Аналіз капіталу банку

   • відсутність  витрат із залучення капіталу ззовні;

   • простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунка на інший;

   • відсутність  загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

   Недоліки  методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

   • повне  оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків;

   • виникнення проблеми зменшення дивідендів;

   • повільне нарощування капіталу.

   Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами:

   • емісія акцій;

   • емісія капітальних боргових зобов'язань (субординований борг);

   • продаж активів та оренда нерухомості.

   Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних  та привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку — це найдорожчий (з погляду вартості) спосіб нарощування капіталу банку. Така процедура пов'язана з високими витратами та супроводжується значним ризиком, який полягає у можливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

   Плануючи емісію акцій, менеджер банку має зважити свої можливості й оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості для підтримки стабільного рівня дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції банку знецінюватимуться. Законодавством більшості країн передбачена державна реєстрація емісії цінних паперів, до яких належать і банківські акції. У реєстрації може бути відмовлено, якщо виявлено фінансові зловживання та махінації, прострочені борги перед бюджетом і кредиторами, збиткову діяльність.

   Капітальні  боргові зобов'язання являють собою  довгострокові позикові кошти, вкладені в банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі випуску  в обіг довгострокових цінних паперів  або боргових зобов'язань. Передбачається, що такі зобов'язання банку мають характер субординованих, тобто в разі банкрутства вони є другорядними із зобов'язаннями перед вкладниками, але мають пріоритет перед акціонерами при встановленні порядковості виплат.

   Субординовані зобов'язання менш ризиковані ніж акції  банку, тому мають нижчий рівень прибутковості, а для банку є дешевшим джерелом поповнення капіталу порівняно з емісією акцій. Субординовані зобов'язання можуть бути конвертованими. Коли умовами випуску передбачається можливість їх обміну на акції банку в майбутньому, конвертованість підвищує привабливість таких зобов'язань, оскільки надає право придбання акцій у найви-гідніший момент. Банки також можуть вдаватися до емісії цінних паперів, погашення яких здійснюється лише через обмін на акції.

   Привабливість для банку такого способу нарощування капіталу визначається правилами оподаткування, коли відсоткові виплати за таким боргом відносяться на витрати банку і не оподатковуються.

   Перевага  методу поповнення капіталу шляхом випуску  субординованих зобов'язань і цінних паперів полягає в підвищенні показників прибутковості на одну акцію та умови, що такі кошти приносять дохід, який перевищує відсоткові виплати за ними. Але такий спосіб формування капіталу зменшує стійкість банку (співвідношення власних та залучених коштів) і підвищує ризик, що може негативно вплинути на ціну акції банку.

   Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх  джерел має базуватися на результатах  глибокого фінансового аналізу  альтернативних варіантів та їх потенціального впливу на розміри прибутку в розрахунку на акцію.

   Менеджменту банку необхідно взяти до уваги  відносну вартість та ризик, пов'язаний з кожним джерелом, методи державного регулювання й доступність, а  також оцінити довгострокові  перспективи та наслідки. Для вітчизняних банків емісія акції — фактично єдине джерело поповнення капіталу.

   Перевагою цього способу є можливість швидко одержати значні суми грошових коштів, а також поліпшити позиції  банку щодо залучення коштів у  майбутньому. Але такий підхід має  ряд істотних недоліків, які слід брати до уваги: 1) висока вартість; 2) труднощі, пов'язані з розміщенням акцій на ринку; 3) значне підвищення ризику зниження доходів на одну акцію; 4) послаблення контролю над банком з боку акціонерів, якщо вони не зможуть самі викупити всі акції нової емісії. [4] 

   

3. Показники оцінки капіталу банку

   Джерела формування банківських ресурсів відображуються у правій частині балансового  звіту і називаються пасивами банку. За своїм походженням пасиви не однорідні і складаються з  капіталу та зобов’язань банку перед вкладниками та кредиторами. Капітал являє собою власні кошти банку, що належать засновникам або акціонерам, а зобов’язання — це чужі гроші, тимчасово надані їх власниками в розпорядження банку. 
Зобов’язання доцільно поділити на дві групи — залучені та запозичені кошти. Залучені кошти — це зобов’язання банку перед вкладниками, котрі надали свої вільні грошові кошти для зберігання на певних умовах — називають депозитною базою. Якщо власних та залучених коштів банку не вистачає для проведення активних операцій, то можна вдатися до позики грошових ресурсів на ринку. У результаті проведення таких операцій формуються запозичені кошти або недепозитні зобов’язання (зобов’язання перед кредиторами), ініціатором яких є сам банк. За сукупним обсягом залучені та запозичені кошти банку в кілька разів перевищують капітал, що зумовлюється специфікою банківської діяльності. Кожний вид банківських пасивів (капітал, залучені і запозичені кошти) має свої особливості, що визначаються правами власності та різноманітністю джерел їх формування, а тому потребують застосування відповідних методів управління. 
Капітал, хоча за розмірами він становить незначну частину банківських ресурсів, відіграє визначальну роль у процесі створення та функціонування комерційного банку. Формування власної капітальної бази є необхідною умовою його майбутньої діяльності.

