Банківські операції у стародавній Греції

     В еллінський період спостерігаємо такий самий феномен: банки вдосконалюють нові технології платежів, принаймні в Єгипті, доступ до банківських інституцій був значно демократизований. УIV ст. до н. е. в Афінах клієнти банків були люди знатного походження — серед них переважно політики (Агюрхій та Медій), воєначальники (стратеги, strategoi) (Тімофей), промисловці (батько Демосфена), ті, хто мав копальні з видобутку корисних копалин (Мантіас та Мантітей), заможні підприємці (Комон та Ксенокл), заможні іноземці (син Сопіоса в Боспорі) і купці, які займалися морською комерцією. Як пише Теофраст, банківський рахунок мали лише привілейовані класи. Досліджувані клієнти грецьких банків також посідали високе місце в соціальній ієрархії і поза межами Єгипту. В класичний період афінські банкіри мали справу з великими сумами грошей, що свідчить про соціальний стан їх клієнтури. Є дані про те, що депозити досягали обсягів від 600 драхм до 6 талантів (36 000 срібних драхм). Мінімальна сума позик, що надавали банкіри, становила 2250 драхм. Позики афінського банкіра Пасіона досягали 67 талантів, у тому числі з його власного капіталу — 39, із залучених депозитів — 28 талантів. 

     Банківські  документи Єгипту свідчать, що послугами  банку могли користуватися всі  прошарки населення. Отже, головні книги  Тебтуніса завжди записували професію клієнта банку. Серед клієнтури банку були урядові службовці (старший префект і префект), мер селища, секретар, відкупник, подорожуючі купці, роздрібні торговці всіма видами товарів — шерстяним та бавовняним одягом, споживчими товарами (пшеницею, олією, медом та малою худобою), ремісники (пекарі, ткачі, шкірники, кравці, ювеліри тощо). Крім своїх працівників, цей заклад мав також інших банкірів для своїх клієнтів. Зазначений документ показує, що з II ст. до н. е. все активне населення малого єгипетського міста (за винятком селян) мало консервативні погляди на цю професію та здійснювало платежі через посередництво банку. Популярність банківської справи в Єгипті може бути оцінена і сумами грошей, що були задіяні у банківських операціях. Найбільша сума, зазначена в реєстрі Тебтуніса, становила 40 000 драхм міддю, що в срібному еквіваленті дорівнювало 100 драхм, — співвідношення двох металів у той час становило 400:1. Суми, сплачувані чеками, коливалися від 10 талантів до 100 драхм міддю, що становило 150 драхм та 1,5 срібних обола. В Єгипті банківські платежі стали настільки частими, що контракти почали впроваджувати стандартні види платежів: "dia cheiroa ex oikou" (з рук в руки) чи "dia trapezes" (через банк). Існування та вироблення в Єгипті папірусу значно сприяло впровадженню та використанню письмових документів в економічному житті, зокрема в банківських операціях. 

     Єгипет, без сумніву, був останньою із стародавніх цивілізацій, яка розвивала  монетарний сектор, проте в епоху  Птолемея основні принципи було втрачено. Враховуючи той факт, що в банках середньовіччя залишалися усні платіжні доручення і що перший відомий у Європі чек (поліца, роїігга), знайдено в архівах банкірів Парацоне і Донато в Пізі (датується 1374 p.), можна зробити висновок: банкіри Греції використовували більш вдосконалені технології, ніж їх наступники в пізніші часи. 

     Вище  було розглянуто платіжні депозити, а  грецькі банкіри мали справу також  з інвестиційними. До цієї категорії  можна віднести 6 талантів, покладених на депозит у банк Пасіона сином Сопіоса, які Пасіон надав у позику третій особі. Оскільки депозит було зроблено в іноземній валюті, в цьому випадку — електрум статер Кізіка, він мав бути повернений у такій самій валюті. Документи підтверджують, що за цими депозитами банкір сплачував відсоток. У цьому документі Апполодор, син банкіра Пасіона, звинувачує свого ворога Стефаноса у тому, що той представив лжесвідків та стверджує, що він зробив "egasiai aphaneis dia tes trapezes": нечесну операцію через посередництво банка. Гроші, які Стефанос поклав у банк на депозит, в цьому випадку зробили відсоток на фінансових операціях, але це було зроблено таємно, без запису в розрахунковій книзі банку — документі, який при потребі міг слугувати доказом в суді. В цьому разі він ухилявся від податків. Ми бачимо, що в цьому випадку банк можна було використовувати для приховування активів від eisphora (спадкового податку) чи від літургійних зобов'язань. Греки називали таку діяльність "as ousian aphanizein", вираз, який означає "приховувати власність чи багатство". Оскільки гроші не були зареєстровані в обліковій книзі банку, клієнт, задіяний у цій прихованій операції, залежав від порядності свого банкіра. 

