Інституціоналізм

Ідея, з якою Дж. Гобсон категорично  не погоджувався, полягала в тому, що має місце достатній сукупний прибуток по країні в цілому від торгівлі й інвестицій в Африці як віддача від витрат на агресію. Тому на противагу .Леніну, Дж. Гобсон заперечував те, що імперіалізм є структурною потребою економіки метрополії. У ній була можлива і необхідна політика перерозподільного оподатковування, яка б створювала зворотний ефект у вигляді підрізання відповідного економічного кореня (кінцеві надлишкові заощадження) і стимулювання вітчизняного попиту (зменшення кінцевого недоспоживання).

Економічний висновок із цього полягає  у тому, що Британія легко могла заповнити будь-яку втрату від зовнішньої торгівлі, створюючи багатство на своїй території, що було аргументом на користь протекціонізму, який Дж. Гобсон вирішив замовчувати відповідно до духу того часу. Це було пов'язано з тим, що Дж. Гобсон шукав реформістського удосконалення для ліберальних і лейбористських партій, прибічників ідеї вільної торгівлі. Він був упевнений, що імперіалізм можна було б перемогти демократичними засобами саме тому, що він не служить інтересам більшості, а тільки привілейованій частині суспільства. Тому у своїй найзнаменитішій книзі "Імперіалізм..." політиці приділено вдвічі більше місця, ніж економічній теорії. Йому це було необхідно, оскільки питання полягало в тому, як була прийнята політика, що становила поганий бізнес для народу в цілому. Відповідь полягала у тому, що фінанси керували тим механізмом, енергія котрого виникала з якогось іншого джерела. Таким чином, значна частина досліджень Дж. Гобсона була присвячена силам націоналізму і суспільної психології, що поставляли паливо для політики самоствердження.

Його погляд на користь від іноземних  інвестицій значною мірою залежав  від контексту, в якому він  розглядав цю проблему. Він схвалював  космополітичні фінанси як силу, що сприяє мирові й прогресу . Під час  Першої світової війни він, зрештою, залишив ліберальну партію, коли вирішив, що вона зрадила справі вільної торгівлі.

Таким чином, імперіалізм у Дж. Гобсона  набуває характеру зовнішньої експансії, спрямованої на захоплення нових  територій, що знов-таки випливає з його теорії недоспоживання і неможливості використовувати капітал усередині країни. Ця робота вплинула на Розу Люксембург ("Нагромадження капіталу"), а також на Леніна ("Імперіалізм як вища й остання стадія капіталізму").

Дж. Гобсон правильно зрозумів деякі особливості сучасного йому імперіалізму, а саме, він наголошував, що новий імперіалізм відрізняється від старого. По-перше, тим, що на місце прагнень однієї зростаючої імперії ставить теорію та практику імперій, що змагаються, кожна з яких керується однаковими прагненнями до політичного розширення та до комерційної вигоди. По-друге, пануванням над торговими інтересами інтересів фінансових або тих, що стосуються розміщення капіталу.

Монополії у Дж. Гобсона — основна  ознака імперіалізму. Пануванням монополій він пояснює недоспоживання, а також необхідність зовнішньої експансії, без якої, на його думку, сучасний капіталізм не здатний розвиватися. Дж. Гобсон вважав необхідним широке втручання держави в економічні та соціальні процеси. Пропоновані ним заходи стосовно прогресивного оподаткування власності й доходів від неї притягують своєю сміливістю і послідовністю. Вони сприймалися як замах на найсвятіші цінності буржуазного суспільства, що століттями оберігаються мораллю і правом.

Надалі ці пропозиції Дж. Гобсона докладно теоретично розробили у своїх працях Дж.М. Кейнс та Дж.К. Ґелбрейт, а на практиці їх рішуче здійснив Ф.Д. Рузвельт під час Великої депресії. У цілому ж, погляди Дж.А. Гобсона, який був одним із засновників лейбористської партії та ідеологом її лівого крила, справили значний вплив на формування концепції лейборизму — британського варіанта соціал-реформізму.

Очевидно, що Дж. Гобсон не до кінця  поділяв ідеї теорії недоспоживання. На початку 1900-х pp. його енергія була спрямована на те, щоб наповнити ліберальну партію економічною теорією із широким підґрунтям, яка б виправдала відмову від класичних методів "laissez faire" на користь інтервенціоністської політики, спрямованої на посилення соціальної справедливості1. Це був новий лібералізм, для якого Дж. Гобсон і його друг Л.Т. Гобхаус стали ] інтелектуальними лідерами. Публікація роботи Дж. Гобсона "Промислова система" (1909), у якій узагальнюється багато чого з написаного ним колись, містить обґрунтування політики перерозподільного оподатковування, що ґрунтується на понятті надлишку. Цей аспект затемнює позицію Дж. Гобсона з приводу недоспоживання, незважаючи на те, що тут він йде далі ніж раніше, коли він аналізував динамічний процес, за допомогою якого надлишкові заощадження зменшують усі реальні доходи в економіці до того рівня, при якому в справу вступають автоматичні обмежувачі цього процесу. Це можна було б назвати найбільш розвинутою макроекономічною ідеєю Дж. Гобсона.

