Інфляція

 

 

3. Запобігання та шляхи  подолання інфляції

3.1. Особливості інфляції в Україні

Україна успадкувала від СРСР дефіцитну  економіку, а разом з нею –  величезний інфляційний потенціал. Для досягнення макроекономічної рівноваги  уряд з 1992 року лібералізував ціни, які почали швидко зростати. Невміння уряду боротися з цим лихом  тільки підсилювало темпи зростання  цін, що призвело до важких соціально-економічних  наслідків. Висока інфляція, означала гіперстагфляцію, яка стала важливою рисою вітчизняної економіки в 1992 – 1995 рр. (див. Додаток 5).

Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась  інфляція попиту, пов’язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси.

Суттєвий  вплив на зростання цін в Україні  в 1992 – 1995 рр. справили витрати на інфляційні очікування. Зростаня попиту на іноземну валюту підвищувало інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а отже, й ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін.

Успішна грошова реформа 1994 – 1996 рр. вплинула на досягення рівня інфляції в Україні 10,1 % у 1997 р. Проте через фінансову кризу в Росії посилилось знецінення валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 р. становив уже 20 %. Паливна криза в Україні в середині 1999 р., а також неврожай у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування, темпи інфляції в 2000 р. прискорилися: її рівень сягав в середньому 25,8 %. У 2001 р. інфляцію вдалося знизити до 12,0 %, а в 2002 р. вперше в історії країни була зафіксована дефляція 0,1 %, в наступні роки вона становила 4,1 %; 8,2 %; 13,5 %; 8,3 %; 11,6  %; 25,4 %; 18,2 %; 9,8 % (див. Додаток 5).

Причини прискорення інфляції в Україні в останні роки:

- економіки, що розвиваються, почали справляти проінфляційний вплив на світову економіку замість дезінфляційного (зовнішній фактор підвищення цін у країнах-імпортерах сировини (Україна); так, недавні заворушення в Лівії та Єгипті підвищили ціну на нафту до 110 дол./бар [11, 12];

- інфляцію й відповідне зростання цін в Україні завжди породжував монетарний чинник – зростання маси грошей без відповідного збільшення кількості товарів та послуг (див. Додаток 6): зростає інфляція – зменшуються обсяги виробництва [13], зменшується ВВП і навпаки (див. Додаток 7);

- проблеми грошової та бюджетної політики України, яка повинна бути більш консервативною у питаннях нарощування державних витрат та стримування темпів зростання грошової маси;

- незбалансованість бюджету, що тягнеться в Україні вже протягом декількох років;

- нестабільність політичної ситуації в країні – починаючи з виборів Президента України 2004 р., країна регулярно потерпає від політичних криз;

- в Україні останніми роками спостерігається дефіцит торгового балансу – результат поспішного входження в СОТ на невигідних умовах, і тільки в 1999 – 2005 рр. торговельний баланс був з профіцитом (див. Додаток 8);

- збільшення  частки соціальних виплат у  держбюджеті провокує різке зростання  інфляції; гроші на різні види  допомоги виносяться безпосередньо  на товарний ринок у вигляді  зростаючого споживчого попиту  за незмінних обсягів пропозиції, що прискорює інфляцію;

- тяжким  ударом по вітчизняному виробнику  стали різкі стрибки гривні (діяльність  банківської системи України  та врахування впливу світової  фінансової кризи) тощо;

- імпорт  інфляції із закордону: перекази  коштів із закордону; закордонні  борги приватного сектора України  (банки + підприємства); багато найманих  працівників працювали закордоном  і знають, чого вони варті, тому  працедавці змушені збільшувати  зарплату; зростання світових цін  на енергоносії (див. Додаток  9).

Темп зростання ІСЦ в Україні за січень 2011 порівняно з груднем 2010 склав 101,0 %, за лютий – 100, 9% порівняно з січнем; порівняно з попереднім роком відповідно 108,2 %, 107, 2 % (див. Додаток 10). Такі тенденції темпів інфляції можуть значно покращити економічне становище нашої держави. Основною причиною хороших інфляційних показників січня та лютого став адміністративний фактор. Однак, незалежні економісти запевняють, що фактичне зростання цін було значно вище і може пришвидшитись у березні через подальше подорожчання продуктів харчування та підвищення тарифів на послуги ЖКГ [14].

