Особливостi розвитку нацiональноi економiки Украiни на сучасному етапi

     Навіть  у таких критичних умовах існує  зацікавленість іноземних інвесторів участі в деяких державних програмах (будівництві транспортних коридорів, засобів зв’язку тощо). Тому за умов гнучкого державного підходу до вирішення  спірних питань з іноземними партнерами є шанс залучити досить масштабні  та конче потрібні інвестиції до країни.

     Спостерігається згортання діяльності підприємств  з іноземними інвестиціями в Україні, яке посилюється.

     Відновлення довіри інвесторів до України залишається  однією з головних стратегічних задач, але необхідно залучати головним чином довгострокові інвестиції у високотехнологічні виробництва, що має створити передумови для зростання  конкурентоздатності вітчизняних  товарів [8, с. 8].

     Процес  «відлучення» вітчизняних виробників від українського ринку поглиблюється  внаслідок неплатоспроможності  населення і підприємств. Це створює  ситуацію, коли експорт продукції  стає єдиним фактором забезпечення конкурентоспроможності для підприємств. У свою чергу, залежність від зовнішніх ринків при загальній політичній і економічній слабкості України не дозволяє державі забезпечити інтереси українських виробників на зовнішніх ринках. Тому навіть такий позитивний фактор, як експорт продукції, несе в собі певні ризики. А позитивний вплив експорту суттєво нівелюється неповерненням валютної виручки.

     Політика  стимулювання підприємств з метою  створення конкурентоспроможної продукції  залишається недостатньо ефективною, неефективними залишаються державні заходи в сфері демонополізації  і запобігання недобросовісній  конкуренції на ринках харчової продукції, сировини і матеріалів для легкої промисловості, нафтопродуктів [8, с. 9].

     Монополістами в цих сферах часто виступають спільні підприємства, які користуються пільгами при імпорті продукції  в Україну. Надавши свого часу «легальні» пільги одним підприємствам  порівняно з іншими, держава створила надзвичайно негативний приклад. Виявилося, що окремі підприємства можуть не виконувати вимоги чинного законодавства, і  тому величезні ресурси підприємницьких  структур були кинуті на те, щоб добитися такого права для конкретних підприємств. Формулювання права на винятки, умов і порядку їх отримання перетворилася  в цілу галузь нормотворення і  центр ваги конкурентної боротьби між  підприємствами дуже часто знаходиться  не на ринку, а саме в цій сфері.

     Продовжує скорочуватись чисельність наявного населення України У структурі  населення зберігається високий  рівень непрацездатного населення, зокрема, пенсіонерів, інвалідів, дітей. Синтезуючим показником розвитку людини-виробника  є рівень освіти, економічної культури. За цим показником Україна істотно  відстає від багатьох країн. За кількістю  студентів на 100 тис. населення Україна  втричі поступається США і Канаді, у два рази Південній Кореї, і  на 7 % – Росії [8, с. 10].

     Таким чином, однією із ключових проблем економіки  України є досягнення зростання  українського експорту, реструктуризація (або списання) частки зовнішніх  державних боргів за умов недопущення  росту імпорту і короткострокових та дорогих зовнішніх запозичень.

     3 НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ 

     3.1 ПРОВЕДЕННЯ ЕФЕКТИВНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ 

     У забезпеченні виходу економіки з  кризового стану і стабільного  її розвитку вирішальну роль відіграє науково обґрунтована інвестиційно-інноваційна  політика держави. Саме вона визначає реальні джерела, напрямки і структуру  інвестицій, здійснення раціональних і ефективних відтворювальних процесів під виконання загальнодержавних, регіональних і місцевих соціально-економічних  і технологічних програм, відтворювальних  процесів на макро- і мікроекономічному рівнях. Створюється найбільш сприятливий інвестиційний клімат з метою ширшого залучення внутрішніх та іноземних інвесторів на взаємовигідних умовах [11, с. 10].

     Без надійних капіталовкладень, гарантованих перш за все, самим відтворювальним  процесом, неможливо забезпечити  створення і впровадження новітніх технологій, систем сучасної організації  і управління товаровиробництвом і  збутом продукції, розвиток ринкової інфраструктури, сучасної інформатизації суспільства  тощо. Це фундаментальні основи для  забезпечення конкурентоздатності  національного товаровиробництва, без чого не може бути й успішної інтеграції нашої країни в Європейське  співтовариство.

