Адаптування функцій державного управління у сфері економіки до інноваційного розвитку

Варто підвищити  роль регіональних органів управління інноваційною діяльністю, що формують регіональну політику в науково-технічній  і інноваційній сферах і мають  створити систему моніторингу інноваційного  потенціалу, організовувати регіональну  систему підтримки, включаючи фінансову, розвитку інноваційної діяльності, забезпечити  створення нових робочих місць  для висококваліфікованих фахівців.

3. Удосконалення стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки

Визначено, що фактично інноваційну  функцію держави зведено до такого. Безпосереднє управління науковою діяльністю здійснює Міністерство освіти і науки  України. У свою чергу, наукові і  прикладні дослідження проводять  установи НАНУ та науково-дослідні й  проектні інститути окремих галузей  народного господарства, результати роботи яких втілюють у життя Міністерство промислової політики та галузеві відомства. Крім того, окремі дорадчі функції  виконує й Рада з питань науки  та науково-технічної політики. І, нарешті, Державний комітет статистики комплексно вивчає стан розвитку науково-технічної  діяльності в країні.

Світова практика пропонує цілу низку економічних  інструментів інноваційної політики за допомогою яких здійснюється управління інноваційними процесами як на макро-, так і на мікрорівнях. У своїй  більшості всі вони спираються на залучення значного обсягу фінансових ресурсів, однак у кожному окремому випадку мають певні специфічні особливості. У зв’язку з цим  виникає необхідність в обгрунтованому свідомому виборі тих з них, які  є найбільш ефективними та гнучкими щодо умов діяльності вітчизняної інноваційної сфери. Запорукою їх успішного застосування може стати виділення пріоритетів  у сфері державної інноваційної політики, до яких можна віднести: стимулювання інноваційної діяльності, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підтримку фундаментальних наукових досліджень, розвиток системи освіти тощо. Таким чином, виділені аспекти державного впливу щодо інноваційної діяльності в Україні доцільно навести у графічному вигляді (рис.1).

Запропонована схема наочно показує прямий вплив  держави на макро- та мікрорівні інноваційної сфери і встановлює зворотні зв’язки  реального сектору економіки  з пріоритетами державного розвитку взагалі. Останні формуються виходячи з положень вітчизняної економічної  та інноваційної політики і включають  до свого складу бюджетне фінансування інноваційної сфери, вдосконалення  інноваційної інфраструктури, розвиток системи освіти тощо. При цьому  взаємозв'язок між державою і реальним сектором визначається через його державну підтримку шляхом стимулювання малого та середнього бізнесу, залучення іноземних  інвестицій, застосування сучасних організаційних форм управління, розвитку інформаційного забезпечення інноваційної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1. Схема  напрямків перспективного розвитку державного регулювання інноваційної діяльності в реальному секторі  економіки України

 

Теорія  стратегічного менеджменту зазначає, що інноваційна стратегія реального  сектора знаходиться в межах  його загальної стратегії поряд  з підприємницькою, виробничою, а  також маркетинговою стратегіями  тощо.

Цілі  інноваційної стратегії, крім безпосередньо  інноваційних, включають питання  маркетингу, конкуренції, елементи інвестиційної, фінансової і кадрової політики. Результатом  формування цих цілей є остаточне  визначення пріоритетів інноваційного розвитку реального сектора. Тобто стратегічне управління інноваційною діяльністю відбувається відповідно до вимог системного підходу – від загального до часткового. При цьому через наявні зворотні зв’язки вносяться зміни до стратегій, вищих за ієрархією, тобто здійснюється замкнутий системний цикл, який включає декілька етапів, чисельність яких визначається виходячи з розрахунків економічної доцільності.

Ефективність загальної стратегії  реального сектора з позиції  системного підходу буде залежати від  якості його інноваційної діяльності з урахуванням впливу факторів зовнішнього  середовища, що графічно можна зобразити  у вигляді певної схеми взаємодії (рис.2), яка дає можливість розглядати інноваційну діяльність реального  сектора відносно ступеня, рівня  та масштабів новизни інновацій, їх форм, сфери й частоти застосування, а також інвестиційного забезпечення усіх стадій інноваційного циклу.

