Центробанк

  Зміна попиту на гроші виявляється в  зміні бажання економічних суб’єктів  мати у своєму розпорядженні певний запас грошей як високоліквідних активів. Якщо таке бажання збільшується, то витрачання грошей буде менш інтенсивним, ніж їх надходження, і грошовий обіг уповільниться. І навпаки, якщо попит на гроші зменшується, то витрачання їх буде інтенсивнішим за надходження і грошовий обіг прискориться. Тому швидкість обігу грошей та попит на гроші можна розглядати як два взаємозв’язані показники з оберненою залежністю.

  Вплив на швидкість обігу грошей з боку товарної пропозиції визначається головним чином інтенсивністю тих економічних процесів, які він обслуговує: змінами обсягу, структури й ефективності суспільного виробництва, величини і швидкості товарних потоків на стадії обміну, розвитком ринкових зв’язків, збалансованістю ринку та ін. Чим глибший поділ суспільної праці, вища її продуктивність, тим частіше і більше кожний виробник «викидатиме» товарів у сферу обігу, частіше продаватиме й купуватиме їх, зумовлюючи прискорення обігу грошей. Але для цього потрібна належна збалансованість попиту і пропозиції на ринку, висока організованість ринкових відносин, коли виробник знає свого покупця ще до виходу з товаром на ринок. Велику роль тут відіграє розвиток маркетингу, що забезпечує максимальне прискорення товарних метаморфоз, а отже, й обігу грошей.

  Зростання ефективності суспільного виробництва  скорочує період нагромадження вартості для цілей відтворення, прискорюючи повернення в обіг грошей, що обслуговують цілі нагромадження в межах окремих індивідуальних капіталів. Велике значення у подоланні стримуючого впливу грошових нагромаджень на обіг грошей має розвиток кредитних відносин і банківської системи. Завдяки йому навіть незначні за обсягами нагромадження грошей знову спрямовуються у сферу обігу, прискорюючи свій рух у межах обороту всього суспільного капіталу.

  Певний  вплив на швидкість грошового  обігу справляє розвиток економічної  інфраструктури: транспорту, торгівлі (оптової і роздрібної), банківської справи (зокрема автоматизації безготівкових розрахунків), ринку цінних паперів тощо. Поліпшення справ на кожному з цих напрямів сприяє прискоренню доставки товарів від продавця до покупця і передання грошей від платника до їх одержувача.

  Зауважимо, що зміна швидкості грошового обігу не є дзеркальним відображенням зміни інтенсивності процесу суспільного відтворення. При зниженні останньої сповільнення обігу грошей відбувається лише до певної межі, поки його суб’єкти не відчують загрози знецінення грошей. За цією межею починають діяти чинники, що прискорюють обіг грошей. В умовах вільного ціноутворення споживачі починають прискорювати купівлю, щоб обігнати зростання цін й уникнути втрат від знецінення грошей. Починається купівля товарів «на всякий випадок». Коли знецінення грошей досягає значних розмірів, виникає ажіотажний попит, «втеча» від грошей до товарів, що ще більше прискорює їх обіг і зумовлює подальше знецінення.

  Швидкість обігу грошей, як і їх маса, впливає  на економічні процеси не своєю абсолютною величиною, а її зміною протягом певного періоду — прискоренням чи уповільненням.

  Зміна швидкості обігу грошей має істотні  економічні наслідки: збільшує чи зменшує  пропозицію грошей в обігу і цим впливає на платоспроможний попит і на витрати обігу; ускладнює чи полегшує регулювання грошового обігу; дає узагальнююче відображення зміни інтенсивності економічних процесів, що становлять основу грошового обігу. Тому спостереження й аналіз її показників є важливими для визначення напрямів і методів регулювання грошового обороту.

  Зміна швидкості обігу грошей впливає  на платоспроможний попит прямо пропорційно: при її збільшенні за умови сталості товарообороту платоспроможний попит відносно збільшується, і навпаки. Прискорення обігу грошей компенсує їх масу, що може мати позитивне значення в умовах збільшення обсягів товарообороту, коли зростаюча потреба в грошах задовольнятиметься без додаткового їх випуску. Проте за умови розбалансованості економіки, коли платоспроможний попит випереджає товарну пропозицію, прискорення грошового обігу стає додатковим інфляційним фактором.

