Природні та соціально-економічні передумови розвитку й розміщення фермерського господарства в Україні

Таблиця 2.7

 Динаміка поголів'я худоби та птиці в Україні в період 2008—2010 рр. , тис. голів

	Роки			Абсолютний приріст		Темп росту
Показники	2008	2009	2010	2008-2009	2009-2010	2008-2009	2009-2010
велика рогата худоба	5490,9	5079	4826,7	-411,9	-252,3	0,925	0,9503
свині	7019,9	6526	7576,6	-493,9	1050,6	0,9296	1,161
вівці та кози	1678,6	1726,9	1832,5	48,3	105,6	1,0288	1,0612
птиця, млн. голів	169,3	177,6	191,4	8,3	13,8	1,049	1,0777

 

Таблиця 2.8

 Витрати  концентрованих  корміву сільськогосподарських підприємствах  на годівлю тварин і птиці в Україні, млн.ц кормових одиниць.

	Концентро вані корми  всього	у % до загальних витрат	з них комбікорми	у % до загальних витрат
Витрачено всього	67,7	100	39,5 (58%)	100
Велика рогата худоба	14,2	21,0	3,3	8,4
Свині	18,3	27,0	8,0	20,2
Птиця	34,5	51,0	28,2	71,2

 

Отже, дефіцит коштів на оновлення матеріально-технічної бази основних засобів виробництва, зокрема, сільськогосподарської техніки, приводить до значних втрат виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цягалузь  господарства України потребує першочергового втручання держави і розробки відповідної програми довгострокового кредитування і лізингу для забезпечення фермерів необхідною технікою та сприятливими умовами до ведення господарства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ III

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ

 

3.1 Світовий досвід розвитку фермерства.

 

В процесі розвитку фермерства в Україні необхідно враховувати  досвід західних країн, насамперед США.

Залежно від пріоритетів  та механізмів їх досягнення умовно можна  виділити п’ять періодів у розвитку фермерства США: до 30-х років; середина 30-х початок 70-х років; початок 70-х  середина 90-х років; з 1996 по 2002 роки; з 2003 року.

До 30-х років сільське господарство США розвивалось за законами вільного ринку без особливого втручання держави. Криза 30-х років  ХХ ст., коли ціни і доходи значно знижувались  через загальне перевиробництво, що було наслідком тривалого росту  продуктивності, зумовила посилення  регулюючої ролі держави в ринковій економіці. В 1933 році було прийнято перший сільськогосподарський закон, який поклав початок посиленому впливу держави  на розвиток аграрного сектора. Крім іншого, адміністрацією Ф.Д.Рузвельта  було введене трьохрічне закріплення  землі за заборгувавшими фермерами.

Після Другої світової війни  в США запровадили пряме планування обсягів виробництва через підписання контрактів по обмеженню посівів окремої культури та введення прямого квотування обсягів виробництва у молочному скотарстві. Пізніше ці методи почали застосовувати у Західній Європі, а тепер і у Японії.

На початку 70-х років  вибухнула світова продовольча  криза, яка особливо позначилася  на країнах, що розвиваються. В ці роки США реалізували значні запаси продовольства, які вони нагромадили з 30-х років. Світова енергетична криза цього  періоду зумовила необхідність розробки і впровадження нових технологій, які б зменшували витрати на виробництво  сільськогосподарської продукції. Для фермерства США почався новий  етап нарощування обсягів виробництва, який позначився ще більшим посиленням регулюючої ролі держави у розвитку цього сектора економіки.

На початку 80-х років  після декількох десятиліть стабільності і росту виробництва в сільському господарстві почали виникати ознаки спаду. Різко збільшилось число  збанкрутілих фермерів, прибуток фермерських  господарств значно скоротився. Разом  з тим, з’ясувалося, що ефективність фермерських господарств США  знаходилась в прямій залежності від обсягів імпорту зерна  Радянським Союзом. За різким збільшенням  імпорту зерна із США доходність їх суттєво зростала і, навпаки, при  скороченні імпорту знижувалась, починався  процес прискореного розорення, скорочувалась  чисельність фермерських господарств.

