Україна і стратегії регіоналізації

Вступ

     Складний  шлях становлення української державності, позначений історичною розділеністю її територій, а також несформованість  української політичної нації зумовили актуальність дослідження всього спектру  проблем, пов’язаних з регіональним фактором в процесі розвитку України. Актуальність даної проблематики особливо зростає в умовах часто нав’язаного протиставлення регіонів України, появі різного роду сепаратистських рухів, що покликані підірвати територіальну цілісність держави.

     На  сьогоднішній день існує значна кількість досліджень, присвячених регіональній проблематиці, однак здебільшого вони є фрагментарними, а відтак існує необхідність системного дослідження.

     В умовах трансформації політичної системи  України, яка знаходиться в пошуку збалансованої моделі державного управління та на фоні світової тенденції до децентралізації особливо зростає науковий інтерес до феномену регіоналізму. Необхідно відзначити, що тенденція до регіоналізації на противагу глобалізації як способу зберегти свою власну політичну, культурну, економічну, історичну ідентичність заторкнула навіть такі держави, які традиційно вважалися оплотом унітарного централізованого устрою: Великобританію, Іспанію та Францію. Регіоналізм також став ідейною основою значної частини загальнонаціональних політичних партій в ряді західноєвропейських країн.

     Проблема  регіоналізму є надзвичайно актуальною і для України, передусім з  огляду на існування об’єктивних  розбіжностей між різними регіонами  країни, зокрема економічних, історико-культурних, геополітичних, так і на штучне «роздмухування» цієї проблеми. Не можна залишити поза увагою той факт, що складне історичне минуле України сприяло появі глибокого регіонального розколу по лінії «схід-захід», що найяскравіше виражається в різних типах політичних культур.

     Ключовими принципами регіоналізації в Україні  є децентралізація державної  влади на субнаціональний регіональний рівень, деконцентрація владних повноважень та реалізація принципу субсидіарності. Такі теоретичні конструкції є предметом окремого серйозного дослідження.

Впровадження  принципу регіоналізації через децентралізацію, деконцентрацію і субсидіарність та формування у майбутньому регіональної держави потребує відповіді на питання про можливість здійснення регіоналізації у межах існуючого адміністративно-територіального поділу чи необхідність його зміни. 

     Основна частина

     Політична актуалізація регіональної проблематики обумовлена як внутрішніми, так і  зовнішніми факторами. На рівні підприємств та домогосподарств – регіоналізація зменшує витрати та збільшує прибутки; на макроекономічному рівні – зменшує безробіття в регіоні, збільшує доходи населення, покращує регіональну інфраструктуру.

     Сучасні виклики регіонального розвитку України:

• небезпека загострення міжрегіонального відчуження внаслідок політичної регіоналізації та відмінностей геополітичної орієнтації населення;
• порушення ефективної взаємодії по лініях “Центр – регіони” та “регіон – регіони”;
• намагання штучної економічної та політичної автономізації окремих регіонів;
• значна диференціація регіонів за рівнем економічного розвитку та якістю життя людей;
• наявність регіональної асиметрії у системі міжбюд-жетних відносин;
• недосконалість менеджменту на регіональному та місцевому рівнях;
• низька конкурентоспроможність та інвестиційна привабливість регіонів.

Розвиток  політичного і економічного регіоналізма в Україні має стати:

• відповіддю на ідеологічну “ліво-праву” поляризацію і радикалізацію;
• змістом і процедурною формулою реальної і рентабельної многовекторності української політики (саме через регіоналізм має реалізуватися історичний, культурний, духовний, геополітичний і геоекономічний потенціал українського суспільства);
• а також, моделлю інтеграції у европейській і глобальний політико-економічний і ширше – цивілізаційний простір.

Багатосегментарний характер українського суспільства, заснованого на поєднанні кількох духовних, політичних і ментальних традицій, не лишає іншого вибору ніж врахування і інституціоналізацію цих традицій у форматі українського політичного регіоналізма.

Аналіз  проблем реформування політичної системи доводить, що багато у чому недосконалість української демократії обумовлена недостатньою політичною присутністю регіонів у загальнонаціональному політичному просторі. Розбудова нової моделі регіональної політичної репрезентації – це гарантія розвитку в країні ефективної демократичної системи.

     Подолання негативних наслідків векторного політико-адміністративного  дисбалансу “центр - регіони” - це, так  би мовити, третій елемент загальної  стратегії модернізації держави, поряд  з такими важливими напрямками як: формуванням нового економіко-промислового контуру і визначення оновленого соціально-гуманітарного формату.

     Політична модернізація і регіональна консолідація - найважливіші завдання, що мають забезпечити  умови для реалізації усього національного стратегічного програмного комплексу, який включає проведення адміністративної реформи, реформи політичної системи та формування нової національної техно-промислової платформи.