  Уповільнення  грошового обігу розширює місткість  його сфери, тобто збільшує попит  на гроші і зменшує платоспроможний попит, що позитивно впливає на його стан навіть при незмінності обсягу товарообороту. Тому заходи щодо сповільнення грошового обігу завжди входять до антиінфляційних програм як їх складова, а економічна ситуація, що характеризується уповільненням обігу грошей, є найсприятливішою для реформування грошової системи країни.

  Швидкість обігу грошей — явище об’єктивне, надзвичайно складне, його важко прогнозувати та регулювати. Тому практика не виробила дійових інструментів оперативного регулювання швидкості обігу грошей для впливу на кон’юнктуру ринку. Не випадково, представники кількісної теорії грошей тривалий час намагалися абстрагуватися від цього чинника впливу на економіку, вважаючи швидкість обігу грошей незмінною. Лише Дж. М. Кейнс довів безпідставність цього припущення і визнав, що швидкість обігу може істотно змінюватися і відчутно впливати на економіку. Тому абстрагування від цього чинника в економічних розрахунках, особливо в короткостроковій перспективі, недопустиме. Будучи пов’язаною оберненою залежністю з попитом на гроші, швидкість обігу грошей так само чутлива до зміни процента, як і попит на гроші. Оскільки ж рівень процента постійно й істотно коливається, швидкість обігу грошей, за Кейнсом, теж постійно і непрогнозовано змінюється. На цій підставі Кейнс узагалі поставив під сумнів реальність кількісної теорії грошей та можливість проведення ефективної монетарної політики і спрямував свої пошуки дійових інструментів регулювання економіки у фіскально-бюджетну сферу.

  М. Фрідман — засновник сучасної монетаристської теорії — слідом за Кейнсом визнав здатність швидкості обігу грошей до коливання. Проте він не погодився з Кейнсом щодо неможливості їх прогнозувати, що дало йому підстави відновити пріоритетну роль монетарної політики в державному регулюванні економіки. Передбачення зміни V дає можливість нейтралізувати її вплив на економіку шляхом адекватної зміни маси грошей в обороті. Наприклад, якщо V уповільнюється, то нейтралізувати його вплив на ринок можна збільшенням пропозиції грошей, а якщо прискорюється — то зменшенням. Завдяки цьому вплив на масу грошей стає ефективним регулятивним заходом грошово-кредитної політики.

 
2.6. Закон грошового  обігу

  Як  зазначалося вище, грошовий обіг не є простим повторенням обігу товарів і підпорядковується своєму специфічному закону. Сутність його полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об’єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням: Мф = Мн, де  
Мф — фактична маса грошей в обігу, а Мн — об’єктивно необхідна для обігу їх маса. Якщо Мф перевищує Мн — значить в обігу з’явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від Мн — їх нестача. Причому мова йде не про всю масу грошей, що обслуговує грошовий оборот, а тільки про ті гроші, які обслуговують його частину — грошовий обіг.

  Найскладнішим питанням у розумінні закону грошового  обігу є трактування величини Мн. Це пояснюється значною різноманітністю форм грошей, що є в обігу, та багатофакторністю формування їх маси. У радянській навчальній літературі в поняття Мн включалася лише маса готівкових грошей. Це було наслідком обмеження грошового обігу тільки готівковою сферою й означало виключення сфери обігу депозитних грошей з-під регулюючого впливу вимог об’єктивного економічного закону.

  Якщо  виходити з принципу монізму в  трактуванні сутності грошей, єдності процесу їх обігу, то необхідно визнати, що величина Мн включає в себе всі форми грошей, які обслуговують потреби обігу, а вимоги закону грошового обігу поширюються на всю його сферу — готівкову і безготівкову. Таке визначення набуває особливої актуальності за умов переходу до ринкової економіки, в межах якої вирішального значення набувають економічні методи регулювання грошового обороту як єдиного об’єкта.

  Кількість грошей, у середньому необхідних для  обігу протягом певного часу (Мн), прямо пропорційна масі товарів і рівню їх цін та обернено пропорційна середній швидкості обігу грошової одиниці. Цю залежність можна виразити формулою:

де  P × Q — сума цін товарів, що реалізуються за певний період,

  V — середня кількість оборотів грошової одиниці за цей же період.

