Ціновий моніторинг і цінова політика

    МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

    МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

    ІМЕНІ АКАДЕМІКА ЮРІЯ БУГАЯ 
 

    ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ 
 

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ ОРГАНІЗАЦІЙ 
 
 

РЕФЕРАТ 

з дисципліни «Державне  регіональне управління» 

на  тему: «Ціновий моніторинг і цінова політика» 
 
 
 
 
 
 
 

                                          Виконала: студентка заочної форми           навчання

                                                      IV курсу групи ЗМ-81

                                                                                                                              Перевірив:  
 
 
 

Київ – 2011 

     Найефективніше  свої регулюючі функції ціна може виконувати лише тоді, коли вона формується під впливом ринкових чинників, тобто лише за умов вільного ціноутворення. Але практика свідчить, що вільна ціна не здатна враховувати всієї різноманітності цілей та умов соціально-економічного розвитку країни і тому не може бути універсальним засобом регулювання економічних процесів. Так, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватись тільки за умов зрілого ринку, де обмежена недобросовісна діяльність монополій, панує вільна конкуренція та ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне ціноутворення¹ може відігравати навіть негативну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, зростання безробіття, високу інфляцію тощо. Крім того, вільні ринкові ціни реагують на ті зміни в економіці, які відображені в платоспроможному попиті. Тому вільні ціни не враховують такі соціально-економічні проблеми, як пенсійне забезпечення громадян, утримання непрацездатних, безплатну освіту, екологію, оборону країни та ін. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки за допомогою державного втручання в процеси ціноутворення шляхом розроблення відповідної цінової політики держави.

     Світовий  досвід показує, що в країнах із стабільною ринковою економікою уряд, як правило, мало втручається у процеси ціноутворення, але повної свободи в питаннях формування цін нема і державне їхнє регулювання в тій чи іншій мірі існує в кожній з них. Ступінь, форми та масштаби державного втручання в ціноутворення залежить від стану економічного розвитку країни, інтенсивності інфляційних процесів, ступеня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектора та інших чинників. В усіх країнах державне регулювання цін не є разовою дією, а відбувається постійно з чередуванням періодів його посилення та послаблення. Під час кризових ситуацій, руйнування грошово-фінансових систем, значного дефіциту товарів і великого надлишку грошей в обігу, державне втручання в цінові процеси є більш жорстким та об’ємним. Так, у перші післявоєнні роки у Великобританії державне регулювання цін охоплювало до 60 %, а в Австрії - практично 100 % товарів та послуг.

     За  умов стабілізації економічної ситуації і переходу до розвинутого ринку  державне втручання в ціни поступово  зменшується і в основному  обмежується відповідним впливом  на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. Але і після проведення лібералізації⁵, уряди розвинутих капіталістичних країн продовжують здійснювати регулювання цін на товари та послуги, що мають особливе значення для підтримки життєвого рівня населення (електроенергія, газо- та водопостачання, поштові, телекомунікаційні та транспортні послуги, окремі ключові споживчі товари). Питома вага регульованих цін у різних країнах коливається від 5 до 20 %. Так, у Франції, де повна лібералізація цін була досягнута в 1986 р., під контролем держави перебуває до 20 % цін на споживчі товари та послуги, а в Канаді і США - у межах 5 - 10 %.

     Закони  у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування цін  у країні, методи їхнього регулювання, порядок контролю за цінами та відповідальність за його порушення, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного використання зазначених законів вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.

     Втручання держави в процес ціноутворення  здійснюється в трьох основних формах:

     1. обмеження рівня ціни;

     2. введення податкових платежів (з метою вилучення частки доходів у виробників і споживачів);

     3. державна підтримка цін через дотації.

     Перелічені  форми втручання здійснюються за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у дві групи: прямі та непрямі (опосередковані).

     Пряме регулювання, як правило, переважає  на початковому етапі створення  ринку, коли в економіці виникає кризова ситуація. До прямих методів регулювання цін належать:

1. Встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;
2. Застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їхнього підвищення;
3. Декларування зміни цін;
4. Заморожування (блокування) цін на певний період;
5. Введення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;
6. Укладання договорів про ціни між державою та підприємствами.

     Непрямі методи державного регулювання цін  переважають на етапі зрілого  ринку, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується сповна. За допомогою цих методів держава не диктує порядок чи способи визначення цін, а лише регулює поведінку суб’єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення. До основних непрямих методів регулювання цін належать: застосування граничних нормативів рентабельності; зміна рівнів та диференціація ставок товарних податків; пільгове оподаткування та кредитування; диференціація ставок ввізного мита.