Тому у 80-90-х роках у  США був задіяний досить дорогий  комплекс заходів державного регулювання  сільського господарства країни. Внутрішня  політика була направлена на підтримку  аграрного сектора з метою  забезпечення стабільності внутрішнього ринку продовольства. Для зовнішньої політики характерним був високий  рівень субсидування сільськогосподарського експорту, що забезпечувало лідерство  країни на зовнішніх ринках. Поставки іншим країнам продовольства  за програмами продовольчої допомоги дозволяли впливати на міжнародні відносини.

З метою забезпечення реалізації державної політики в галузі сільського господарства країни у 1990 році був прийнятий  Закон "Про сільськогосподарську політику". Реалізація закону супроводжувалася прийняттям спеціальних федеральних  програм, які забезпечувалися необхідним фінансуванням.

Важливою умовою розвитку фермерства є формування ринку землі. За кордоном ринок землі сформувався вже давно. Його виникнення тісно взаємопов'язане із загальними процесами формування ринкових економічних відносин, виникнення приватної власності на землю та майно, формування правових засад існування ринку нерухомості.  Найбільшу цінність для нас має досвід розвитку земельних відносин саме в тих країнах,  де ринок земель працює давно та успішно розвивається (США, Велика Британія, Німеччина, Франція тощо) [6].

У країнах Західної Європи в цілому по сільськогосподарському сектору кількість землі фіксована. Можливість для розширення сільськогосподарських  угідь незначна або взагалі відсутня.

На рівні окремої ферми  кількість землі також фіксована, принаймні в короткостроковому  періоді. Якщо який-небудь фермер відмовляється  від сільськогосподарської діяльності або виходить на пенсію, інші можуть купити або взяти в оренду його землю. Але така можливість не виникає  дуже часто, тому ферми, що розвиваються за умов Західної Європи, відчувають певну  скованість через нестачу землі.

Ринок землі в принципі можна вважати вільним у тому розумінні, що держава не обмежує  право громадянина на купівлю  та продаж землі й не впливає на її ціну Але у зв'язку з тим, що кількість операцій обмежена, ціни під час окремих продаж можуть коливатися в широких межах залежно  від різних обставин.

Найвищі ціни в багатозаселених районах Північно-Західної Європи, наприклад, у 1996 р. близько 19,7 тис. дол. за 1 га ріллі в Німеччині та Нідерландах, тоді як 1 га ріллі у Франції коштував лише 3200 екю. В Іспанії ціна землі у цей період становила 13,3 тис. дол., Бельгії - 14,2, у Великобританії - 11,4 тис. дол. За експертними оцінками, сьогодні середня вартість одного гектара сільськогосподарської землі в Україні становить лише близько 500 дол., тоді як у сусідній  Польщі – 6 500  дол. У найбільш розвинених країнах цей показник ще вище: Франції - 12500 дол., Англії - 17100 дол. за гектар [6].

Орендна плата також коливається  в широких межах. Розмір орендної плати становить 1-3% ціни землі. Українці отримують мізерну орендну плату, яка приблизно у 10–15 разів менше, ніж, наприклад, у Німеччині. Середній розмір орендної виплати за гектар на Житомирщині становить 307 гривень.

У країнах ЄЄ в цілому на землі, які займають власники, припадає близько 1/2 сільськогосподарських угідь. Оренда відіграє важливу роль у Бельгії (68% земель) і Франції (53%). У Німеччині в повній власності виробників знаходиться до 22% сільськогосподарських угідь. Середній розмір господарств у Німеччині становить 17 га. Більш як у 54% господарств площа сільськогосподарських угідь менша 10 га і тільки 5,5% - більше 50 га.

 Сільськогосподарська  освоєність землі у Франції  становить 35,2%, Німеччині - 34,5%, у США - 19,5% [6].

Отже, зважаючи на вищесказане, можна зробити такі висновки:

1. В економічно розвинутих  країнах посилюється вплив держави  на ринок землі.

2. Державою ведеться цілеспрямована  робота щодо концентрації земель. Вишукуються такі економічні  важелі, які б впливали на розширення  землеволодіння та землекористування  одним сільськогосподарським утворенням

3. Державна політика чітко  націлена на те, щоб кожна сотка  землі, у якій би власності  вона не знаходилася, продуктивно  працювала на суспільство.