  Проте не всі товари, які реалізуються, оплачуються негайно. Частина їх продається в кредит, і для їх реалізації гроші в даний момент не потрібні, що відповідно зменшує величину Мн. Водночас в обігу гроші обслуговують не тільки реалізацію товарів чи послуг, виконуючи функцію купівельного засобу, а й забезпечують погашення різних боргових зобов’язань, передусім щодо купівлі товарів у кредит, виконуючи функцію платіжного засобу. Для цього в обігу необхідна додаткова маса грошей понад ту, яка обслуговує реалізацію товарів і послуг. Однак не всі боргові зобов’язання погашаються реальними грошима. Якщо вони мають зустрічний характер, то можуть взаємно зараховуватися без участі реальних грошей.

  Якщо  врахувати всі ці додаткові фактори, що діють на грошову масу, то величину Мн можна виразити так:

де åК — сума продажів товарів і послуг у кредит;

  åП — загальна сума платежів, строк оплати яких настав;

  åВП — сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів.

  Величина  Мн як об’єктивний центр, навколо  якого змінюється Мф, за всіх умов (при  різних економічних системах і різних формах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об’єктивно діє і цей закон — закон вирівнювання Мф до рівня Мн. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості.

  В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і Мн забезпечувалося автоматично. При нерівності Мф > Мн мінова вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартістю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і спрямовували їх у скарби. І навпаки, за нерівності Мф < Мн, коли в обігу відчувався брак грошей, а мінова вартість золота зростала, власники скарбів спрямовували золото в обіг доти, доки не досягалося рівняння Мф = Мн.

  Зі  скасуванням золотого стандарту  автоматичний механізм вирівнювання Мф і Мн зазнає суттєвих деформацій. Зміна величини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з Мн, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості дає значний дохід емітенту, хто б ним не був — державна казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі Мн. Автоматичне вирівнювання Мф і Мн обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набувають інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу різняться залежно від характеру грошей — казначейські вони чи банківські.

  Якщо  сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то порушення закону (Мф > Мн) стає хронічним, оскільки держава випускає їх відповідно до своїх потреб, а не потреб обігу, які визначають величину Мн. Поступове знецінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і є зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу. Отже, хронічне порушення закону Мн — закономірність обігу казначейських грошей. Досягнення рівності між Мф і Мн за таких умов можливе тільки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується Мн до фактично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення грошових знаків є наслідком порушення закону Мн і проявом об’єктивності його дії в умовах обігу казначейських грошей.

  При обслуговуванні обігу банківськими грошима розширюються можливості для вирівнювання Мф і Мн у разі збереження сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обігу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у країні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійснюється виключно на основі банківського кредитування, то вимоги закону Мн можуть бути забезпечені завдяки дотриманню принципів і закономірностей кредитного процесу. Розширенням кредитування можна збільшити Мф до рівня Мн, оскільки обсяг виданих позичок певний час перевищуватиме обсяг погашених. Обмеженням кредитування величину Мф можна зменшити до необхідного рівня, бо випереджаюче погашення позичок виключає частину грошей з обігу. Тут також діє певний автоматизм пристосування грошової маси до потреб обігу, проте він базується на економічно обґрунтованій кредитній політиці.

  Отже, специфікою дії закону Мн в умовах обігу банківських грошей є те, що вже під час випуску таких грошей створюються передумови для вилучення їх з обігу і підтримання грошової маси в обігу на об’єктивно необхідному рівні.

  Закон грошового обігу був і є об’єктом активного дослідження в радянській та в сучасній вітчизняній літературі з теорії грошей та грошового обігу. У сучасній західній літературі проблема балансування Мф і Мн взагалі не аналізується. Але не тому, що в розвинутих країнах ринкової економіки науковці не досліджують шляхи забезпечення стабільності грошей. Навпаки, ця проблема там є центральною. Проте вирішується вона із суто ринкових позицій — через регулювання співвідношення між попитом і пропозицією грошей на грошовому ринку. Такий підхід є плодотворнішим, бо попит на гроші виражає повну потребу в грошах, пов’язану з обслуговуванням усього грошового обороту. Показник же Мн в механізмі закону грошового обігу виражає лише частину потреби в грошах, яка пов’язана з грошовим обігом. Такий вузький показник (Мн) не відповідає практичним завданням регулювання грошового обороту монетарними методами (детальніше механізм балансування попиту і пропозиції грошей буде розглянуто в розділі 3).