     Державне  регулювання цін спрямоване на досягнення певних цілей економічної політики країни. Серед них можна виділити найтиповіші, кожній з яких притаманні відповідні методи державного впливу на процеси ціноутворення. Перша - запобігти руйнівному впливові цін на економіку та стримати інфляцію. Така мета, як правило, ставиться за умов переходу країни від командно-адміністративної до ринкової економіки або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями. У цей час в економіці порушено господарські зв’язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит⁷ споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, шляхом установлення фіксованих цін на основні види товарів та послуг з одночасним датуванням їхніх виробників.

     В умовах значного дисбалансу ринків, стрімкого  зростання цін та сплесків інфляції в розвинутих країнах широко застосовуються такі методи прямого регулювання, як укладання договорів про ціни між підприємствами і державою та заморожування (блокування) цін на певний період. Ці методи, як правило, супроводжуються утриманням заробітної плати та обмеженням доходів підприємств. Їхнє застосування сприяє стабілізації економіки, призупиненню падіння виробництва і зростання безробіття, стриманню розкручування спіралі «зарплата-ціни» і приборкання на цій основі високої інфляції. У теперішній час нормативно-законодавчими актами України використання таких методів регулювання цін не передбачено.

     Важливою  метою державного регулювання цін є захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. У кожній країні внутрішні ціни, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво товарів та різницею в системі оподаткування. Якщо внутрішні ціни вищі за світові, то імпорт дешевих іноземних товарів може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва та зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму⁸, яка, зокрема у сфері ціноутворення, передбачає дотування національних виробників або підвищення цін на окремі імпортні товари до необхідного рівня за допомогою ввізного мита. Ввізне (імпортне) мито, як непрямий податок на товари, що стягується при їхньому ввезенні на митну територію країни, є основним інструментом регулювання цін на імпортні товари. У світовій практиці його роль поступово зменшується і в наш час середній рівень митного оподаткування в країнах - членах Всесвітньої торгової організації становить приблизно 5 %.

     На  сучасному етапі економічного розвитку в усіх країнах основною метою  державного регулювання цін є  стримання монополізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку. Найактуальнішого значення це завдання набуває за умов переходу до ринкових відносин, коли практично відсутня конкуренція, а кожне підприємство, що поводиться як монополіст, підвищує ціни і скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати та прибутку. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі був головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції в Україні.

     Єдиним  виходом з такої ситуації є  запровадження державного регулювання  цін і тарифів передусім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що перебувають у монопольному становищі на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках - місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом⁹ визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів загальногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, металорізальні верстати, сільськогосподарські трактори, мінеральні добрива, синтетичні смоли та пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що перебувають у монопольному становищі, належать як суб’єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв’язку та телефонних послуг, комунальні підприємства водопостачання та водовідведення тощо), так і інші монопольні утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен та ін.).

     Відповідно  до «Положення про державне регулювання  цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних  утворень» регулювання цін монополістів здійснюється шляхом встановлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних і посередницько-збутових надбавок (націнок), граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін. Перелічені методи в основному відповідають світовій практиці, але маючи певні недоліки, з різною мірою ефективності використовуються в ціновому регулюванні. Так, метод установлення фіксованих або граничних цін потребує значної інформації, що може вплинути на точність їхніх розрахунків, а застосування методу регулювання на основі граничних нормативів рентабельності та граничних рівнів торговельних та посередницько-збутових надбавок часто не може зупинити зростання цін, а в деяких випадках навіть сприяє їхньому підвищенню.

     Регулювання цін через встановлення норми прибутку понад сто років використовувалось у багатьох країнах (Норвегія, США, Швеція та ін.) в основному при формуванні тарифів на електроенергію, транспортні перевезення та водопостачання. У вітчизняній практиці метод регулювання цін на основі граничного рівня рентабельності, встановленого у відсотках до собівартості продукції, також досить тривалий час мав значне поширення. Згідно з цим методом підприємство не має права перевищувати в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. У короткостроковому періоді такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін. Однак протягом тривалого проміжку часу виявляються негативні риси цього методу, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибутку від собівартості продукції¹⁰. Тому підприємства-монополісти зацікавлені не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на виробництво своєї продукції, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефективність виробництва, призводить до підвищення собівартості продукції, а отже, і до постійного зростання цін.

     З метою стабілізації цін на внутрішньому ринку, посилення боротьби з монополізмом і захисту інтересів вітчизняного виробника постановою Кабінету Міністрів України «Про вдосконалення порядку формування цін» введений новий принцип їхнього регулювання. З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до складу якої входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої - управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.