     Скорочення інвестиційної діяльності відбувається за всіма джерелами інвестування. Причинами спаду є те, що не було належного розвитку і комплексного використання всіх джерел інвестування. Зокрема, зведено майже нанівець довгострокові кредити банків [4, с. 86].

     У стратегії інвестиційної діяльності важливу роль відіграє науково обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування, доведення їх відповідності державним  інтересам, програмним цілям національного  відродження України, швидкого подолання  економічної кризи і досягнення стабілізації та зростання народного  господарства.

     Саме  на пріоритетні напрями науково-технічного прогресу слід максимально спрямовувати інвестиційну та інноваційну діяльність і ресурси.

     Безумовно, треба значно активізувати розробку й застосування новітніх технологій, і насамперед – у сферах, визначених як загальнодержавні пріоритети (енергетика, агропродовольчий комплекс, новітні  технології, наука, освіта, охорона  здоров’я). Для цього треба спрямувати фундаментальну і прикладну науку, науково-технологічні комплекси і  машинобудівну промисловість на створення саме таких конкурентоспроможних технологій під замовлення споживачів.

     На  розвиток сучасних і майбутніх високотехнологічних  виробництв можуть претендувати тільки ті країни, які здатні забезпечувати  високий рівень науки, техніки, освіти, культури, організації управління та трудової дисципліни [1, с. 81].

     В економіці України з цього  приводу склалася складна ситуація. Держава, що збідніла внаслідок гострої  економічної кризи, втрачає надійні  джерела необхідного інвестування. І тепер, прагнучи, хоча і з значним  запізненням, відродити і активізувати політику відтворення, як основу стабілізації і оновлення національного товаровиробництва, зіткнулася з протидією певних політичних і економічних сил. Концентрація фінансового капіталу у сферах нових  структур, тіньового обігу та банківської  системи, які не прагнуть до виробничого  інвестування, по суті гальмує відтворювальні процеси, економічну стабілізацію і  зростання [2, с. 21].

     Тому  необхідно, насамперед, у законодавчому  порядку розширити сферу дії  державного регулювання інвестиційної  діяльності, яке має бути основою  економічної політики держави, здійснення інвестиційної діяльності на підприємствах  і в господарських структурах різноманітних форм власності, на різних рівнях, а саме:

• доцільним є створення інвестиційний Банк реконструкції і розвитку України як координаційного центру діяльності всіх посередників ринку капіталів, державного гаранту іноземних інвестицій, активного учасника визначення державної інвестиційної політики.
• залучення до активної інвестиційної діяльності суб’єктів різноманітних форм власності та господарювання для розширення розвитку національного товаровиробництва та ринкової інфраструктури, створення інвестиційних нагромаджень, в якому повинен брати участь весь фінансовий капітал держави, в тому числі й тіньові його форми;
• направлення інвестиційних ресурсів на виконання пріоритетних загальнодержавних і регіональних програм, створення високотехнологічних та конкурентоздатних виробництв;
• поліпшення формування амортизаційного фонду як важливого внутрішнього джерела капіталовкладень, що здійснюються підприємствами за рахунок їх власних коштів;
• активізація діяльність Спеціальних економічних зон (СЕЗ), як територій пріоритетного розвитку, створених з метою вироблення і практичної перевірки в регіонах організаційного механізму інвестування реформування економіки під керівництвом і контролем державних владних структур;
• ширше залучати і раціонально використовувати у розвитку різних галузей народного господарства іноземні інвестиції. Для цього слід на державному рівні створити необхідну інфраструктуру та належний механізм страхування цих інвестицій, яке являє собою основну складову частину в інфраструктурі залучення цих інвестицій [1, с. 82].

     3.2 РЕФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ 

     Ключовим  завданням у побудові фінансової системи на етапі ресурсного забезпечення виробництва національного продукту є оптимізація розміщення фінансових ресурсів, в основі якого лежить визначення мінімально достатнього рівня самофінансування підприємств.

     Сутність  фінансової реструктуризації полягає  у трансформації фінансової системи. У результаті фінансової реструктуризації має бути створена фінансова система, яка б за сутнісним наповненням та організаційною будовою повністю відповідала умовам ринкової економіки і давала змогу вирішувати усі завдання фінансової політики перехідної економіки.