 

3.2 Шляхи подолання проблем фермерства в Україні

 

Основні напрями розвитку фермерства закладені у Земельній  реформі, що була започаткована у 1999 році і не завершена по сьогоднішній день. Розпаювання земель сільськогосподарського призначення, виділення цієї землі  в натурі, видача державних актів  на землю власникам паїв сільськогосподарських  земель недостатні для того, щоб  сформувати ринок землі.  Тому заходом  номер один в системі Земельної  реформи повинно бути запровадження  ринку землі після розробки і  прийняття комплексу законів  щодо його регулювання.

Для того, щоб мати контрольований і гарантований ринок землі, для  того, щоб запобігти спекуляціям  на земельному ринку та не допустити  нецільове використання землі, необхідно  створити державну іпотечну установу, яка буде контролювати рух земель сільськогосподарського призначення. Варіантом такої іпотечної установи може бути Земельний банк.

Другим кроком економічно-організаційних заходів реформи є переведення  сільськогосподарського виробництва  зі стану стихійного ринку в контрольований і регульований державою процес. Це можливо тільки за рахунок складання балансів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. Необхідно мати як середньотермінові (на 3-5 років) так і обов’язкові щорічні баланси. Це дозволить забезпечити продовольчу безпеку з урахуванням купівельної спроможності населення, прогнозувати експорт і імпорт сільськогосподарської продукції, розробити плани розвитку переробної харчової промисловості та біоенергетики. Для того, щоб реалізувати ці заходи, державі необхідно визначити орган, який буде займатися складанням балансів, визначити основні види балансів, необхідних для держави, а також удосконалити або розробити нові методики обліку виробництва сільськогосподарської продукції виробниками усіх форм господарювання. 

Для розробки конкретних галузевих  програм – молочне скотарство і свинарство у тваринництві, зернові  культури і олійні культури, садівництво, овочівництво у рослинництві, –  потрібно  розуміти, яку специфіку  має кожна галузь.

Всі заходи, що будуть плануватися  в рамках аграрної реформи, можуть бути зведені нанівець при невирішенні  одного з ключових питань аграрного  виробництва, а саме, встановлення справедливої ціни на сільськогосподарську продукцію, яка б забезпечувала рентабельне  виробництво основних видів сільськогосподарської  продукції. Повинна відбуватися  ліквідація диспаритету цін за рахунок  перерозподілу прибутку, який отримується  у ланцюжку виробник – переробник – продавець у такий спосіб, щоб всі учасники цього процесу  мали рівноцінні доходи. На сьогодні левова частка доходів концентрується в  руках тих, хто торгує сільгосппродукцією або зберігає і переробляє її. За всі промахи в агропромисловому комплексі розраховується тільки фермер.

Серед економічно-організаційних заходів реформ агропромислового комплексу  слід розглядати державну підтримку  як метод визначення пріоритетів  розвитку тієї чи іншої галузі сільського господарства. Такі методи державного регулювання як державні цільові  програми підтримки, податкові і  митні пільги, державні закупівлі  через Аграрний фонд, Державний комітет  матеріального державного резерву, ДАК «Хліб України», а також  державна підтримка обов’язкового  страхування аграрного виробництва  повинні стати складовими державної політики.

Для того, щоб держава  могла впливати на фермерські господарства і адекватно його підтримувати, необхідно, щоб обсяги державної підтримки  були не менше 10% витрат сільгоспвиробників на виробництво продукції. 

Необхідно створити діючу  аграрну біржу, розбудовати мережі оптових ринків сільськогосподарської  продукції навколо основних промислових  центрів, створити мережі обслуговуючих  кооперативів для дрібнотоварних сільгоспвиробників та фермерських господарств, сприяти  фермерам у розбудові підприємств  для збереження, транспортування  і реалізації продукції тощо.

Реформа агропромислового комплексу  буде успішною тільки тоді, коли держава  запропонує для сільгосптоваровиробників не тільки необхідні заходи щодо підтримки  аграрного сектора відносно встановлення справедливої ціни на сільгосппродукцію  та  залучення у аграрне виробництво  коштів тощо, але й коли сільгоспвиробники  чітко зрозуміють вимоги держави  щодо формування основних засад аграрної  політики і будуть їх виконувати.