     За  Ісократом, банкір Пасіон заперечує  існування таких нелегальних  депозитів. Інші джерела вказують на сплату відсотків за інвестиційними депозитами, що мали нелегальний характер. 

     У цей період банки сплачували за депозитами 10 %. Це був найнижчий відсоток у  Афінах. В еллінський період банкіри  держави пропонували 10 % на депозити, які потім негайно надавали у позику. Св. Матвій (25, 27) і Св. Лука (19, 23) свідчать, що навіть іудейські банкіри пропонували відсотки за депозитами. В Римську епоху останні залучалися під 8 %. 

3. Кредит 

     Третьою економічною функцією агентів було надання кредитів. Прості позики були найбільш популярною формою банківського кредиту. Існують дані про 11 позик в Афінах в IV ст. до н. е. в сумах між 100 та 6000 драхм, а середня сума становила 2250 драхм. Пішовши з бізнесу у 371 р. до н. е., банкір Пасіон мав на своє ім'я позики у розмірі принаймні 50 талантів. Крім частини власного капіталу, надаючи у позику гроші, які він залучив на депозити від своїх клієнтів, трапезит мав проявляти обережність. Це завжди вимагало від дебіторів можливість надання гарантій. Банкіри, які мали свободу у придбанні та володінні нерухомістю, могли надавати кредити, гарантовані заставою майна. Проте оскільки більшість афінських банкірів були іноземцями, яким не дозволялося набувати власність у такий спосіб, то такий вид застави не міг широко використовуватись. З іншого боку, позики могли гарантуватися, і це, здається, було єдиним шляхом. Гарантами виступали цінності, коштовне каміння та зливки цінних металів. Срібний предмет вартістю 100 драхм, наприклад, давав змогу позичальнику отримати позику в розмірі 75—80 срібних драхм. Трапезити віддавали перевагу такого типу закладним позикам у зв'язку з цілою низкою причин: вартість цінних металів майже не коливалася, банкіри були добре обізнані на цих справах і не бажали піддавати себе ризику бути обдуреними, а заставні позики такого типу могли легко бути проданими за ринковою вартістю цінних металів ювелірам чи на монетний двір. Для того щоб гарантувати ліквідність банків, було потрібно мати кілька гарантій, які можна було легко реалізувати. Практика позик, гарантованих майном дебітора, що описана в стародавніх правових документах, не була дуже поширеною, хоча є докази, що вона існувала. Трапезити не завжди вимагали особистих чи майнових гарантій, коли вони були абсолютно впевнені у позичальнику. Однак вони мали б збільшити відсоток для осіб, яким вони довіряли менше. 