Під час депресії, що виникла після  Першої світової війни, Дж. Гобсон знову  звертається до цієї теми, і саме в цей період його економічні погляди стали найбільш відомими. Тепер його ім'я було тісно пов'язане з лейбористською партією, значний вплив на ідеї Дж. Гобсона справило використання економічного випадку щодо "прожиткового мінімуму". Його погляди на надлишкові заощадження не змінилися значною мірою, але коли він відстоював її в період масового безробіття, він зустрів більш співчутливий відгук навіть серед професійних економістів, що приймали раніше припущення повної зайнятості. Зокрема, до 30-х pp. XX ст. у Дж. Гобсона склалися найтепліші стосунки з Дж.М. Кейнсом, який у попередні роки ставився до його поглядів із зневагою. Однак Дж. Кейнс прагнув тримати дистанцію. Причиною цього було те, що коли Кейнс писав про надлишкові заощадження, він мав на увазі недостатні інвестиції, тоді як для Дж. Гобсона заощадження й інвестиції становили два найменування того самого, і під надлишковими заощадженнями він завжди мав на увазі недостатні витрати. Тому природним було те, що Дж. Кейнс виявляв більше інтересу до політики суспільних робіт як засобу збільшення інвестицій, у той час як Дж. Гобсон віддавав перевагу перерозподілові як способу стимулювання споживання. Тільки у "Загальній теорії..." Дж. Кейнсу вдалося повною мірою усвідомити те, якою мірою нова концепція ефективного попиту була передбачена у роботах Гобсона, якому Кейнс віддав щедре, але запізніле визнання.

Соціально-правовий інституціоналізм Джон Р. Коммонс (1862 – 1945), досліджуючи такі колективні інститути, як сім' я, профспілки, торговельні об'єднання, виробничі корпорації, держава, правові відносини та інші, пріоритетну увагу приділяв юридично-правовим інститутам, і став лідером юридичної течії інституціоналізму. При цьому він виходив з неприйняття ідеї класової боротьби робітників, а також, говорячи його словами, прагнення "зробити систему бізнесу ефективною настільки, щоб вона була варта збереження".

  Правовий аспект Дж. Коммонс  використовував і у висунутій  ним концепції вартості, згідно  з якою вартість товарної продукції  є не що інше, як результат юридичного узгодження «колективних інститутів». До останніх він зараховував об'єднання корпорацій, профспілок, політичних партій, які відображають професійні інтереси соціальних груп і прошарків населення.

  Марксистському вченню про класову боротьбу Дж. Коммонс протиставив положення про проведення державної реформи в галузі законодавства і створення керівництва, запропонованого лідерами різних «колективних інститутів». Він був переконаний у необхідності створення такого уряду, який був би підзвітний громадській думці і проводив демонополізацію економіки.

  Еволюція капіталізму вільної  конкуренції у фінансову стадію  – центральна ідея його основних  праць – «Правові основи капіталізму» (1924), «iнституціональна економіка,  її місце в політекономії» (1934) та ін. У них розглядаються проблеми, викликані «соціальним конфліктом» через «нечесну» (монополістичну) конкуренцію підприємців. Державні правові рішення в рамках економічних реформ, як гадає автор, дозволять усунути протиріччя і конфлікти в суспільстві, ознаменують перехід до стадії адміністративного капіталізму.

  Як відомо з історії економіки,  юридичні (правові) аспекти «колективних  дій» Дж. Коммонса, як і антимонопольні  реформаторські ідеї в працях  Т. Веблена, знайшли реальне  практичне застосування уже в 30-ті роки – у період так званого нового курсу президента США Ф. Д. Рузвельта.

  Кон'юнктурно-статистичний напрям Уеслі Клер Мітчелл (1874 – 1948) – учень і послідовник Т. Веблена. З поваги до заслуг свого вчителя У. Мітчелл підготував посмертне зібрання його праць «Вчення Веблена», включивши до нього вибрані місця з його книг і статей.

