Докази у господарському процесі

Завдання 1. Докази у господарському процесі.

 Загальні положення  теорії судового доказу, розроблені  спеціалістами у галузі загальної  теорії права чи цивільного  й кримінального процесів, рівною  мірою, застосовуються і у галузі  господарського судочинства, оскільки  відображають принципові аспекти,  які пов’язані з діяльністю  судів по встановленню фактичних  обставин, що мають значення для  правильного розгляду справи.

   Доказування —  складний процес, який охоплює  розумову і процесуальну діяльність  його суб’єктів з обґрунтування  якого-небудь положення і виявлення  якогось знання на підставі  дослідженого.

  При доказуванні суд  і особи, які беруть участь  у справі, обґрунтовують обставини  предмета доказування, його елементи  за допомогою доказів, що допомагають  сформувати нове знання, яке має  значення для вирішення справи. Діяльність суб’єктів доказування  в господарському процесі з  обґрунтуванням обставин справи  з метою його вирішення і  становить процес доказування.  Таким чином, доказування в  господарському процесі — це  логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.

   Суб’єктами доказування  в господарському процесі є  суд та особи, що беруть участь  у справі; інші особи, які беруть  участь у справі, а саме посадові  особи та інші працівники підприємств,  установ, організацій, державних  та інших органів — коли  їх викликано для дачі пояснень  з питань, що виникають під  час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу  доказування, надають допомогу  в досягненні мети доказування,  але не мають обов’язку доказувати  які-небудь обставини по справі.

   Процес доказування,  як і вся процесуальна діяльність  у цілому, регламентований законом.  Процесуальна форма доказування  в господарському суді — це  система правил доказування, врегульована  законодавством, яка є універсальною,  імперативною і підпорядкованою  принципам господарського процесу.

   Доказування в  господарському процесі можна  розділити на два види:

   1) доказування відносно  окремих юридичних фактів, як  правило, для здійснення певної  процесуальної дії. Об’єктами  доказування при цьому є обставини,  які належить установити згідно  з вимогами найчастіше господарського  процесуального законодавства;

   2) доказування відносно  всієї справи. Об’єкт доказування  по справі в цілому є предметом  доказування.

   У процесуальній  теорії традиційно під предметом  доказування розуміють сукупність  фактів, які мають матеріально-правове  значення, встановлення яких необхідне  для винесення судом законного  й обґрунтованого рішення по  справі.

   Факти, які мають  матеріально-правове значення, або  юридичні факти — це факти,  з наявності або відсутності  яких закон пов’язує можливість  виникнення, зміни і припинення  матеріально-правових відносин. Встановлення  фактів, які мають матеріально-правове  значення, — головна мета при  розгляді справи в господарському  суді, оскільки в першу чергу  від чіткого їх визначення  і встановлення залежить правильне  вирішення справи.

   Всі юридично значущі  факти, які складають предмет  доказування, визначають фактичний  склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і  заперечень сторін та норм  матеріального права. Саме норми  матеріального права визначають, які обставини треба встановити  для вирішення певної категорії  справ. Підстави вимог і заперечення  осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування  по справі. Слід звернути увагу  на те, що в процесі розгляду  справ предмет доказування може  дещо змінюватися в силу права  позивача на зміну підстав  або предмет позову, можливості  подання зустрічного позову, а  також інших обставин.

   В процесі розгляду  справи виникає необхідність  встановлення фактів не тільки  матеріально-правового характеру,  але й інших. Зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або  відсутністю яких пов’язана можливість  виникнення, зміни або припинення  процесуальних правовідносин.

   Всю сукупність  фактів (обставин), які встановлюються  в процесі судового доказування,  називають “межею доказування”, що ширше за поняття “предмет доказування”.

   Факти (обставини), які включені в предмет доказування,  належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно  зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:

— визнані господарським  судом загальновідомими;

— преюдиційні;

— презумпційні.

   Загальновідомість  факту може бути визначена  господарським судом за наявності  двох умов: про факт знає широке  коло осіб і він повинен  бути відомим складу суду, який  розглядає справу.

   Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знов. Преюдиційні факти:

— встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під  час розгляду однієї справи, факти  не доводяться знову при вирішенні  інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;

— вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні  спору з питань, чи мали місце  певні дії та ким вони вчинені;

— рішення суду з цивільної  справи, що набрало законної сили, є  обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом  і мають значення для вирішення  спору.

   Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському  процесі є будь-які фактичні  дані, на підставі яких господарський  суд у визначеному законом  порядку встановлює наявність  чи відсутність обставин, на яких  ґрунтуються вимоги й заперечення  сторін, а також інші обставини,  які мають значення для правильного  вирішення господарського спору.  Ці дані встановлюються такими  засобами:

— письмовими і речовими доказами;

— висновками судових експертів;

— поясненнями представників  сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

   В процесі доказування  засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази  — поняття, яке поєднує в  собі два тісно взаємозв’язаних  елементи: фактичні дані як зміст  доказів і засоби доказування  як процесуальна форма.

   Таким чином, судовими  доказами в господарському процесі  є відомості, які можуть підтвердити  наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення  справи та отримані у встановленому  законом порядку передбаченими  засобами доказування.