Виходячи  з запропонованої схеми взаємодії  інноваційності реального сектора  зі стратегією його діяльності, основним каталізатором стратегічного розвитку реального сектора є його інноваційна  стратегія.

При цьому ефективність, узгодженість і кінцевий взаємозв’язок останньої  з загальною стратегією забезпечує показник інноваційності, який спрощує побудову системи кількісної та якісної оцінки інновацій та надає інвестору можливість порівняння окремих галузей реального сектора з огляду на встановлені інноваційні характеристики.

Встановлено, що ефективність загальної стратегії  державного управління з погляду  системного підходу буде залежати від  якості інноваційної діяльності реального  сектору (власне інноваційності) з урахуванням  впливу факторів зовнішнього середовища. Крім того, органам державного управління потрібно здійснювати постійну оцінку не тільки якісної, але й кількісної сторони інноваційності реального  сектору. Як приклад можна виділити побудову гіпотетичної імітаційної  моделі, основаної на використанні сучасних методів моделювання, зокрема, методу Монте-Карло, що в умовах мінливості ринкового середовища дозволить реальному сектору отримати значні конкурентні переваги. У цьому випадку імітаційна модель буде представляти собою логіко-математичне описування системи державного управління якістю інноваційної діяльності реального сектору. Вона визначатиме динамічну поведінку цієї системи за допомогою просування її з одного стану в інший у певному інтервалі часу.

У відповідності  до цього планування і реалізація імітаційної системи оцінки державного впливу на інноваційність реального  сектору буде здійснюватися за такими етапами.

Етап 1. Вибір  результативної величини моделі. Під  час визначення органами державного управління складових інноваційності реального сектору необхідно  сформулювати критерії і показники, за допомогою яких можуть бути оцінені  результати інноваційної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2. Схема взаємодії інноваційності реального сектору зі стратегією його діяльності

 

Виходячи  з цього, кількісна оцінка впливу державного управління на інноваційність реального сектору економіки  виробляється у відповідності з  такою цільовою функцією

;       (1)

,

де  - показник впливу державного управління на інноваційність реального сектору економіки (показник інноваційності);

- складові інноваційності реального  сектору;

- область припустимих значень  складових інноваційності реального  сектору.

Етап 2. Визначення факторів моделі. Згідно з виразом цільової функції кількісна  оцінка впливу державного управління на інноваційність реального сектору  як складової ефективності його загальної  стратегії здійснюватиметься за допомогою таких факторів: виробничий (додана вартість, отримана за рахунок  впровадження інновацій), фінансовий (загальний  обсяг інноваційних витрат), інформаційний (загальний обсяг витрат на інформаційне забезпечення інноваційної діяльності), соціальний (соціальні трансферти за рахунок прибутку від впровадження інновацій), екологічний (витрати реального  сектору на охорону та раціональне  використання природних ресурсів за рахунок впровадження інновацій).

Етап 3. Збирання інформації щодо статистичних параметрів відібраних факторів. На цьому  етапі вибирають оптимальні методи й алгоритми для опису аналітичних  функцій розподілу і проводять  обчислення для визначення вихідних даних моделі.

Етап 4. Моделювання  системи, що досліджується (за методом  Монте-Карло). У четвертому функціональному  блоці відповідно до методу Монте-Карло  за допомогою пакета Аналізу даних  засобів Microsoft Excel виробляється генерування  випадкових чисел з метою одержання  значень показника впливу державного управління на інноваційність згідно з отриманою генеральною середньою за галуззю виробництва.

Розрахунок  моделі оцінки показника впливу державного управління на інноваційність промисловості  проводився на основі задання границь  довірчих інтервалів ендогенних складових  моделі за даними вибіркового спостереження  Державного комітету статистики (обсяг  вибіркової сукупності для галузі промисловості  та галузі аграрного виробництва  – 12 інноваційно активних підприємств  Київської області). В ході проведення багатофакторного кореляційно-регресійного аналізу за допомогою засобів  Microsoft Excel здобувачем було отримано для підприємств промисловості модель оцінки показника (2), а для підприємств з аграрного виробництва – модель (3), оцінка адекватності яких за критерієм Фішера та множинним коефіцієнтом детермінації довела їх практичну значущість для промисловості:

 

;  (2)

.  (3)

 

Практична цінність моделі інноваційності полягає  в тому, що приймаючи до уваги  отримані розрахункові коефіцієнти, органи державного управління мають можливість здійснювати стратегічну оцінку якості інноваційної діяльності кожної окремої галузі реального сектору, а також впливати на основні напрямки її реалізації, що в умовах нестабільного  зовнішнього середовища дозволить  отримати певні конкурентні переваги при прийнятті раціональних управлінських  рішень.