3.2. Антиінфляційна політика держави (Європа та Україна)

Антиінфляційна політика – це система цілей та засобів впливу на макроекономічну ситуацію з метою досягнення відповідності між темпами зростання грошової маси та темпами зростання благ.

Антиінфляційні  заходи можуть впливати тільки на відкриту інфляцію. Прихована ж інфляція висуває  на перший план проблему боротьби з  дефіцитом. Тому для боротьби з інфляцією  їй необхідно насамперед надати відкритої  форми.

Є дві стратегії протистояння інфляції. Прихильники однієї вважають, що до інфляції треба пристосовуватись, навчатись жити в умовах інфляції, обмежуючи згубний її вплив на економіку шляхом індексації податків, заробітної плати, позик і т. ін. Прихильники іншої стратегії вбачають в інфляції зло для економіки, якому треба протистояти за допомогою будь-яких можливих макроекономічних заходів, не гребуючи навіть падінням обсягу виробництва.

Адаптивна політика прийнятна за умови, що темп інфляції не перевищує 20 – 30 % за рік. Засоби впливу на економіку адаптивної політики: поступове обмеження грошової пропозиції; індексація грошових доходів; стабілізація інфляційних очікувань; посилення регулювання цін та доходів; укладання договорів з підприємцями та профспілками щодо темпів зростання цін та заробітної плати.

Активна політика передбачає різке (шокове) скорочення пропозиції грошей. Найчастіше вона застосовується в умовах гіперінфляції. Активна політика застосовує такі групи заходів:

- прямі монетарні заходи: контроль за грошовою емісією; заборона емісійного фінансування державного бюджету; здійснення поточного контролю за кількістю грошей в обігу через операції на відкритому ринку; проведення грошової реформи конфіскаційного типу, яка витісняє з обігу грошові сурогати.

- заходи, спрямовані проти інфляції попиту: зменшення державних витрат; зростання податків; скорочення бюджетного дефіциту; здійснення жорсткої грошово-кредитної політики; стабілізацію валютного курсу.

- заходи, спрямовані на боротьбу з інфляцією пропозиції, включають: обмеження зростання факторних доходів і цін; обмеження монополізму та захист конкурентного середовища; зниження податків на бізнес та з громадян;  здійснення грошової емісії в межах очікуваного приросту потенційного неінфляційного рівня випуску; посилення мотивацій до трудової діяльності шляхом змін у соціальній політиці.

З погляду  інтересів довгострокової перспективи завдання уряду полягає у забезпеченні ефективних змін у структурі зайнятості. Державне забезпечення зайнятості здійснюється як прямими (законодавче регламентування умов найму та використання праці через трудове законодавство; стимулювання створення нових робочих місць; створення стимулів для зацікавленості найманих працівниців пропонувати трудові послуги тощо), так і непрямими (організація громадських робіт; фіскальна політика, спрямована на зміну ставок оподаткування та використання субсидій; виплати по безробіттю; вплив на зменшення диференціації доходів; захист інтересів споживачів; створення сприятливих умов для професійної, територіальної та соціальної мобільності населення тощо) методами.

Для недопущення  інфляції в майбутньому уряд розробляє  антиінфляційну стратегію, основними  складовими якої є ефективна монетарна  політика, впорядкування державних  фінансів, раціоналізація структури  національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

Україна належить до країн з перехідною економікою, що успадкувала інфляцію від колишнього СРСР, методи боротьби з якою разюче відрізнялися від ринкових принципів. Для розробки програми боротьби з макроекономічними проблемами необхідно знати причини цих проблем.

Причини інфляції в Україні в основному  економічні і лише частково монетарні. Тому Національний Банк своїми методами (відсоткові ставки, зміна обмінного  курсу гривні тощо) може зменшити інфляцію на 2-3%. Інша, переважаюча, частина відноситься  до діяльності Кабінету Міністрів та Верховної Ради [15, ст. 180].

Нинішню антиінфляційну політику України  треба  направити на:

- створення умов для підприємств, що займаються виробництвом, оскільки успішна діяльність підприємства є запорукою зниження рівня безробіття в країні  і збільшення ВВП;

- розробку всіх можливостей з поліпшення податкової системи в Україні, «м’якші» податки дозволять підприємцям відмовитися від так званої «чорної каси»;

- жорсткий контроль за дотриманням антимонопольного законодавства України з метою недопущення збільшення цін на монопольні продукти (газ, сировина, паливо тощо);

- розпутування проблеми тіньової економіки;

- контроль за заходами щодо імпорту і експорту продукції з метою недопущення демпінгових цін імпортерів і завишених цін експорту;

- стимулювання розвитку внутрішнього виробництва товарів в зв’язку із зобов’язаннями України перед СОТ щодо обмеження кількості механізмів для регулювання імпорту;

- контроль за курсом валют;

- здійснення тривалої грошової політики. Її відмінна особливість - введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси;

- стимулювання помірного підвищення ставки заробітної плати (зростання заробітної плати окупається випуском продукції і в якійсь мірі гальмує інфляцію);

- регулювання фінансових операцій держави тощо.