     Маємо дуже обмежену інформацію про відсоткові ставки, які банки вимагали за свої позики. Філософу Есхіну Сфетту, який прагнув  взяти у позику гроші, щоб відкрити парфумерну лавку, банкіром Сосіномом було запропоновано 36 %. Однак лише за цим випадком не можна узагальнювати, бо Есхін мав репутацію невдахи. В І ст. до н. е. банкір Луцін Ауфідій надав багато позик місту Тенос, серед яких одна становила 11 000 аттичних драхм, а інша — 19 500, обидві під 16 % — ставку, яка була нижчою за ті, що пропонували інші кредитори. Коли місто виявилося неспроможним сплатити борг, син банкіра, Луцій Ауфідій Басе, вирішив звільнити його від сплати відсотків. Щодо інших колишніх боргів, то він зменшив ставку до 12 %. Пізніше він уклав з містом угоду про відстрочку" що реструктуризувало основну суму та відсотки, перерахувавши позику з 12 % на п'ятирічний кредит під 8 %. Коли цей термін було вичерпано, місто Тенос все одно не мало змоги сплатити ані основну суму, ані відсотки. Після кількох років очікування Луцій Ауфідій Басе надав інші значні кредити, повідомивши громадян міста, що він не зменшуватиме відсотки на позики, які вони могли сплатити протягом одинадцяти років. Такі події означали симптоми хворобливої фінансової ситуації, що спостерігалася у грецьких містах протягом І ст. до н. е. Відсоткові ставки (16, 12 та 8 %) не відповідають звичайним відсоткам того періоду: вони являють собою преференційні тарифи. В IV ст. до н. е. в Афінах відсоткові ставки, як правило, становили 12 % на заставний кредит та від 16 до 18 % — на інші типи позик, за винятком морських кредитів. Отже, можна вважати, що відсотки трапезитів також коливалися в цих межах, а кредити, гарантовані заставою, могли надавати лише найважливіші та найзаможніші з них, такі як Пасіон та Форміон, які отримали громадянство. В III ст. до н. е. відсоткові ставки для такого типу кредитів знизились до 10 % у майже всьому грецькому світі. Щодо інших видів особистих позик даних про відсоткові ставки немає. Наявна інформація стосується лише Єгипту. В 249 р. до н. е. в Александрії банківська позика, гарантована злитком срібла, надавалася під 12 %. В іншій частині країни у III та II ст. до н. е. гроші надавалися в середньому під 24 %. Очевидно, що банкіри міста-порту Александрії знижували відсоткові ставки, щоб вони могли бути зіставними з тими, що пропонувалися в інших містах середземноморського узбережжя. За часів правління імператора Юстиніана найбільша відсоткова ставка за кредитами у банках Константинополя становила 8 %. З економічного погляду важливо знати, як використовувалися банківські позики: були вони спрямовані на споживчі чи на виробничі інтереси? Існує лише два приклади, коли банки підтримували підприємництво. Одна з таких позик була надана учню Сократа, Есхіну Сфетту, з метою відкриття парфумерної лавки, інша, у розмірі 2000 драхм, була надана банкіром Блепаїосом якомусь Мантіасу для придбання видобувної концесії. Ці два випадки певною мірою доводять, що банкіри надавали позики підприємцям, але прикладів споживчого кредиту в п'ять раз більше не тільки в Афінах, а й у Дел осі, Ефесі, Сікіоні, Єгипті та ін. 

     Позики  в банках часто брали для політичних цілей. Так, у 243 р. до н. е. в Сікіоні  банкір Егіас надав у позику відомому воєначальнику Аратусу 60 талантів, які були гарантовані срібними предметами та коштовностями. Ці гроші були потрібні йому для отримання інформації, щоб захопити фортецю в Коринфі. З V ст. н. е. у Константинополі численні державні посадові місця можна було купити, і банкіри часто надавали кандидатам позики для таких придбань. Однак у провінціях такі позики було заборонено. Отже, позики трапезитів дуже часто були спрямовані на споживання, а не на виробництво. 

     Документи класичного періоду в Греції свідчать, що із 900 наданих позик лише п'ять слугували цілям підприємництва: дві було наведено вище; одна — для придбання майстерні для виплавки срібла з руди; дві інші — для придбання вовни для відкриття виробництва одягу і ділянки землі (проте це швидше було спрямовано на будівництво, ніж на відкриття комерційного чи промислового підприємства). Виходячи з цього, можна зробити висновок, що в банках стародавнього світу головною метою позик було фінансування споживання. Кредити на виробничі цілі надавалися здебільшого у вигляді морських позик. 

     Письменники класичної епохи наводять близько 28 прикладів надання морських позик, але кредити такої категорії  зустрічаються також в Ефесі, Єгипті та Римі. В Афінах це було основним засобом фінансування морської торгівлі. Контракти такого типу позик мали застереження щодо морських ризиків, таких як загибель корабля, пошкодження та втрата вантажу, а сплата як основної суми, так і відсотків відбувалася після прибуття корабля в порт. У кредиті враховувалися ризики загибелі, що значно підвищувало відсоткові ставки — до ЗО % за подорож від Афін до Чорного моря. Як свідчать джерела, трапезити не хотіли фінансувати такого типу позики. Відсоткові ставки варіювали від 10 до 33 %, що залежало від тривалості подорожі, обраного маршруту та пори року. Щоб дати правильну оцінку ймовірним ризикам, позичальник мав бути добре обізнаним на морській торгівлі, знати, які маршрути є найбільш небезпечними, та сезонні ризики навігації. Оскільки позичальники не мали досвіду в цій галузі, здається, що трапезити не дуже вдавалися до такого роду інвестицій, навіть коли це могло приносити 66 % щорічних доходів. Так, якщо депозитор погоджувався, що його гроші будуть слугувати такого типу ризикованим операціям, то репутація банку, без сумнівів, падала. Незважаючи на це, трапезити відігравали важливу роль у високоризикованих контрактах. Вони завжди спостерігали за необхідною документацією, а платежі за цими контрактами здійснювалися переважно через банки. 