  У. Мітчелл у своїй основній  публікації «Лекції про типи  економічної теорії» (1935) виходив  насамперед з ідей Т. Веблена.  Наслідуючи його, він наполягав на взаємозв'язку економічних проблем з неекономічними, особливо з проблемами соціології, культури та іншими, які зумовлюють психологію, поведінку і мотиви діяльності людей.

  І все ж таки в економічній  науці цього вченого сприймають  нерідко як представника концепції «вимірювання без теорії» (після появи однойменної статті Т. Коопманса, присвяченої критиці досліджень У. Мітчелла і його послідовників), або, як висловлювався В. Леонтьєв, «основного ан-титеоретичного напряму американської економічної думки». Пов'язано це, на думку М. Блауга, з тим, що Мітчелл «не був схильним до методологічних атак ортодоксальної економічної теорії і уникав міждисциплінарного підходу». Його «інституціоналізм» полягає у збиранні (накопиченні) статистичних даних, які в подальшому стали б підґрунтям для пояснення гіпотез. Крім того, як гадає В. Леонтьєв, критикуючи процес побудови складних економічних моделей, він запропонував спиратись на прямі спостережений, не пов'язані ніяк з попередніми пропозиціями і зорієнтовані на всебічні виміри спостережних фактів. Мітчеллу, його учням і послідовникам США зобов'язані великомасштабним розгортанням описової економічної статистики, без якої не тільки сучасна економічна наука, але й багато сучасних економічних закладів не могли б існувати. Особистий внесок У. Мітчелла в інституціональну теорію полягає, по-перше, у виявленні впливу на економічні фактори (у категоріях грошового обігу, кредиту, фінансів та ін.) так званих неекономічних факторів (у тому числі психологічних, поведінкових та ін.) за допомогою конкретного вивчення цифрових показників і виявлення закономірностей у коливаннях (кон'юнктури) цих показників на базі широкого масиву статистичних даних з фактичного матеріалу та їх математичної обробки. І, по-друге, у спробі обгрунтувати концепції безкризового циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

   Особливу популярність у США У. Мітчеллу принесло визнання його основоположником Національного бюро економічних спостережень і одним із першовідкривачів циклічних явищ в економіці. Він вважав можливим і необхідним державний вплив на економіку в сфері грошових, фінансових і кредитних відносин у взаємозв'язку із соціально-культурними проблемами і урахуванням психологічного аналізу.

   Представники емпіріопрогностичної течії інституціоналізму ще в 20-ті роки у своєму «кон'юнктурному барометрі» в Гарварді публікували за висновками «аналізу динамічних рядів» перші прогнози економічного росту шляхом побудови кривих, що показували середні індекси ряду показників національного господарства. Покладені в основу нової галузі економічної науки "економетрики", математика i статистика, дозволяли У. Мітчеллу i його колегам розрахувати тривалість "малих" i "великих" циклів, націлювали на спроби сконструювати моделі безкризового (не-циклічного) розвитку економіки, передбачити відхилення в динаміці показників, запобігти їхньому падінню. Засобом пом'якшення циклічних коливань i досягнення сприятливої економічної кон'юнктури мало стати, на думку Мітчелла, створення спеціального державного плануючого органу. Планування при цьому передбачалось не директивне, а рекомендаційне, засноване на науковому прогнозуванні реальних i досяжних кінцевих цілей.

   Некваліфікований прогноз "гарвардського барометра", який напередодні економічної кризи 1929 – 1933 pp. передбачав "розквіт економіки", виявив недосконалість методологічної бази спостережень тих років, але впевнено продемонстрував вірогідність основного положення інституціоналістів 20 – 30-х років про необхідність державного контролю над економікою. Інституціоналізм є одним iз теоретичних попередників народженої в 30-тi роки кейнсіанської i неоліберальної концепції державного регулювання економіки, основною iдеєю якої є активне втручання держави в економіку.

   Разом з тим, створенаУ. Мітчелломі його "школою" наука економетрика до кінця другої світової війни стала, як пише М. Блауг, найбільш динамічною галуззю економічної науки, а кейнсіанські або неокейнсіанські макроекономічні методи мають дуже важливе, постійно зростаюче значення для праць економетриків. Останні, як твердить В. Леонтьєв, у відповідь на створені економістами-теоретиками "десятки економічних моделей" продовжують "пристосовувати алгебраїчні функції різних видів i форм" до попередніх наборів статистичних даних i не здатні просунутись уперед у систематичному розумінні структури i принципів функціонування реальної економічної системи.

Неоінституціоналізм

З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80—90-х pp. XX ст.

Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін. Основні праці:

Р. Коуз "Природа фірми" (1937); О. Вільямсон "Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів" (1985); Д. Норт "Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки" (1990).

Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім економікс (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо — з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.