   Традиційна уява  про види доказів, яка склалася  в процесуальній науці, дозволяє  їх класифікувати на види з  таких підстав: за характером  зв’язку змісту з фактом, який  встановлюється, докази поділяються  на прямі й побічні; за процесом  формування відомостей про факти  — первісні та похідні; за  джерелом — особисті й речові.

   Суттєве значення  має питання про те, хто несе  обов’язок доказування та подання  доказів. За загальним правилом  кожна сторона повинна довести  ті обставини, на які вона  посилається як на підставу  своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами  та іншими учасниками господарського  процесу. Але, оскільки суд  сам визначає предмет доказування,  він має право впливати на  обсяг доказування. Суд вказує, які обставини позивач повинен  довести, навіть якщо він не  посилається на цю обставину.  Якщо сторони, інші особи не  виконують обов’язки з подання  доказів, господарський суд має  право застосувати до них штрафні  санкції (п. 5 ст. 83 ГПК) або залишити  позов без розгляду у разі  невиконання позивачем без поважних  причин вимог суду про витребування  матеріалів (п. 5 ст. 81 ГПК).

   Закон покладає  окремі обов’язки по збору  доказів і на суд. Згідно  зі ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами  докази є недостатніми, господарський  суд зобов’язаний витребувати  від підприємств та організацій  — незалежно від їх участі  у справі — документи й матеріали,  необхідні для вирішення спору.  Господарський суд має право  знайомитися з доказами безпосередньо  в місці їх знаходження, а  також може уповноважити на  одержання доказів заінтересовану  особу.

   За невиконання  обов’язку про подання необхідних  доказів господарський суд має  право стягувати штраф (п. 5 ст. 83 ГПК) до ста неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян. Штраф  не стягується, якщо особа, яка  має подати докази, повідомила  господарський суд про неможливість  зробити це з посиланням на  поважні причини. Але і сплата  штрафу не звільняє сторону  від обов’язку подати докази.

   Предмет доказування,  факти, які належать встановленню  по справі, господарський суд  визначає виходячи з вимог  і заперечень сторін та керуючись  нормою матеріального права, яка  повинна бути застосована в  даному випадку. Встановивши коло  фактів, суд повинен визначати,  які докази мають бути досліджені  для виявлення наявності або  відсутності цих фактів. Вирішуючи  це, господарський суд має користуватися  правилами належності й допустимості. Належність і допустимість —  необхідні якісні характеристики  судового доказу.

   Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає  тільки ті докази, які мають  значення для справи. Належність  доказів залежить від правильного  визначення предмета доказування.  Належність доказів — це властивість,  пов’язана зі змістом судових  доказів. Докази, які підтверджують  або спростовують існування обставин  предмета доказування, є належними.  Вимоги щодо належності доказів  полягають у тому, що суд повинен  приймати лише ті докази, які  можуть підтвердити або спростувати  юридичні факти, що мають відношення  до даної справи. Це правило  дозволяє суду позбутися зайвих  доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв’язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

   Додержання правил  про належність доказів сприяє  підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню.  Суддя має право усувати із  судового розгляду все те, що  не має суттєвого значення  для справи.

   Якщо належність  характеризує об’єктивний зв’язок  доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість  доказів зв’язана з їх процесуальною  формою, тобто засобами доказування.

   Допустимість доказів  — це встановлена законодавством  вимога, яка обмежує застосування  конкретних засобів доказування,  або вимога, яка передбачає обов’язок  застосування конкретних засобів  доказування при встановленні  визначених фактичних обставин  справи при здійсненні доказування  в процесі розгляду певної  справи у порядку господарського  судочинства. Обставини справи, які  відповідно до законодавства  повинні бути підтверджені певними  засобами доказування, не можуть  підтверджуватись іншими засобами  доказування (ст. 34 ГПК).

   Допустимість доказів  означає, що суд обмежений нормами  права при виборі засобів доказування.  Правило допустимості доказів,  на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих  випадках, коли законодавством встановлені  певні вимоги щодо оформлення  правовідносин або тих чи інших  дій. Допустимість доказів носить  загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості  полягає в тому, що в процесі  доказування можуть використовуватись  тільки засоби доказування, які  передбачені законом. Спеціальні  вимоги встановлені законом щодо  необхідності застосування певних  доказів або заборони посилання  на який-небудь доказ. Застосування  правила допустимості доказів  носить для господарського суду  обов’язковий характер, тому що  його порушення може призвести  до прийняття незаконного та  необґрунтованого рішення.

   Письмові докази  мають речову основу (папір або  інший матеріал), на яку нанесено  текст способом, що дозволяє сприймати  його візуально. Саме зі змісту  даного тексту сприймаються необхідні  господарському суду відомості,  а не з якості предмета, на  який він нанесений. Цим відрізняють  письмові докази від речових,  оскільки речові докази у своєму  зовнішньому виразі також можуть  являти собою певні предмети  з нанесеним текстом.

   Викладені у письмовій  формі пояснення сторін та  інших осіб, які беруть участь  у справі, не є письмовими доказами, а є особистими доказами у  письмовій формі. Не є письмовими  доказами також висновки експертів у письмовій формі. Письмові докази — це предмети, які відображають (віддзеркалюють) відомості, що мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною засобів.