Аналіз капіталу банку

   – Динаміка структурних часток основних витрат в ЗАТ КБ «Приватбанк» у 2003 - 2008 роках (рис.2.4);

   – Динаміка структурних часток основних доходів в ЗАТ КБ «Приватбанк» у 2003 - 2008 роках (рис.2.5);

   – Динаміка показників доходності підпроцентних активів та пасивів в ЗАТ КБ «Приватбанк» у 2003 - 2008 роках(рис.2.6); 

     Рис. 2.3 – Динаміка рентабельності активів та власного капіталу в ЗАТ КБ «Приватбанк» у 2003 - 2008 роках 

 

     Рис 2.4 – Динаміка структурних часток основних витрат в ЗАТ КБ «Приватбанк» у 2003 - 2008 роках 

     Рис. 2.5 – Динаміка структурних часток основних доходів в ЗАТ КБ «Приватбанк» у 2003 - 2008 роках 

 

     Рис. 2.6 – Динаміка показників доходності підпроцентних активів та пасивів в ЗАТ КБ «Приватбанк» у 2003 - 2008 роках 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   РОЗДІЛ 3. Основні напрями оптимізації капіталу банку

    Головним  джерелом зростання власного капіталу є нерозподілений прибуток банку. Такий підхід до нарощування капітальної бази не розширює коло власників, а отже, дозволяє зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і уникнути зниження дохідності акцій унаслідок збільшення їх кількості в обігу.

    Чистий  прибуток, що залишився в розпорядженні  банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання  двох основних завдань:

    1) забезпечення певного рівня дивідендних  виплат акціонерам;

    2) достатнє фінансування діяльності банку.

    Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел.

    Завдання  менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною  прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми під час залучення капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

    Високий рівень дивідендних виплат приваблює  акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризикованими.

    Оптимальною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику. У  розвинутих країнах середній рівень дохідності банківських акцій становить 14—17 %.

    Головна мета процесу управління банківським  капіталом полягає в залученні  та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції та ряд інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку.

    У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом:

• метод внутрішніх джерел поповнення капіталу;
• метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

    За  першим методом головним джерелом зростання  капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку - найприйнятніша і порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази дає змогу не розширювати коло власників, а отже, зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і виключити зниження дохідності акцій внаслідок збільшення їх кількості в обігу.

    Чистий  прибуток банку, що залишився в його розпорядженні після сплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань:

1. забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам;
2. достатнє фінансування діяльності банку.

    Завдання  менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми при залученні капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

    Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику.

    Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучати кошти у майбутньому є стабільність дивідендної політики. Для підтримання стабільного рівня дивідендних виплат банки останнім часом дедалі більшу частину своїх прибутків спрямовують на дані цілі. Це пов'язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності. Таке становище спонукає менеджерів банків до пошуку зовнішніх джерел поповнення капіталу.

    Переваги  методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

1. незалежність від кон'юнктури ринку;
2. відсутність витрат із залучення капіталу зовні;
3. простота  застосування,   оскільки  кошти  просто  переводяться 
   з   одного бухгалтерського рахунку на інший;

    4)відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

    Недоліки  методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

1. повне   оподаткування,   оскільки   на поповнення   капіталу 
   спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків;
2. виникнення проблеми зменшення дивідендів;
3. повільне нарощування капіталу.

    Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами:

    -   емісія акцій;

• емісія капітальних боргових зобов'язань (субординований борг);
• продаж активів та оренда нерухомості.

    Менеджмент  банку вдається до зовнішніх джерел зростання капітальної бази в разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання великих обсягів коштів. Наприклад, в умовах гіперінфляції капітал банків швидко знецінюється і прибутку може навіть не вистачити на компенсацію витрат. Якщо органами банківського нагляду переглянуті норми достатності капіталу, то перед менеджментом банку постає завдання швидко й істотно наростити капітал, що можливо лише за рахунок зовнішніх джерел.

    Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних  та привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку - це найдорожчий з погляду вартості спосіб нарощування капіталу. Така процедура пов'язана з високими витратами та супроводжується значним ризиком, який полягає у можливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

    Плануючи  емісію акцій, менеджмент банку має  зважити на свої можливості і оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості для підтримки стабільного рівня дивідендів.

    Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх джерел має базуватися на результатах глибокого фінансового аналізу альтернативних варіантів та їх потенціального впливу на розмір прибутку в розрахунку на акцію.

    Менеджменту банку необхідно взяти до уваги  відносну вартість та ризик, пов'язаний з кожним джерелом, методи державного регулювання й доступність, а також оцінити довгострокові перспективи та наслідки. Для вітчизняних банків емісія акцій - фактично єдине зовнішнє джерело поповнення капіталу.

    Перевагою цього способу є можливість швидко одержати значні суми грошових коштів, а також поліпшити позиції банку щодо залучення коштів у майбутньому. Але такий підхід має ряд істотних недоліків, які слід брати до уваги:

• висока вартість;
• труднощі, пов'язані з розміщенням акцій на ринку;
• значне підвищення ризику зниження доходів на одну акцію;
• послаблення контролю за банком з боку акціонерів, якщо вони не зможуть самі викупити всі акції нової емісії.

    Банку необхідно планувати свою діяльність щодо поповнення капіталу. Процес планування включає обов'язкові етапи:

1. розробка загального фінансового плану діяльності банку;
2. визначення величини капіталу, необхідної для розширення активних операцій, підвищення їх ризиковості (якщо банк проводить агресивну політику), задоволення вимог органів банківського нагляду;
3. визначення величини капіталу, що його банк має змогу залучити за рахунок нерозподіленого прибутку;
4. оцінювання та вибір найприйнятнішого зовнішнього джерела поповнення капіталу на підставі аналізу ринкових умов, прав та інтересів власників, прогнозів щодо майбутньої прибутковості банк.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВИСНОВКИ 

    Фінансовою  основою банку виступає його власний капітал. Створення банку розпочинається з вирішення найважливішого питання — формування статутного капіталу, який є основною складовою власного банківського капіталу.

    Власний капітал банку являє собою  грошові кошти і виражену у  грошовій формі частину майна, які  належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову  стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має незначну питому вагу в сукупному банківському капіталі. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим розміщенням їх серед юридичних і фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення, аніж в інших сферах підприємництва.

    Аналізуючи  стан власного капіталу банків, використовують різні види та методи аналізу. Широко застосовується метод горизонтального  та вертикального аналізу, що дає  можливість проаналізувати структуру  власного капіталу банку, та зрушення в ній. Також даний метод дає змогу проаналізувати власний капітал банку в динаміці і виявити позитивну чи негативну тенденцію в його змінах. Перевагами даного методу є методу є відносна простота розрахунків та наочність.

    Серед методів аналізу власного капіталу важливе місце також посідає метод коефіцієнтів, за допомогою якого виявляють кількісний взаємозв’язок між різними статтями, класами чи групами статей балансу. Проте цей метод має певні недоліки, так як самі по собі коефіцієнти не дають чіткої картини стану власного капіталу банку. Їх необхідно розглядати в динаміці, а це не завжди можливою, так як може бути відсутня необхідна інформація.

    За  аналізуємий період власний капітал  банку збільшився на 687779 тис.грн., хоча в структурі пасивів він займає незначну частину (8,5-9,0%), і має тенденцію до зниження, що свідчить про те, що банк формує свої ресурси переважно за допомогою залучених коштів, що може відобразитись на фінансовій стійкості банку.

    Що  стосується структури власного капіталу банку, то найбільшу частку займають статутний капітал та прибуток звітного року, що очікує затвердження, а найменшу - капіталізовані дивіденди та власні акції, що викуплені в акціонерів та нерозподілений прибуток (непокритий збиток) минулих років. Оцінюючи структуру капіталу та зміни, які в ній відбулися за досліджуваний період, можна визначити її стабільність.

    Що  стосується методу коефіцієнтів, то на його основі можна зробити висновок, що банк достатньо коштів для підтримання  своєї фінансової стабільності. Проте  банк має високий ступінь залежності банку від його акціонерів. Позитивною є тенденція до збільшення «безкоштовних» ресурсів, що сприяє збільшенню прибутку та майже всіх інших економічних нормативів, а це слугує гарантією фінансової стійкості банку.