За основу антиінфляційної програми треба  взяти приборкання інфляційних  очікувань. Світовий досвід показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови. Перша із них - всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає згубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту. Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення не керуючої інфляції і користується довірою більшості населення. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей [16, ст. 71]. За умов керованості інфляційними процесами стосовно умов України доцільно надавати підтримку виробництву. Адже саме у виробництві створюються умови для товарного забезпечення грошей і реально ліквідувати тим самим інфляційні чинники, так як основною причиною безперервної інфляції в Україні є відставання виробництва товарів від форсованого зростання грошових доходів населення. Свого часу, як засіб боротьби зі стагфляцією, була розроблена модель «економіки пропозиції», метою якої є стимулювання капітальних інвестицій та технологічного розвитку. Але така політика розрахована на тривалий проміжок часу з метою зменшення ймовірності майбутньої інфляції пропозиції. В останні роки стає визначальним вплив фіскальної політики. Зменшення рівня оподаткування і державних витрат – доцільний напрямок з точки зору запобігання інфляційних процесів та стимулювання економічного зростання [17, ст. 15-16].

За останні 20 років чітко проявилась загальносвітова  тенденція зі зниження рівня інфляції та зближення рівнів інфляції по країнах, включаючи країни з високими темпами інфляції (Східна Європа). Це явище напряму було пов’язане з антиінфляційним регулюванням, що опирається переважно на немонетаристські концепції.

Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики. Довготривала політика включає завдання погасити інфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит; заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищення податків і зниження витрат держави; заходи в області грошового обігу, зокрема встановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, що дозволяє контролювати рівень інфляції; ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту. Короткострокова політика спрямована на тимчасове зниження темпів інфляції. Вдалий результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своєї власності і таким чином збільшити надходження до державного бюджету і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.

З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значних втрат в народному господарстві. За деякими підрахунками, для зниження інфляції на 1% безробіття має бути протягом року на 2% вище за свій природний рівень, при цьому реальний ВНП зменшується на 4%  порівняно з потенційним.

На практиці часто формуються і стають досить успішними змішані програми, що використовують інструменти і засоби економічного впливу із арсеналу різних теорій, покликаних вирішувати контретні поточні проблеми економіки. Як висновок, в розвинутих країнах були сформовані основи сучасної антиінфляційної політики, що дозволила справлятися з інфляцією та утримувати її на прийнятному рівні. При цьому невелике зростання цін – порядку 2 – 3 %  –– визнається допустимим і навіть сприймається як фактор, що стимулює попит і підтримує зростання економіки [18, ст. 43- 46].

Розглянемо  деякі приклади з історії.

Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різноманітні інструменти. До кінця 70-х рр. використовувалися три методи грошово-кредитної політики (неокейнсіанський підхід): маневрування відсотковою ставкою Банку Англії; зміна норм «спеціальних депозитів»; застосування прямих селективних методів контролю за банківськими позиками, що видаються приватному сектору. З 1976 р. спостерігалося посилення впливу на грошово-кредитну політику неокласичних і особливо монетаристських концепцій. У монетарної політики акцент спочатку був зроблений на підтримку стабільності показників грошової маси. Проте на початок 90-х рр. уряд переконався в тому, що контроль під її наглядом здійснювати надзвичайно важко. Інструментом боротьби з інфляцією був вибраний обмінний курс фунта, який був прив’язаний до стабільної німецької марки. Така політика тривала до вересня 1992 р., коли Великобританія вийшла з механізму обмінних курсів Європейської валютної системи. Відтоді ключовим елементом антиінфляційної політики стала зміна короткострокових відсоткових ставок. Рівень інфляції в Англії за 1998-2010 роки тримається на невисокому рівні (2,5 – 3,5 %), а це означає що уряд країни підібрав найбільш оптимальну антиінфляційну політику: жорстку боротьбу з інфляцією — скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.