     Складовими  фінансової реструктуризації є:

• зміна складу фінансової системи у перехідний період;
• поступове вдосконалення структурних співвідношень між окремими сферами і ланками фінансової системи;
• докорінна реструктуризація джерел фінансового забезпечення підприємницьких структур;
• оптимізація структури фінансового ринку на основі відповідного розвитку усіх його сегментів;
• реструктуризація системи державних фінансів на основі зміни пропорцій між суспільним та індивідуальним споживанням, структурних співвідношень у державних доходах і видатках;
• удосконалення форм і методів фінансової діяльності суб’єктів підприємництва та держави;
• створення дієздатної та надійної системи фінансових органів та інституцій, забезпечення оптимального розподілу функцій і повноважень між ними [5, с. 78].

     Накопичений досвід фінансової реструктуризації в  Україні свідчить про те, що не всі  завдання вирішуються вчасно, повною мірою та з належними результатами. Не завжди забезпечується комплексність  реструктуризації, вирішення проблем  окремих сфер і ланок фінансової системи необґрунтовано забезпечуються за рахунок інших.

     Щоб зрозуміти сутність трансформаційних процесів в Україні й інших  країнах із перехідною економікою, потрібно насамперед чітко усвідомити необхідність кардинального реформування системи фінансового забезпечення діяльності підприємств. Саме проблеми забезпечення ефективності суспільного  виробництва завжди були у центрі уваги економічної політики. Тому складність трансформаційних процесів на перших етапах переходу до ринку  полягала скоріше в психологічній, ніж у фінансовій площині. Подібна  ситуація мала місце й у банківській  системі через значний рівень неповернення кредитів. Хоча банківська система існувала й раніше, її функціонування докорінно відрізнялося від умов ринкової економіки. Банки були скоріше  фінансовими органами, що здійснюють планове кредитування підприємств, ніж фінансовими інституціями [7, с. 29].

     Система страхування раніше охоплювала тільки ризики, пов’язані з життєдіяльністю  громадян, і лише незначною мірою  виробничу сферу – страхування  сільськогосподарських підприємств. В умовах планової економіки не було і, по суті, не могло бути підприємницьких  ризиків – усе передбачалося  планом.

     Яким  би важливим не було завдання мобілізації  та розміщення фінансових ресурсів, головним у функціонуванні фінансової системи  є забезпечення належної ефективності їх використання. Ресурси – не самоціль, а тільки засіб реалізації основної мети функціонування фінансової та економічної  системи – максимізації виробництва  ВВП. Досягнення цієї мети можливе тільки на основі відповідної організації  фінансової діяльності підприємницьких  структур. Саме тому в умовах ринкової економіки вона засновується на засадах  комерційного розрахунку, який ставить  підприємство в такі умови, що вони можуть вижити в конкурентній боротьбі тільки за рахунок високої ефективності виробництва [6, с. 148].

     На  основі продуктивного використання фінансових ресурсів на підприємствах  створюється відповідний обсяг  національного продукту, певна частина  якого на другій стадії функціонування фінансової системи централізується  державою в бюджеті і цільових фондах, а інша набуває форми індивідуальних доходів підприємців (прибуток) і найманих працівників (заробітна плата). Значна частина індивідуальних доходів використовується на забезпечення поточних потреб підприємств і громадян. Частина, що залишилася, набуває форми нагромаджень підприємств і заощаджень громадян, що є потенційними джерелами інвестицій, які прямо або через інституції фінансового ринку направляються на збільшення обсягів фінансових ресурсів.

     Основна частина централізованих у бюджеті  і цільових фондах коштів використовується безпосередньо в країні на фінансування поточних суспільних потреб. Певна  частина видатків, пов’язаних з  економічною діяльністю держави, може направлятися на інвестиції і відбиває участь держави в нарощуванні  фінансових ресурсів. Також необхідно  враховувати, що залишки коштів бюджету  і цільових фондів, які розміщуються в комерційних банках, є джерелом формування ресурсів цих банків. Однак  загалом роль держави в прямому  формуванні фінансових ресурсів в ринковій економіці незначна. Водночас надзвичайно  велике її значення в забезпеченні економічних умов, які сприяють зростанню  фінансових ресурсів. В умовах же адміністративної економіки саме через бюджет забезпечувалися  потреби економічного розвитку [5, с. 90].