Класифікація і нормування матеріально-сировинних ресурсів

   Глибина грунтового профілю - 20-90 см визначається глибиною залягання щільних порід. Диференціюється він на гумусовий, потужністю 15-25 см, і два перехідних горизонти. [4,c.294-309]

   В Українських Карпатах характер ґрунтового покриву змінюється з висотою. На Закарпатській низовині залягають  лучно-буроземні грунти. Вони утворились під лучною і деревною рослинністю на алювіальних відкладах. Вміст гумусу в їх верхньому шарі становить 3-5 %. Дерново-підзолисті, поверхнево-оглеєні ґрунти поширені в Передкарпатті й розвинулись на делювіальних відкладах в умовах надмірного поверхневого зволоження під буковими і буково-дубовими лісами. Ґрунти мають кислу реакцію, багаті валовими запасами поживних речовин, але бідні їх рухомими формами. Через перезволоженість, кислотність, малу доступність поживних речовин ґрунти малородючі. Для підвищення їх продуктивності застосовують дренаж, вносять органічні та мінеральні добрива.

   У південно-західних передгір'ях поширені  буроземно-підзолисті грунти. Вони мають буруватий колір, оскільки містять сполуки заліза. Грунти утворились під широколистими лісами в умовах теплого і вологого клімату. У гірсько-лісовому поясі на висотах від 300 до 1450м переважають бурі лісові грунти. Вони сформувалися під широколистими і хвойними лісами на продуктах вивітрювання гірських порід. Гумусовий горизонт їх має потужність від 30 до 40 см. Ці ґрунти щебенюваті, містять 2,5-4,0 % гумусу, кислі, придатні для вирощування сільськогосподарських культур. На північно-західних схилах над бурими лісовими ґрунтами вузькою смугою поширені  гірсько-підзолисті грунти. Вони мають невелику потужність, характеризуються значною щебенюватістю.

   У Кримських горах, в їх північних  передгір'ях сформувались  чорноземи  південні і  дерново-карбонатні грунти. Гумусовий шар чорноземів невеликий, близько 25 см. Материнськими породами є лес і червоно-бурі глини. Вміст гумусу у верхньому горизонті 3,0-3,5 %. Дерново-карбонатні грунти малопотужні, щебенюваті. В нижньому поясі південного схилу Кримських гір до висоти 300 м поширені  коричневі грунти. Вони утворились під розрідженими лісами і чагарниками, трав'янистою степовою рослинністю на продуктах вивітрювання карбонатних порід. Гумусовий горизонт мас сірувато-коричневий колір до глибини 25-33 см. Вміст гумусу у верхньому шарі становить 5-7 %. На крутих схилах ці грунти піддаються змиву водами атмосферних опадів. В цьому ж поясі поширені червоні ґрунти, що утворились під трав'янистою рослинністю. Вміст гумусу в їх верхньому шарі 3,0-3,5 %, вони щебенюваті. Ґрунти придатні для садів і виноградників.

   Північні  схили Головного пасма вкрито бурими лісовими грунтами. Вони утворились під широколистими лісами в умовах м'якого теплого клімату. У верхньому горизонті цих грунтів міститься 4-5 % гумусу. В цьому поясі під сосновими лісами утворились  бурі опідзолені грунти, а вище -  гірські чорноземні грунти. Вони утворились під гірською степовою рослинністю на щебенюватих продуктах вивітрювання вапнякових порід, їх гумусовий горизонт неглибокий, має темно-сірий колір. У гірських чорноземах міститься 4-7 % гумусу. [3,c.176-182]

Висновки  до розділу 

   Оцінка  землі  залежить від економіко - географічного  положення і освоєності  території. Грунти рівнин України розміщенні в основному в таких природних зонах, як Степ, Лісостеп і частково Полісся. Для Лісостепу характерні два типи ґрунтів. По-перше це різноманітні чорноземи (типові, опідзолені, вилугувані та реградовані), вони утворились під трав’янистою рослинністю. По-друге — сірі опідзолені ґрунти (світло-сірі, сірі та темно-сірі), що утворились під лісовою рослинністю. Найбільш плодючими є типові чорноземи, які мають найвищий вміст гумусу 4-6% та слабко кислу або нейтральну реакцію ґрунтового розчину. Найпоширенішими ґрунтами Степу є чорноземи звичайні та чорноземи південні, які разом становлять 90% площі природної зони. Трапляються солонці в комплексі з темно-каштановими і каштановими ґрунтами. Для Полісся характерними є дерново-підзолисті ґрунти із різним ступенем опідзолення, оглеєння та механічним складом. Вони утворились під хвойними та мішаними лісами з трав'янистою рослинністю, що сприяло формуванню таких ґрунтових горизонтів: гумусо-елювіального (18-25 см.), елювіального та ілювіального.