   Однією  з найсерйозніших проблем, що постають перед менеджментом банку, є залучення  та підтримка достатнього обсягу капіталу. За економічним змістом  поняття капіталу відноситься, насамперед, до коштів власників, внесених ними на свій ризик. Ризик власників полягає в тому, що дохідність капіталу буде низькою або діяльність спричиниться до збитків і банк стане банкрутом, через що вони втратять свої кошти. Банківський капітал складається з акціонерного капіталу, резервів та нерозподіленого прибутку, хоча може включати й інші елементи згідно з регулюючими правилами конкретної країни. Основною частиною капіталу як за розмірами, так і за значенням є статутний капітал, що формується з акціонерного або приватного капіталу шляхом емісії акцій чи внесків засновників. 
Капітал банку відіграє роль своєрідного буфера, який поглинає втрати від реалізації різноманітних ризиків. Капітал слугує захистом для коштів вкладників і кредиторів, оскільки збитки від кредитних, інвестиційних, валютних операцій банку, зловживань, помилок списуються за рахунок резервів, які входять до складу капіталу. Розмір банківського капіталу істотно впливає на рівень надійності та довіри до банку з боку суспільства. Саме тому проблема визначення достатності капіталу банку та методи його регулювання є однією з центральних у міжнародній банківській практиці.

   У процесі  управління капіталом банку важливе  значення має метод обчислення (оцінювання) величини капіталу. Розмір капіталу визначається з допомогою базового балансового співвідношення

   А = З + К, (2.1)

   де  А — активи; З — зобов’язання; К — капітал банку.

   Звідси

   К = А  – З. (2.2)

   У банківській  практиці існує кілька методів обчислення розміру капіталу.

   МЕТОД БАЛАНСОВОЇ ВАРТОСТІ

   Згідно  із цим методом усі активи та зобов’язання банку оцінюються в балансі за тією вартістю, яку вони мали в момент придбання або випуску. Капітал  розраховують за формулою (2.2), виходячи з балансової вартості активів та зобов’язань. Такий метод оцінювання капіталу прийнятний у тому разі, коли балансова та ринкова вартість активів і зобов’язань не дуже різняться між собою. Але з часом дійсна вартість може значно відхилятися від первісної балансової вартості, що призводить до неадекватної оцінки банківського капіталу. У періоди, коли кредити та цінні папери знецінюються, метод оцінювання капіталу за балансовою вартістю не дає надійних результатів для визначення ступеня захисту вкладників від ризику.

   МЕТОД РИНКОВОЇ ВАРТОСТІ

   Цей метод  полягає в тому, що активи та зобов’язання банку оцінюють за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховують і капітал банку за формулою (2.2). Такий метод оцінювання банківського капіталу є найкориснішим як для інвесторів та вкладників, так і для менеджерів банку. Ринкова вартість капіталу достатньо точно відбиває реальний рівень захищеності банку від ризику банкрутства. Крім того, розглядуваний метод оцінювання є найдинамічнішим, оскільки ринкова вартість активів і зобов’язань, а отже, і капіталу може змінюватися щодня. Менеджмент банку має змогу приблизно оцінити зміну ринкової вартості капіталу, виходячи з поточної курсової вартості акцій банку та їх кількості на ринку.

   Оцінка  капіталу за ринковою вартістю відбиває реальний стан банку та ступінь захисту  вкладників. Але банки здебільшого  не зацікавлені в такому підході  до визначення розміру капіталу, оскільки інші методи розрахунку дають привабливіші результати і сприяють зміцненню становища на ринку. Крім того, не завжди можна оцінити активи та зобов’язання за ринковою вартістю, особливо в умовах недостатньо розвиненого ринку. Метод оцінювання капіталу за ринковою вартістю здебільшого використовується менеджментом банку для внутрішніх потреб і контролю.