4. Адаптування функцій державного управління у сфері економіки до інноваційного розвитку організацій.

Державне  управління як наукова дисципліна дістала  в останні роки прискореного розвитку. Досліджуються різні аспекти  організації та функціонування державної служби, аналізуються з метою оптимізації державного апарату управління структури, функції, взаємодія різних рівнів влади тощо. Зокрема досліджено співвідношення централізації і децентралізації у державному управлінні в Україні [1].

Актуальним  питанням для подальшого розвитку державного управління є його розгляд та удосконалення  як системи функцій, зокрема для  потреб управління економічною сферою, в т.ч. на рівні виробничо-господарських  систем (ВГС), подібно до того, як розглядають  систему функцій у менеджменті [2]. За функціями будь-якого органу влади, окремої установи стоять делеговані їм повноваження, зобов’язання перед  суспільством, територією, громадою, перед  громадянами. Виділення функцій  державного управління, їх закріплення  за конкретними владними структурами  є вкрай важливими і для  суспільства, і для самих органів  влади. Правильне розуміння змісту діяльності кожної установи залежить значною мірою від визначення функцій управління певного державного органу.

Можна сказати, що визначення функцій державного управління є подібним до такої ж процедури  у менеджменті. Проте менеджмент стосується, насамперед, сфери матеріального  виробництва, а тому має відмінності, викликані особливостями підприємницької  діяльності, специфікою залежностей  між учасниками виробництва. Застосування категоріального апарату менеджменту  до сфери нематеріального виробництва  значною мірою вимагає адаптування, пристосування категорій економічної  сфери до сфери соціальної. Таке пристосування вже відбулося  для тих аспектів діяльності, які  надзвичайно близькі між собою, незалежно від сфери прикладання  основних ідей менеджменту. Зокрема, що стосується управління персоналом, кадрового  менеджменту, то ці ідеї добре переносяться у будь-яку сферу і не залежать від її особливостей. Саме ці питання  радше знайшли застосування й  у державному управлінні.

Проте на такому зіставленні слід зупинитись і далі розглядати систему функцій  та методів “державного управління”  вже як виключно самостійну, абсолютно не подібну до “менеджменту” сфери матеріального виробництва, хоча й дотичну до регулювання економіки. Не дивлячись на певну схожість у назвах функцій, у їхньому змісті може спостерігатись цілковита відмінність. А тому починати розгляд необхідно абсолютно незалежно.

Така  незалежна позиція має такі підстави. По-перше, “менеджмент”, на відміну  від “державного управління”, як дисципліна вивчає управління людьми, окремими особами, групами людей, ВГС. “Державне управління” має об’єктом управління суспільні процеси, державні інституції, в тому числі й економічну сферу. Отже вибір конкретних об’єктів для державного управління означає  конкретизацію місії державного управління, його завдань та цілей, функцій та методів, засобів впливу. Об’єкти управління з усіма їхніми специфічними завданнями, інтересами, особливостями побудови та функціонування безперечно чинять зворотний вплив  на суб’єкта управління, тобто на орган  державного управління. Цей зворотний  зв’язок є необхідною умовою ефективного  управління взагалі і державного управління зокрема. Тому певні реакції  керівного органу є цілком виправданими. А це означає, що суб’єкт управління зазнає адекватних впливів на свою адресу з боку керованого об’єкта.

По-друге, оскільки “державне управління”  має на меті керування різноманітними суспільними процесами, то мають  мати місце такі загальні та спеціальні функції, які не подібні до загальних  та спеціальних функцій менеджменту, що випливають з природи відносин між окремими особами, між особою та групою осіб, між групами осіб, а також відносини, які характеризують колектив в цілому та його різнобічні стосунки. Тобто загальні та спеціальні функції державного управління повинні  розглядатися як такі, що є притаманними для даного виду управління, але  суттєво відрізняються від загальновідомих  функцій менеджменту.