   Для ґрунтів гірських областей характерна висотна поясність. Типовими ґрунтами для Карпат та Кримських гір є  буроземи, але зустрічаються і  інші типи ґрунтів. Буроземи утворюються  під лісовою рослинністю та гірськими  луками в умовах посиленого сезонного  промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості  повітря. Інтенсивність буроземного  процесу залежить від ґрунтоутворюючої породи і типу лісів.

   Як  рельєф, так і грунтовий покрив гірських областей  та рівниних регіонів формувалися під дією різноманітних природних умов. Хімічний склад грунту постійно видозмінюється під впливом життєдіяльності організмів, клімату, діяльності людини. При внесенні добривами грунт збагачується живильними речовинами. 

РОЗДІЛ  ІІІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМИ ВИКОРИСТАННЯ ГРУНТОВИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ 

   3.1 Причини зниження  родючості ґрунтів 

   Процес  утворення грунту (грунтоутворення) - важлива частина біологічного кругообігу речовин й енергії. Грунт забезпечує рослини калієм, вуглецем, азотом, фосфором тощо.

   Родючість грунту залежить від кількості цих речовин у гумусі, вмісту гумусу в грунті та товщини шару грунту. Кращі чорноземи містять до 70-90% гумусу (залежно від того, живий він чи мертвий). Розрізняють істотну (потенційну) та ефективну (актуальну, економічну) родючість ґрунтів. Істотна родючість притаманна кожному ґрунтові та обумовлена природними процесами ґрунтоутворення. Вона залежить від потужності гумусового шару, вмісту гумусу та доступних форм елементів живлення, гранулометричних, мінералогічних та хімічних властивостей ґрунту, його фізико-хімічних та агрофізичних властивостей, інтенсивності проходження мікробіологічних процесів. Ефективна родючість землі, крім того, залежить від способу використання ґрунтів та оцінюється урожайністю сільськогосподарських культур.[8,c.143-148]

   Використання  людиною грунтів в інтересах землеробства почалося у період неоліту майже 12 тис. років тому, коли з’явилось мотичне рільництво. Із розвитком поселень грунти широко використвуються під забудівлю. Примітивна агротехніка та інтесифікція застосування ріллі у процесі збільшення густоти населення зумовили руйнування грунту під впливом води та вітру. Тому понад 2 тис. років тому почали захищати  грунти від ерозій.

   Ерозія  має найбільший руйнівний вплив  на ґрунти. Ерозія ґрунтів — це процес захоплення часток ґрунту та їх виношування  водою або вітром, а також процес руйнування верхніх, найродючіших шарів ґрунту. Фактична еродованість земель в Україні становить 57,4 %; з них 32 % площ зазнають вітрової, 3,4 % — сумісної дії водної та вітрової ерозій, 22 % — водної ерозії. Найбільше еродованих ґрунтів у Донецькій (70,6 %), Луганській (62%) та Одеській (56%) областях.

   У середньому ґрунт формується зі швидкістю  майже 12,5 т/га в рік, що становить  його шар товщиною близько 0,4 см. Таким  чином, ґрунти можуть витримати ерозію з такою самою швидкістю, залишаючись у стані рівноваги. На жаль, на переважній більшості ґрунтів цей баланс порушений.

   Серед основних заходів щодо запобігання  ерозії та боротьби з нею вирізняють такі:

• організаційно-господарські — заходи, що визначають використання ґрунтів лише з огляду на їх придатність для тих чи інших цілей. Вони мають забезпечувати правильну структуру посівних площ та сівозмін, їх розміри та конфігурацію, а також обмеження випасу. До цієї групи заходів належать профілактичні та спеціальні заходи.

     Профілактичні полягають у забороні:

    1) використання авіації для внесення  добрив і обробки пестицидами;

   2) застосування легкорозчинних отрутохімікатів  та мінеральних добрив;

   3) розорювання земель і знищення  деревно-чагарникової або трав'янистої  рослинності на ерозійно небезпечних ділянках;

   4) внесення добрив на сніговий  покрив і мерзлий ґрунт; 

   5) складування добрив на полях тощо. Спеціальні заходи передбачають раціональну (з екологічного погляду) організацію території та комплексне водорегулювання у межах водозабору;

   Окрім ерозії, найістотнішими причинами погіршення якості земельних ресурсів в Україні є:

   1) вторинне засолення ґрунтів;

   2) підтоплення та висушування земель;

   3) антропогенно- техногенне забруднення ґрунтів

   Причиною вторинного засолення грунтів є, як правило, високе піднімання мінералізованих ґрунтових вод унаслідок порушення водного балансу території. Це звичайно притаманне для нераціонально зрошуваних земель. Засолення ґрунтів — одна з форм їх забруднення, визначається як підвищення вмісту в ґрунті легкорозчинних солей (карбонату натрію, хлоридів та сульфатів). Ґрунти вважаються засоленими, якщо в них міститься понад 0,1 % ваги токсичних для рослин солей або 0,25 % солей у щільному залишку.