   МЕТОД «РЕГУЛЮЮЧИХ БУХГАЛТЕРСЬКИХ ПРОЦЕДУР» 
Сутність методу полягає в обчисленні розміру капіталу за правилами, які встановлені регулюючими інстанціями. Правила в різних країнах різні, але часто такий підхід є спробою зробити банки надійнішими для сторонніх спостерігачів. За методом «регулюючих бухгалтерських процедур» капітал банку розраховується як сума ряду складових: акціонерного капіталу, нерозподіленого прибутку, резервних фондів, у тому числі на покриття кредитних та валютних ризиків, субординованих зобов’язань і т. ін.

   Такий підхід має істотні недоліки, які  полягають у розгляді боргових зобов’язань  та резервів на покриття збитків як капіталу банку. Саме з цієї причини  метод «регулюючих бухгалтерських процедур» постійно критикують зарубіжні економісти.

   Питання про рівень достатності капіталу, який забезпечив би довіру до банку  з боку вкладників, інвесторів, кредиторів та органів нагляду, є найсуперечливішим  у теорії банківської справи. В  економічній літературі це питання  називають проблемою адекватності капіталу. Термін «адекватність капіталу» відображає рівень надійності та ризиковості банку і передбачає уявлення про банківський капітал як джерело покриття збитків. 
Об’єктивна потреба збільшувати капітал банку зумовлена інфляційними процесами, розширенням масштабів банківської діяльності та підвищенням рівня ризику, пов’язаного з мінливістю фінансових ринків. Через це вкладники висувають дедалі жорсткіші вимоги до розміру капіталу. Враховуючи ту важливу роль, яку банки відіграють у будь-якому суспільстві, регулюючі органи багатьох країн протягом десятиріч встановлювали мінімальні норми (стандарти) достатності капіталу. Капітал банку був і далі залишається одним з головних показників, які жорстко регулюються в кожній країні, а з 1988 року — і на міжнародному рівні. 
Для реєстрації банку необхідно забезпечити мінімальний обов’язковий розмір статутного капіталу і підтримувати встановлені нормативи достатності капіталу протягом усього періоду діяльності. У банківській практиці існують різні методи визначення достатності капіталу.

   МЕТОД ЛІВЕРИДЖУ

   Метод лівериджу (важеля) полягає у встановленні нормативу співвідношення власних  та залучених коштів банку. Наприклад, якщо співвідношення встановлено на рівні 5%, то це означає, що залучені кошти банку не можуть перевищувати капіталу більш ніж у 20 раз. До 1998 року НБУ використовував цей метод для розрахунку оціночного показника достатності капіталу банку. У США в 1983 році норматив співвідношення власного капіталу до залучених коштів становив 3%.

   Метод лівериджу має такі недоліки:

   не  проводиться диференціація між різними видами капіталу;

   не  враховується рівень ризиковості активних операцій;

   не  беруться до уваги позабалансові  зобов’язання та пов’язаний з ними ризик;

   У сучасній банківській практиці цей метод визначення достатності капіталу може паралельно з іншими методами використовуватись як допоміжний.

   МЕТОД ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ ПОКАЗНИКІВ

   За  цим методом для оцінювання адекватності капіталу використовуються розглянуті далі показники:

   Відношення сукупного капіталу до сукупних активів банку.

   Відношення  сукупного капіталу до сукупних депозитних зобов’язань.

   Відношення  сукупного капіталу до ризикових  активів, розраховуваних як сума всіх активів, крім готівки та державних  цінних паперів.

   Значення показників постійно контролюються та аналізуються регулюючими органами, але нормативи чи граничні межі не встановлюються. У процесі нагляду використовуються прийоми структурного, порівняльного та динамічного аналізу. Показники конкретного банку порівнюються з аналогічними значеннями інших банків або із середньогалузевими. Динамічний аналіз призначений для виявлення тенденцій у зміні розміру капіталу одного й того самого банку протягом деякого періоду часу.

   Недоліками  методу порівняльного аналізу показників адекватності капіталу є суб’єктивний характер оцінок та висновків, відсутність загальноприйнятих стандартів достатності капіталу, значна трудомісткість.

   Цей метод  визначення достатності капіталу застосовувався у практиці банківського нагляду  США до 80-х років і виявився неефективним засобом впливу на капітал, оскільки насправді показники капіталу американських банків весь час погіршувалися протягом тривалого періоду з 30-х по 80-ті роки.