     Глобалізація  і регіоналізація стали найбільш суттєвими ознаками нової політичної реальності - постіндустріального суспільства ХХІ сторіччя. Україна не бажає опинитися поза цією реальністю і тому рішуче налаштована на синхронізацію моделі і векторів внутрішнього розвитку відповідно до міжнародних політичних стандартів. Політичним девізом ХХІ сторіччя є: “Мислити глобально - діяти регіонально”. Саме це складає зміст нового регіоналізму – оновленого змісту, стилю і етики державної політики сучасної держави. Фактично регіоналізм – нова парадигма сучасної політики, яка, так би мовити, змінила її полюса. Таким чином відбулася векторна переорієнтація внутрішньої політики, зміна її ритміки і циклів.

     Створення оптимальної моделі політико-адміністративних, економічних і соціальних взаємовідносин “центр – регіони” створить умови для накопичення внутрішнього і зовнішнього інтеграційного потенціалу в українській державі та сприятиме реалізації стратегії "м'якої внутрішньонаціональної і глобальної інтеграції". Дана стратегія дозволить уникнути негативних ефектів політичної десинхронізації і дисбалансу між внутрішніми і зовнішніми інтересами.

     Регіоналізм- це той вектор, що дозволяє уникнути зайвої політичної і економічної  ідеалізації глобалізаційних процесів і підпорядкувати тактичні кроки  і стратегічні орієнтири держави імперативу національних інтересів.

     Таким чином, одним з ключових напрямків  узгодження державних та регіональних інтересів є задіяння демократичного потенціалу місцевого самоврядування та громадянської регіональної ініціативи. Це питання пов‘язане із стратегічним вектором зміцнення та розширення регіональної бази української демократії та побудови громадянського суспільства. Крім того, в рамках загальної програматики реформ треба створити ефективну вертикаль державного адміністративного і репутаційного менеджменту, яка б забезпечувала прозорість та ефективність державного управління.

Для будь-якої країни, де відмінності між різними  регіонами за демографічними, соціально-економічними, гуманітарними аспектами є досить великими, синхронізація і взаємоадаптація регіональних та загальнодержавних інтересів стає одним з найважливіших та пріоритетних завдань. Дієва державна політика можлива лише за умов адекватного поєднання на якісно новому політичному рівні різноманітних інтересів та потреб регіонів.

Саме  регіоналізм має розкрити геополітичну і геоекономічну місію України  як в Європі, так і в Євразії! 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

Отже  основними завданнями регіоналізації є:

• чітке  визначення параметрів територіального  розвитку,

• передбачення управлінської відповідальності за невиконання параметрів розвитку.

     Стратегічні параметри територіального розвитку мають враховувати зміни рівня  і якості життя населення, забезпечення стійкого і збалансованого відтворення  соціального, господарського, ресурсного й екологічного потенціалу територій.

     Одночасно необхідно щоденно враховувати, що жодна держава світу не має  права відмовитись від відповідальності за територіальну цілісність, екологічні, економічні, етнічні та інші кризи, розвиток усіх територій держави як середовище життєзабезпечення всього народу. Закон про основні засади державного регулювання територіального розвитку повинен означити сам предмет – активний і фінансово самодостатній регіон, встановити суб’єкти, принципи, форми й методи державного регулювання територіального розвитку, визначити його правові основи, а також упорядкувати часто розрізнений, а інколи і нелегітимний вплив джерел влади на процеси територіального розвитку.

Розробка  концепції регіональної політики в  Україні, на жаль, набула характеру чергової “кампанії” слідом за розробкою концепції адміністративної та муніципальної реформи.

Перешкоди ефективного регулювання регіонального  розвитку:

• відсутність системного підходу до регіональної політики, невизначеність стратегічних перспектив регіонального розвитку;
• недосконалість та несистемність нормативно-правової бази державного регулювання регіональ-ного розвитку;
• недостатнє застосування механізмів, спрямованих на стимулювання розвитку регіонів, в тому числі депресивних територій; 
• низька інституційна та фінансова спроможність органів місцевого самоврядування щодо вирішення проблем територіальних громад;
• незавершеність формування та недосконалість мо-делі управління на регіональному та місцевому рівнях.

Список  джерел:

1. Суховірський Б.І. «Регіональна стратегія економічного розвитку України»
2. Володимир Семиноженко: «Український регіоналізм в умовах глобалізації»
3. Журнал «Вісник» Хмельницького інституту регіонального управління та права
4. Національний Конвент України щодо ЄС (НК)
5. Презентація конференції Національного інституту стратегічних досліджень
6. Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної  науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза, 2007.