   Серед заходів боротьби із вторинним засоленням ґрунтів основними є такі:

• правильна організація сівозмін;
• правильна обробка ґрунту з метою підтримки його структури;
• створення лісопосадок;
• правильний режим зрошування;
• раціональна організація витрачання води та запобігання її втратам;
• меліоративні заходи (створення дренажних сіток тощо).

   Меліорація — соціально необхідний фактор перетворення ландшафтів. Вона здійснюється для регіонів, ландшафти яких потребують коректування низки властивостей і динамічних процесів, що ускладнюють використання їхнього біотичного потенціалу. Основне призначення меліоративних заходів полягає у підвищенні біопродуктивності геосистем і забезпеченні регуляції їх біопродукційних процесів. Провідний вид меліорації — водна, але одночасно може здійснюватися комплекс меліорацій різних видів. Останні можуть мати як самостійне значення, так і виконувати роль посилювача ефекту водної меліорації. Наприклад, планування полів (земельна меліорація) забезпечує рівномірне та глибоке промочування ґрунту водою на зрошуваному полі, що запобігає вторинному засоленню й заболоченню.

   Підтоплення земель — це процес збільшення природної вологості ґрунтів понад 80 % повної їхньої вологомісткості, що відбувається під впливом примусового піднімання рівня ґрунтових вод в зону аерації. Підтоплення зумовлює не тільки бездумне спорудження водосховищ. Значна частина підтоплених земель утворюється унаслідок порушення норм поливання у процесі зрошення, витікання води у зрошувальних мережах, технічної недосконалості проектів зрошення. Особливо інтенсивно підтоплення відбувається у перші 2—3 роки після початку функціонування зрошувальної системи.

   Чимало  земель виявляються підтопленими у  зв'язку зі створенням котлованів, траншей та зведенням інших земляних споруд. У них накопичуються поверхневі та дощові води, що потім поєднуються з підземними, проникають у породи, спричинюють їх обводнення та підвищують рівень ґрунтових вод. Окрім цього, до підтоплення можуть призвести й різні земляні роботи, під час яких утворюються насипні об'єкти (насипи, відвали). У насипних ґрунтах створюються сприятливі умови для конденсації водяної пари; крім того, такі об'єкти можуть перешкоджати природному стоку поверхневих вод і фактично зумовити виникнення штучних джерел водозбору.

   Підтоплення також можливе у зв'язку з порушенням структури верхнього шару ґрунту внаслідок зняття рослинного покриву та викорчовування кореневої системи. Поверхневі ґрунти втрачають природний захисний шар, що призводить до збільшення кількості вологи в породах шляхом ліпшої проникності поверхневих ґрунтів і до збереження вологи в породі внаслідок браку її транспірації рослинністю. Процеси стійкого довготривалого підтоплення земель називаються заболочуванням.

   Висушування земель — це процес появи в літологічному профілі повітряно-сухих ґрунтів і зменшення природної вологості до показника менше 60 % повної вологомісткості. Висушування спричинює зниження родючості ґрунту, сприяє розвитку ерозійних процесів. Його негативний вплив на сільськогосподарські землі починається під час зменшення рівня ґрунтових вод до 1,8 м. Причинами висушування земель можуть бути гірничі роботи, що супроводжуються утворенням западин і балок, а також недоліки у меліоративному проектуванні.

   До  висушування земель можуть призводити регулювання стоку рік та збільшення глибини водойм, що інтенсифікує підземні стоки і тим самим спричинює зменшення обводення. Ще однією причиною можливого висушування є вирубка лісових насаджень, що зумовлює активізацію процесів випаровування з поверхні, а отже, і зниження рівня ґрунтових вод. Осушені землі в Україні налічують 3,3 тис. га (7,8 %). Осушення ґрунтів застосовується переважно у вологих поліських районах і на Закарпатті. У зв'язку з браком достатніх коштів на підтримання в належному стані осушувальних систем відбувається зменшення ефективності їхнього функціонування, що спричинює заболочення, погіршення функціональних властивостей та продуктивності ґрунтів.