     Гарантовані кредити та кредити овердрафт  були іншими формами, хоча й не такими поширеними, які надавали грецькі банкіри. Вище зазначалося, що у 243 р. до н. е. воєначальник Аратус залишив у заставу низку золотих та срібних предметів і коштовностей за надану йому банкіром Егіасом у Сікіоні позику у 60 талантів. Аратус вповноважив Егіаса виплатити 60 талантів двом ассирійцям, які мали надати Аратусу інформацію, що допомогла б йому захопити фортецю у Коринфі, про яку вони були дуже добре проінформовані. Аратус добився успіху влітку 243 р. до н. е. На фортецю було здійснено успішну атаку, а ті два ассирійці отримали в банку Егіаса 60 талантів. 

     У деяких випадках банкіри могли надавати гарантії від імені своїх клієнтів. Фактично вони надавали кредит, оскільки від банкіра вимагали сплатити певну  суму гарантованих ним грошей, якщо клієнт був неспроможним виконати свої зобов'язання. Коли син Сопіоса в Боспорі надав у позику 300 статерів Кізіка якомусь Стратоклу, банкір Пасіон виступив гарантом позичальника. Інший приклад: банкір Нікон у Коринфі виступав гарантом за Філона, підприємця з того самого міста, який заборгував 450 драхм храму Асклепія в Епідаврі (III ст. до н. е.). 

     Якою  ж була роль трапезитів у фінансуванні різного типу позик, що надавалися в  Афінах у IV ст. до н. е.? У трьох важливих галузях — публічний, заставний  та високоризиковий кредит — банки відігравали лише обмежену роль. Публічний кредит був передусім сферою діяльністю муніципалітетів, храмів та приватних осіб. Заставний кредит надавався храмами, приватними особами та тими трапезитами, яким вдалося отримати громадянство. Високоризиковий кредит (венчурні позики) надавалися швидше приватними особами, ніж банківськими установами. Кредити, що надавалися банками, мали менш прийнятні умови, ніж ті, що надавали храми, відсоткова ставка яких ніколи не перевищувала 10 %. Більш того, це стосувалося короткострокових кредитів, оскільки для забезпечення ліквідності банкіри не могли надавати кредити на довгі строки. Позичальник не звернувся б до банкіра, за винятком випадків, коли йому терміново потрібні гроші, а він не міг їх отримати на кращих умовах від інших позичальників. Тому воєначальник Тімофей заставив усе своє майно, коли він звернувся за допомогою до банкіра Фузіона. 

     Банкіри надавали у більшості випадків споживчий  кредит, який, як правило, був забезпечений певною формою застави, а їх економічна роль в операціях такого типу була фактично необмеженою. Храми та особи, що надавали кредити, робили це зі своїх власних капітальних ресурсів. Якщо вони домовлялися про позику, вони трансфертували додаткову частину купівельної спроможності позичальнику. Банк оперував грошовими ресурсами інших осіб, які при вимозі виплачувалися і були купівельною спроможністю депозитора. Надаючи позики з депозитованих ресурсів, банки створювали додаткову купівельну спроможність і, хоча дещо рестриктивною мірою, сприяли полегшенню ситуації нестачі фінансових ресурсів., що існувала в античності. В цьому плані кредит, що надавався банком, набував економічної важливості, більшої, ніж у випадку храмів чи приватних осіб. Суттєвою функцією банків було створення додаткової купівельної спроможності, що висвітлено в одному з писань Павла. В своїй четвертій проповіді на початку Діянь Апостолів Іоанн Хреститель описував корисність банків в Антіохії так: "Якщо б трапезити просто тримали розташовані у них депозити в своїх зберігальнях, то їх професія не приносила б ніякої користі. Щодня хтось приходить покласти гроші в банк, а інші одразу приходять брати їх у позику. Навіть незважаючи на те, що ці гроші їм не належали, вони дозволяли трапезитам отримувати значні прибутки, надаючи позики тим, хто їх потребував".