ж роду  представляє ще більший інтерес,  тому що воно відноситься безпосередньо до однієї з перших п'єс Шекспіра. Це свідчення належить Томасу Нешу, якого ми знаємо як захисника театрів від пуритан. Доводячи користь п'єс, Неш у першу чергу посилається на історичні драми: "Зміст п'єс у більшій частині запозичено з наших англійських хронік, вони відроджують мужні діяння наших предків, давним-давно похованих у заіржавілій збруї й поїдених хробаками книгах; вони піднімають їх з могил забуття й виводять їх перед всіма, щоб вони могли заявити про свої давні заслуги; і що могло б послужити більш гірким докором нашому зніженому, низько полеглому часу?"

      Далі те, що прямо стосується Шекспіра: "О, як зрадів би доблесний Толбот, гроза французів, довідайся він, що, пролежавши двісті років у труні, він знову здобуває перемоги на сцені, а загибель його викликає сльози на очах щонайменше   в десяти тисяч глядачів, які, дивлячись його трагедію в різний час, дивлячись на трагіка, що зображує його особистість, якби бачать його самого, що проливає кров зі свіжих ран" [3; c.67].

  Написавши чотири історичні драми трагічного змісту, Шекспір вирішив спробувати свої сили в жанрі комедії. Для першого досвіду він вибрав уже готовий сюжет, імовірно відомий йому зі шкільних років, - комедію давньоримського письменника Плавта "Менехми", у якій зображувалася смішна плутанина через подібність братів-близнюків. Шекспір ускладнив сюжет, увівши в нього ще одну пару близнюків: у кожного із братів виявляється слуга, і обоє вони теж схожі один на одного так, що їх не розрізниш. Від цього комічна плутанина стає ще більш неуявною. Шекспір дав цьому твори назву "Комедія помилок". Сюжет Плавта знайшов під пером Шекспіра нове життя. "Комедія помилок" додала ще один успіх до лавр молодого Шекспіра.

    На  початку літа 1594 року епідемія чуми припинилася робота акторів, які роз’їхались по провінції, стали знову стікатися в столицю. Першим відновив діяльність антрепренер Пилип Хенсло. Хоча він не був ні драматургом, ні актором, проте Хенсло заслуговує того, щоб про нього було сказано докладно. Він почав свою кар'єру, служачи помічником керуючого віконта Монтегю, і накрав стільки, що міг кинути службу й розпочати власну справу. Займався він усякого роду спекуляціями, земельними в тому числі, даючи гроші під заставу. В 1591 році він придбав ділянку землі на правому березі Темзи й побудував тут театр над назвою "Роза". Своє приміщення Хенсло здавав в оренду акторським трупам. При цьому він позичав їхніми грішми, і вони, таким чином, попадали в кабалу. Хенсло не відмовляв також в авансах драматургам, аби тільки вони писали п'єси для трупи, що грала в його театрі. Всі свої справи він акуратно записував у рахункових книгах. Вони збереглися, і завдяки записам Хенсло ми довідаємося дуже багато чого про роботу театрів у часи Шекспіра: як будувався репертуар, які були збори, скільки платили драматургам за п'єси.

      У театрі Хенсло грала трупа  акторів, заступником яких був  лорд-адмірал. Очолював трупу  "слуг лорда-адмірала" видатний  актор-трагік Едуард Аллен. Уродженець Лондона, він був на два роки молодший за Шекспіра. Як актор Аллен виріс на драматургії Марло й Кіда. Йому належала честь першим вимовити зі сцени полум'яні монологи героїв Марло, і його патетична декламація завоювала йому безліч шанувальників. На початку 1590-х років Аллен був найпопулярнішим актором Лондона. Свої відносини з Хенсло він закріпив тим, що оженився на його дочці. Театр "Роза" і трупа "слуг лорда-адмірала" перетворилися, таким чином, у сімейне підприємство Хенсло й Аллена. Відразу після поновлення театральної діяльності влітку 1594 року інша трупа акторів, що тільки що повернулася із провінції, "слуги лорда-камергера", звернулася до Хенсло із проханням здати приміщення його театру. Хенсло в цей час почав ремонт будинку "Рози", і його трупа грала в театрі Ньюінгтон-Батс. Він приєднав до неї "слуг лорда-камергера". Коли ремонт "Рози" закінчили, "слуги лорда-адмірала" повернулися в це приміщення, де стали давати спектаклі, а "слуги лорда-камергера" не пішли за ними. Контакт із Хенсло в цієї трупи не вийшов. Вона вирішила не зв'язуватися із цим лихварем і театральним антрепренером, що тримав акторів, як кажуть, у кабальній залежності.

      У трупу "слуг лорда-камергера"  входили актори Річард Бербедж, Вільям Кемп, Джон Хемінг, Генрі Кондел, Огастін Пилипі, Кристофер Бістон, Вільям Слай, Річард Каули, Джордж Брайан, Джон Дюк. У цю же трупу в 1594 році вступив новий член - Вільям Шекспір. Головною зіркою трупи був молодий трагік Річард Бербедж, якому в 1594 році виповнилося двадцять сім років. Не виключено, що альянс "слуг лорда-адмірала" й "слуг лорда-камергера" не відбувся через те, що Ален не захотів мати у своєму театрі такого суперника, як Бербедж. Другою прикрасою трупи був комік Вільям Кемп, що після смерті Тарлтона був визнаний кращим клоуном лондонських театрів. Інші актори теж були майстрами своєї справи.

      Із приходом Шекспіра трупа  придбала свого постійного драматурга. У Хенсло щодо цього справи йшли гірше. Ще недавно він міг купувати п'єси в Марло, Гріна й Кіда [7; c.102]. Тепер нікого з них не залишилося в живих. Правда, у Хенсло зберігся запас старих п'єс, придбаних раніше. Інша трупа не могла їх поставити, тому що вони не були надруковані, а єдиний екземпляр рукопису зберігався в нього. Але потрібні були нові п'єси. Записи Хенело свідчать про набір п'єс, якими займався цей антрепренер. Іноді в погоні за новою п'єсою він збирав цілий синдикат із трьох-чотирьох драматургів, платячи кожному за один або два акти нової п'єси. Трупа лорда-камергера придбала в особі Шекспіра поета, якому під силу було не тільки обновити, "підштопати" стару п'єсу, але й написати п'єсу нову. Це допомогло трупі швидко стати на ноги. Їй був забезпечений цікавий свіжий репертуар. На жаль, щоденники й рахункові книги "слуг лорда-камергера" згоріли при пожежі театру в 1613 році, і тому ми не можемо навести її репертуарного списку. Але про те, як тоді будувався репертуар взагалі, можна судити за аналогією з театром Хенсло. Ось список п'єс у театрі "Роза" восени 1594 року. Запис Хенсло з примітками в дужках: