Світовий досвід розвитку малого підприємництва

2. Особливості встановлення  сектору малого підприємництва  в Азії.

2.1 .Йорданія 
 
Економіка Йорданії  зараз переживає один з найважчих періодів свого розвитку. Вісімдесяті роки двадцятого сторіччя цієї країни характеризуються місцевими економістами як період депресії. В той же час зростаючі негативні тенденції в світовій економіці відповідно позначилися й на економіці Йорданії. Наприклад, після змін економічної політики у сусідніх нафтодобувних країнах майже в 10 разів менші обсяги зовнішньої економічної допомоги. Водночас знизилися ціни на товари традиційного йорданського експорту — фосфат, поташ та інші, а також впав попит на йорданську робочу силу за кордоном. Внаслідок чого щорічні доходи громадян знизилися в середньому на 8 %. В останнє десятиріччя в економіці Йорданії також загострилися кризові явища, які були обумовлені причинами історичного, політичного та економічного характеру.  
Україна на відміну від Йорданії до початку перебудови належала до високорозвинених держав з високим рівнем продуктивних сил. Але з початку дев‘яностих років вона, у зв‘язку з розвитком ринкових відносин, набула статусу країни з перехідною економікою. Для неї також, як і для Йорданії, став необхідним пошук ефективних шляхів виходу з економічної кризи, а також з‘явилася потреба у методологічному обгрунтуванні цього пошуку. 

Саме дослідження малого підприємництва дозволяє на основі аналізу історичної ретроспективи, дослідження еволюції місця та ролі малого підприємництва в різних країнах визначити в теорії та запропонувати на практиці найбільш оптимальні шляхи становлення ринкової економіки; розширити теоретичні уявлення про особливості економіки перехідного періоду та найбільш ефективні засоби її трансформації у соціальноорієнтовану ринкову економіку; з урахуванням загальноцивілізаційніх економічних закономірностей, а також специфіки розвитку Йорданії сформувати концепцію становлення підприємництва. [1, c.256] 
 
Згідно з сучасними науковими уявленнями, підприємництво відноситься до особливої новаторської економічної діяльності — комбінуванню виробничих факторів, тобто мова йде про створення, зміни та розвиток організаційних форм та структур з метою відкриття або зростання виробництва тих або інших товарів та послуг. Подібні зміни можуть мати безліч форм — створення нового підприємства або ж реорганізація існуючого, встановлення нових, модіфікація або ліквідація існуючих зв’язків і т.ін. Головне полягає у створенні умов як для кількісного зростання суб’єктів підприємницької діяльності, так і для забезпечення ефективної взаємодії між ними за допомогою конкуренції.  
Досі відсутні єдині, загальноприйнятні міжнародні критерії виділення малого та середнього підприємництва. Так, визначення, яке базується тільки на кількості зайнятих, не дозволяє розрізнити звичайну автомайстерню від філії транснаціональної корпорації. Визначення, яке базується на валовому доході або обігу коштів компанії, можна вважати більш прийнятним, але при цьому національні статистичні служби стикаються з проблемою та труднощами збору об’єктивних даних. Більші можливості тут мають лише податкові служби. Тому мале підприємництво визначають у багатьох країнах, в тому числі в Йорданії виходячи лише з чисельності працюючих. 
Переважна більшість наукових визначень малого підприємництва розглядає як головний критерій одержання прибутку. Однак, і на це нам дає підставу проведений аналіз іноземного досвіду, він є пріоритетним та може без обмежень застосовуватися лише для великого бізнесу. Малий бізнес, особливо в умовах економічних трансформацій та перехідних періодів, має дещо іншу мету та специфіку діяльності. Тут на перший план виходить критерій забезпечення самозайнятості власника цього бізнесу, зайнятості членів його родини та знайомих-партнерів. Навіть в такій розвиненій країні як США, наприклад, при реєстрації свого бізнесу треба спочатку визначитися, чи буде він реєструватися як прибутковий, або ж як неприбутковий. [1, c.258] 
Тому пропонується відповідно до умов перехідної економіки визначити мале підприємництво (або ж малий бізнес) як сукупність малих підприємств незалежно від форм власності і відповідно до критеріїв, які визначені законодавством тих країн, на теренах яких ці підприємства здійснюють свою господарську діяльність, а також громадян-підприємців, які ведуть самостійну господарську діяльність для забезпечення самозайнятості та зайнятості членів своєї родини та інших громадян на власний ризик, як правило, маючи за мету одержання прибутку. 
Життя та практика розвитку світової економіки довели справедливість тези про те, що мале підприємництво відіграє виключно важливу роль в економічній та соціальній системах розвинутих країн лише за умов всілякої підтримки з боку держави та суспільства. Більшість розвинених капіталістичних країн мають розроблені спеціальні програми розвитку та підтримки малого бізнесу як на державному, так і на регіональному рівнях. Причому мають місце як державні, так і недержавні форми підтримки малого підприємництва. На жаль, як в Україні, так і в Йорданії сьогодні ще відсутні реальні форми надання допомоги розвитку малого бізнесу на всіх рівнях. 
Незважаючи на різницю у кількості населення, сьогоденні проблеми економічного характеру в України та Йорданії дуже схожі. Найважливішим важелем переходу України та Йорданії до шляху економічного зростання є розвиток малого підприємництва. Це використовували та використовують у своєму соціально-економічному розвитку провідні індустріально розвинені країни та країни, що розвиваються. Поглиблення конкуренції як провідного джерела розвитку ринкової економіки, розвиток та підтримка малого підприємництва повинні якнайшвидше вирішити головні фінансові проблеми країн, а через їх вирішення вийти на напрямок економічного зростання. Причому дія цих інструментів розглядається з урахуванням досвіду країн дальнього та близького зарубіжжя. Цей досвід може статися у нагоді і для соціально-економічного розвитку такої країни Близького Сходу як Йорданія. Він повинен стати не тільки предметом теоретичних досліджень, але й головним практичним засобом виходу з економічної кризи [2, c.99]

(1)В спадщину від чотирьохсотрічного іноземного колоніального панування незалежна Йорданія отримала слаборозвинену економіку, яка виявилась неспроможною забезпечити пристойний рівень життя швидко зростаючому населенню країни. Його Величність Король Йорданії Хусейн Бен Талал та уряд країни багато зробили для підтримки миру на Близькому Сході, однак військові та політичні конфлікти в сусідніх країнах знизили і без того невеликий приплив ресурсів до країни. Визначилося своєрідне хибне коло злиденності. Країна на протязі майже п’ятдесяти років залишалася бідною, оскільки з самого початку не мала достатньо матеріальних ресурсів для свого розвитку. З економічних ресурсів Йорданія має в достатній кількості лише людські ресурси, потенціал яких може бути задіяний та реалізований в сфері розвитку малого бізнесу, бо можливості підвищення рівня господарювання за рахунок зовнішньої допомоги та іноземних інвестицій є занадто проблематичними. У цьому зв‘язку особливу актуальність мають питання добору та реалізації внутрішніх джерел економічного росту, передусім за рахунок розвитку малої економіки як провідного конкурентного сектору перехідної та ринкової економіки.

(1.1)Як показало проведене дослідження, в Йорданії у 1988-1996 роках йшло переважне зростання кількості малих підприємств у загальній кількості підприємств, збільшилася їх питома вага в створенні валового внутрішнього продукту (ВВП). В той же час, у 1996 р. в Йорданії було лише 5 крупних підприємств, а решта — малі (табл. 1).

Якщо порівнювати дві країни, Україну та Йорданію, за показником кількості підприємств на 100000 населення, то висновок буде не на користь України, де він дорівнює 165 проти 483 в Йорданії. До цього треба додати й таке негативне явище, коли біля третини малих підприємств України не працюють по декілька років після реєстрації, або припиняють своє функціонування через неможливі умови для діяльності (податки, рекет, відсутність правової бази і т.ін.). Хіба можна порівнювати народногосподарський ефект від 100 тисяч працюючих підприємств в Україні і, наприклад, 2 мільйонів одиниць польського сектору малого бізнесу. В той же час, особливістю Йорданії є велика кількість найдрібніших підприємств, на яких працюють 1-3 робітники. [2, c.99]

Треба також брати до уваги, що фактично сьогодні в Йорданії малий  бізнес є специфічним сектором економіки  та має безліч суттєвих відзнак від  інших суб’єктiв підприємницької діяльності.

По-перше, метою створення  малого підприємства є забезпечення його засновників та найманих працівників достатніми для існування грошовими коштами, а не довготермінова експансія на ринок або ж отримання надприбутків.

По-друге, це динаміка розвитку підприємства, яке починає свою діяльність, розраховуючи тільки на свої сили та використання всіх можливих ресурсів, але в подальшому може досить швидко вирости та перейти  в іншу категорію суб’єктів ринкової економіки. Цей процес відбувається у малих підприємствах набагато швидше, ніж у великих.

По-третє, це великий ризик при веденні справи власниками малих підприємств, який обумовлений як їх невеликими розмірами, так і відсутністю необхідних фінансових ресурсів. Під впливом цього чинника малі підприємства мають велику мобільність.

Розвиток малого підприємництва в умовах перехідної економіки залежить від багатьох чинників, серед яких необхідно виділити регіональні організаційно-економічні умови, до яких слід віднести: економічний потенціал регіону, наявність ресурсів, господарську структуру, рівень та стан підготовки кадрів, відношення місцевих органів виконавчої влади та населення до підприємництва, стан розвитку ринкової інфраструктури, інформаційне забезпечення, традиції та психологію населення регіону і т.ін.

Ці та інші чинники мають  бути враховані при розробці та впровадженні системи регіонального управління, формуванні ефективної територіальної політики розвитку малого підприємництва, які будуть сприяти створенню  підприємницьких структур та подоланню  економічної кризи. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають організаційно-економічні умови як самостійний чинник розвитку малого бізнесу, які розглянуті у третьому підрозділі. Це зумовлено специфікою сучасного моменту як перехідного періоду при зміні со-ціально-економічних укладів. При цьому поняття організаційно-економічних умов та сам процес їх формування має місце головним чином саме в перехідній економіці, яка закладає основи для подальшого розвитку. Таким чином, як показало дослідження, конкуренція в умовах саморегульованого ринку без створення зовні (тобто з боку держави або місцевих органів влади — в залежності від обсягів ринку) необхідних умов для її підтримки беззаперечно перетворюється у монополію, яка не сприяє розвитку сектора малого підприємництва. [3, c.58]

Необхідне вдосконалення  організаційно-економічних умов розвитку малого підприємництва шляхом розробки концепції відповідної регіональної політики сприяння розвитку малого бізнесу, яка має бути спрямована на: створення  нових робочих місць та зменшення  безробіття; збільшення обсягів виробництва  та реалізації продукції та послуг за рахунок діяльності суб’єктів  малого бізнесу та залучення їх до вирішення соціально-економічних  проблем регіону; створення конкурентного  середовища на відповідних ринках та підвищення технологічного рівня малих  підприємств; вдосконалення галузевої  структури та пошук оптимальних  форм взаємодії та співробітництва  великих та малих підприємств  в регіоні; стимулювання розвитку малих  підприємств в пріоритетних галузях  та сприяння формуванню “середнього  класу” власників та підприємців.  
Найважливішою умовою формування сфери малого підприємництва повинно стати створення розвиненої інфраструктури. Тому формування інфраструктури — пріоритетний напрямок забезпечення його стійкості, відтворення, розвитку та підтримки. Саме інфраструктурне забезпечення дає змогу малим підприємствам отримати доступ до факторів виробництва, що є необхідним для задовільного вирішення головних завдань будь-якого виробничого характеру.  
Інституціональна інфраструктура малого підприємництва — сукупність установ, організацій, фірм, структур, які забезпечують процес підготовки, створення та розвитку малих підприємств. Завдяки унікальності причин, а також з урахуванням термінових та фінансових обмежень формування цілісної інфраструктури малого підприємництва, доцільно використовувати в стратегічному плануванні скориговану модель такої інфраструктури. 
Концепція розвитку бізнес-інкубаторів, щільно пов’язана з політикою створення сприятливих організаційно-економічних умов для розвитку малого бізнесу в конкретному регіоні та пере¬слідує наступні цілі: сприяння таким змінам в регіоні, які спрямовані на забезпе¬чення проектних робочих місць та формування нового іміджу регіону (що характерно для регіонів, де переважають традиційні галузі промисловості); створення розвиненої інфраструктури, в першу чергу для фірм, які базуються в бізнес-інкубаторах або науково-промислових комплексах та спроможні працюва¬ти на партнерських засадах з великими компаніями регіону; забезпечення висо¬кими технологіями та інноваціями розвитку місцевої промисловості та розши¬рення експортно-імпортної діяльності; сприяння зміцненню зв’язків між місце¬вими університетами, вузами та дослідницькими центрами та промисловістю; заохочення та створення нових підприємств, які продуктують нові технології та наукові знання; створення середовища, яке сприяє взаємообміну ідеями, ресурсами, обладнанням між наукою та промисловістю регіону. 
В сучасних умовах найбільш ефективною формою інтеграції інновацій у виробництво є створення організаційно-економічних умов та можливостей в “наукових та технологічних парках” для одночасного формування, з метою комерціалізації результатів наукових розробок, на базі університетів численних малих фірм. Головним питанням формування та функціонування цих структур є пошук джерел їх фінансування. Пропонується використовувати наступні джерела: кошти Державного інноваційного фонду, щорічні внески та відрахування від прибутку великих фірм, які використовують створені в технопарках розробки; кошти університетів та науково-дослідних інститутів, за рахунок яких можуть фінансуватися окремі проекти; кошти регіональних і місцевих бюджетів та фондів, які будуть фінансувати ви¬конання цільових регіональних програм; кредити банків, які будуть поступово залучатися до інвестування інноваційної діяльності (за умов звільнення від опо¬даткування або впровадження відповідних пільг щодо прибутку, отриманого внаслідок інноваційного кредитування); використання фінансового лізингу; емісія цінних паперів; створення інвестиційних фондів, які будуть залучати кошти фізичних та юридичних осіб з метою вкладання їх в акції високоприбут¬кових високотехнологічних фірм (за умов звільнення від оподаткування ди¬відендів, які будуть реінвестуватися).[4, c.223] 
Поряд зі згаданими джерелами фінансування інноваційного процесу у тех¬нопарках, сприяти залученню коштів допоможе стимулююча система оподатку¬вання, яка включає: пільги на податок з прибутку в розмірі фінансування науко¬во-дослідних та дослідно-конструкторських робіт; можливість створювати за рахунок частини прибутку неоподатковані фонди спеціального призначення; пільгове оподаткування прибутку, який спрямовується на придбання, або розробку нового обладнан¬ня та на будівництво; прискорена амортизація обладнання. 

2.2.Корея 
Протягом трьох останніх десятиріч людство мало можливість спостерігати за деякими країнами, що розвиваються, що демонстрували світу "економічні чудеса". Звичайно ж, мова йде про молоді найбільш розвинені держави, які в 60-70 рр. виділилися і відособилися в окрему групу, що отримала назву "Нові індустріальні країни"(New industrializing countries). Ця група постійно поповнюється, і в цей час в неї входять біля півтори десятків країн і територій. Міцне місце серед них займає Південна Корея. Про швидке економічне зростання Республіки Корея говорилося немало. Цю "історію успіху" зв'язують з високими темпами зростання ВВП, які становили 8,6% в період з 1962-1988г і перетворенням країни з традиційно сільськогосподарської у цілком індустріальну, серед досягнень якої рівень ВВП на душу населення більше за 5000$ і 13 місце в списку ведучих торгових держав світу.[5, c.5] 
На стрімке зростання економіки Південної Кореї надавали і впливають самі різні чинники - об'єктивні і суб'єктивні, економічні і політичні, внутрішні і зовнішні, такі як: 
орієнтована на експорт, на взаємодію із зовнішнім світом стратегія розвитку; 
сприятливий міжнародний економічний клімат 60-х-першої половини 70-х років, що полегшив доступ до зовнішніх джерел ресурсів; 
сильне і ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку; 
відносно малі витрати на зміст військово-промислового комплексу (2-3% проти 60-70% північно корейських витрат); 
залучення іноземних капіталовкладень - як фінансових, так і технологічних: промислове обладнання і "now how"; 
етнічна і культурна однорідність, а також конфуціанськая традиція, особливу цінність що додає працьовитості, освіті, життєвому успіху і відданості своєї нації.[5, c.6] 
Ці і багато які інші чинники багато в чому визначили швидкі темпи розвитку економіки Республіки Корея. 
На жаль, питання, що стосуються економічного розвитку Південної Кореї в цей час недостатньо широко освітлені в Україні. Через відсутність сучасних статистичних даних в рефераті фігурують цифрові дані до 1990 р. Але незважаючи на те, що цифри дещо застаріли, інформація, що є в нашій країні досить правдиво відображає положення справ в Південній Кореї. 
У процесі підготовки реферату мною були вивчені матеріали: 
- книги В.І. Шипаєва "Південна Корея в системі світового капіталістичного господарства "; 
статей як вітчизняних, так і корейських економістів: 
- "Досвід економічного розвитку Республіки Корея в умовах ринкової системи". Дак Ву Нам- голова Асоціації зовнішньої торгівлі Республіки Корея. 
- "Роль держави в створенні "південнокорейського чуда"". С.В. Жуков- к.е.н, ст. науковий співробітник Інституту Світової економіки і міжнародних відносин РАН. 
- "Економіка Кореї: структурне урегулювання з метою економічного зростання". Ку Бон Хо, професор, Президент Інституту розвитку Кореї, що виступав з доповіддю з даного питання на радянсько-південнокорейському симпозіумі в Москві в червні 1991 р. 
Про чинники економічного розвитку Південної Кореї можна говорити багато і детально, однак в своєму рефераті мені хотілося б зупинитися на ролі держави, експортній політиці і запозичених технологій (як промислового обладнання, так і "now how") в розвитку економіки Республіки Корея. 
Що стосується чинника експортної політики, то було б справедливо вважати його найбільш вагомим чинником, що служив рушійною силою зростання корейської економіки. Про роль держави так як цей чинник є одним з визначальних чинників швидкого темпу розвитку економіки Кореї. Що стосується ролі запозичених технологій, то цей чинник не був таким, що визначає, однак звернення до зарубіжних технологій було природним слідством експортної моделі розвитку економіки Кореї, тому не можна не оцінити роль цього чинника в формуванні сучасної економіки Кореї і залученні країни до світових досягнень НТР. Також цей чинник недостатньо широко освітлений в українській літературі в порівнянні з іншими чинниками, але проте на мій погляд він представляє інтерес для вивчення, а може бути і часткового застосуванний (звичайно в адаптованому до місцевих умов вигляді) в Україні 
Одним з чинників, що пояснюють стрімке зростання економіки Південної Кореї, з'явилося сильне і ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку. Уряд ухвалював нові закони і ретельно переглядав вже існуючі, а також приймалася безліч заходів політичного характеру з метою збільшення накопичень, розширення експорту, сприяння вкладенню як національного, так і іноземного приватного капіталу, залучення інвестицій і технологій через рубіж. Уряд зробив максимум можливого для створення соціальної інфраструктури: дороги, греблі, порти, залізниці і школи. До уряду часто зверталися з проханнями взяти на себе ризик, пов'язаний з інвестиційною діяльністю приватних підприємців, надаючи гарантії по зовнішніх позиках, що використовуються для покриття витрат на крупномасштабний проекти. Очевидно, що в сучасних умовах високорозвинений розподілу праці в основі будь-яких регулюючих заходів лежить грошовий обіг. У Кореї досягненню фінансово-грошової сбалансованності приділялася першочергова увага. Навіть в роки значних господарських труднощів грошовий обіг, інфляція, дефіцитність державного бюджету не вийшли з під контролю держави. Центральну роль в цьому грала державна монополія в кредитно-фінансовій системі. Інший важливий напрям державного регулювання Південної Кореї пролягає у валютній сфері. У різних варіантах примушення до того, щоб тримати іноземну валюту на спеціальних рахунках в ЦБ, діє в Кореї з 1949 року. Концентрація фінансових і валютних ресурсів в руках держави впливало на формування основних пропорцій суспільного виробництва. При цьому основна ставка робилася на всіляке заохочення експорту. Держава використала субсидування національних експортерів, яким надавалися банківські пільги. За найскромнішими оцінками тільки в 70-і роки вони щорічно поглинали не менше за 1/10 ВВП. 
Державні кредити такого роду складали: 
15% від ВВП -1962-1966гг. 
39% від ВВП- 1932-1936гг. 
46% від ВВП- 1977-1981гг.[5, c.12] 
При цьому треба зазначити, що кредити концентрувалися в потенційно найбільш ефективних сферах економіки. Також здійснювався контроль за ефективністю застосування кредитів. Висока активність державного регулювання з великою виразністю виявляється в формуванні галузевих пропорцій. Наприклад, при проведенні аграрної реформи якнайважливішою складовою частиною стало примусове дроблення великих земельних наділів на більш дрібні- міра, неможлива без прямого активного втручання держави. У зв'язку з цим потрібно послатися на програму "цільового розвитку". Починаючи з 70-х років спеціальними законами виділялися 7 галузей першочергової уваги: 
- машинобудування 
- електроніка 
- текстильна промисловість 
- чорна металургія 
- кольорова металургія 
- нафтохімія 
- кораблебудування 
Цим галузям виявлялася явна перевага в постачанні ресурсами, вони користувалися переважними податками і інш. пільгами. Одночасно держава жорстко регулювала конкуренцію в пріоритетних галузях, примушуючи до об'єднання приватні компанії або до відходу з даного ринку. Держава нерідко йшла на пряму компенсацію збитків" вибраних експортерів". Особливо варто зазначити, що пільги, що надаються державою, привели до утворення високомонополізованої виробничої, особливо експортної структури. У першій половині 80-х років частка 30 найбільших південнокорейських конгломератів в обробляючій промисловості досягла 1/3, а в експорті перевищила 1/2. 
Бачачи сильний вплив держави на економіку Південної Кореї виникає питання: чи можна розглядати корейські приватні фірми як самостійні одиниці. Це питання можна поставити на основі наступних чинників: 
1. висока залежність діяльності приватного сектора від залучення позикових коштів. 
2. під контролем держави знаходиться якість продукції в найважливіших експортних галузях. Держава домагалася, щоб ціни на товари, імпорт яких заборонявся або обмежувався не перевищували умовно середньосвітові. 
3. кожний місяць проводилися наради з питань експорту під керівництвом президента країни, на яких встановлювалися орієнтовно експортні завдання великим конгломератам. 
4. держава жорстко контролювала робоче рушення, що позбавило підприємців від яких-небудь серйозних проблем крім "капітал-труд". 
Не менш жорстко держава в Південній Кореї контролює іноземний капітал. Важливо зазначити, що прямі іноземні капіталовкладення с1967-1986гг. складають менше за 2% від сукупних валових інвестицій. Південна Корея прагне залучити не всі іноземні інвестиції, а тільки ті, які вписуються в загальну стратегію її розвитку. Тому не менше за 2/3 іноземних капіталовкладень концентруються в таких пріоритетних галузях, як хімія, машинобудування і електроніка. Таким чином ми маємо " трьохсторонній альянс": держава- місцевий капітал- іноземний капітал. Але при безперечному дотриманні інтересів всіх трьох сторін, держава є єдиним повністю самостійним учасником, рішення якого обов'язкові для всіх інших. Також заслугою держави є централізоване планування з використанням середньо і довгострокових планів і цільових програм, з встановленням порою конкретних виробничих завдань і термінів їх виконання, зі суворою системою контролю господарської діяльності і безжалісним економічним знищенням невдах. У суті економіка Південної Кореї представляє найбільш гармонійне поєднання планового і ринкового способів ведення господарств. Якщо дуже коротко говорити, то саме формування і уміле використання такого механізму і дозволило Південній Кореї у відносно стислі терміни подолати бар'єр слабо развинутості і зайняти гідне місце в світовій цивілізації. 
Нарівні із залученням іноземних інвестицій, починаючи з 80-х років економічна політика Південної Кореї була направлена на залучення через рубіж сучасних технологій. хоч в силу різних причин об'єми запозичених в області технологій були не так значними, як в сферах позикових коштів і прямих капіталовкладень, її роль в перекладі південнокорейської економіки на сучасні рейки і в залученні країни до досягнень НТР була проте досить висока. Для широкого впровадження сучасних технологічних процесів необхідно було і придбавати відповідну техніку. Серед техніки, що закупається, безпосередньо не пов'язаної з виробничими процесами, переважаюче місце займали транспортне обладнання і пересувний склад, електроприлади і апаратура. За умовами контрактів подібного роду, що укладаються постачання фінансувалося кредитами з розрахунку 3% річних з погашенням заборгованості в трирічний термін. Крім вказаного Південна Корея була вимушена придбавати і машини, що безпосередньо використовувались у виробничих процесах. Як правило, закупівля станків і агрегатів супроводилася придбанням прав на використання технологічних процесів. Потреба в них збільшувалася з кожним роком. Відповідно росли і відрахування на оплату як самої техніки, так і технології "know how". Усього за 1962-1982гг. між Південною Кореєю і розвиненими капіталістичними країнами була зафіксована 2281 операція на придбання технічних "now how" на загальну суму 681 млн.$, що становило 47,7% суми прямих інвестицій за той же період. З приведених в табл. 1 даних видно, що левова частка операцій, пов'язаних з придбанням виробничого обладнання і пов'язаних з ним "know how", укладалося з японськими бізнесменами(56,4%), хоч до співпраці з південнокорейськими фірмами на цьому терні вони приступили на 4 роки пізніше ніж американські і інші ділові кола. Домінуючим був і питома вага Японії в сумах південнокорейських відрахувань за техніку, що використовується і технології. Усього за 10 років (1967-1977) японські підприємці отримали 52 млн.$ (59%), тоді як за 15-літній термін (1962-1977) Америці і Західній Німеччині дісталося відповідно 24.3 млн.$(27.7%) і 4.4 млн.$(5%). 1975г. 64.1% всіх відрахувань за використання іноземної техніки і технологій падало на частку США і Японії 4796 і 7074 млн.$. [6, c.21] Відмічаючи виключно високу міру залежності від цих двох країн, південнокорейська асоціація Зовнішньої торгівлі 17 липня 1976 р. виступила із закликом негайно диверсифікувати джерела, з яких запозичаються і впроваджуються техніка і технології. Однак спонукальним мотивом цього заклику служили не тільки кількісні розрахунки. За оцінками Національного Інституту Науки і техніки виходило, що тільки 30% "know how"(запозичених із США і країн Західної Європи) можна було віднести до передових технологічних процесів, а 70%(що впроваджувалися безпосередньо з Японії), що залишалися оцінювалися як відсталі і застарілі. Після проведеного дослідження в Південній Кореї був створений Консультаційний Центр по залученню технології, який давав (при консультації іноземних фахівців) попередні оцінки "know how", намічених до впровадження, з метою усунення негативних чинників. У світлі викладених даних хотілося б відмітити і те, що бували випадки (причому, далеко не поодинокі), коли японські фірми продавали яке-небудь обладнання по спекулятивних цінах при тому, що продукція, що випускається на цьому обладнанні не відповідала прийнятим стандартам. Про подібного роду казусах південнокорейська преса повідомляла неодноразово, і, видимо, аж ніяк не випадково в середині 70-х років сеульска влада прийняла ряд заходів, направлених на диверсифікацію джерел не тільки позик, але і технічної допомоги. 
Однак, на практиці сталася диверсифікація не джерел позик, а диверсифікація технологічних процесів в сфері розподілі по окремих галузях південнокорейської промисловості. Розглянувши загалом положення із запозиченням ззовні сучасної технології на тривалому відрізку часу, прослідимо тепер динаміку цього процесу. Запозичення іноземної техніки і технології розпадається на три періоди. Протягом першого періоду (1962-1966) число операцій і їх вартість виражалася мінімальними величинами. Це пояснювалося з одного боку, обмеженістю задач, а з іншого боку- нестабільністю політичної обстановки в Південній Кореї і частково виникаючою звідси невірою ділових кіл з розвинених капіталістичних країн, що їх обладнання і технології попадуть в надійні руки. Під час другого періоду Південна Корея по-справжньому приступила до реалізації програми індустріалізації. Створення абсолютно нових для країни галузей виробництва обумовило різке зростання потреб в сучасній технології, що привело до рясної притоки зарубіжних "know how". Протягом другого періоду спостерігається швидке зростання як числа укладених операцій (в 9,6 рази), так і сум корейських відрахувань за запозичену техніку і технологію (в 35,5 рази). Очевидна перевага другий з названих цифр є свідченням того, що в Південну Корею стали поступати складна техніка і дорога технологія. Характерні риси третього періоду (1977-1988) визначаються переходом до "нової стадії індустріалізації", основні задачі якої зводилися до того, щоб здійснити поступовий перехід від виробництва трудомісткого до виробництва капіталомісткого і техноємкого. Виконання кардинальних задач завершальної стадії індустріалізації впиралося в проблему запозичення і впровадження новітньої техніки і передової технології.[7, c.5] 
У квітні 1979 року корейська влада внесла чергові поправки в правила залучення іноземної технології і здійснили таким чином другу фазу лібералізації. Нові правила забороняли купівлю технологій: 
1. якщо контракти передбачалося усього лише просте використання зразків, фабричних марок і торгових знаків; 
2. якщо контракти мали на увазі тільки продаж сировинних матеріалів або окремих компонентів, деталей і вузлів для передбачуваної продукції* 
3. якщо контракт містив несправедливе і обмежувальні умови відносно експорту виробів, що намічаються до випуску;  
4. якщо контрактом пропонувалося технологія застаріла, незавершена, або з якими-небудь відхиленнями від норми; 
5. якщо контракти торкалися особливу технологію, які, по визначенню міністра у справах науки і техніки, "служило інтересам незалежного розвитку"; 
6. якщо міністр економічного планування не вважав за необхідним визнати ті або інші контракти життєво необхідними. 
Як відмічалося вище, за перегляненими правилами влада могла без коливання відкинути заявку, якщо контрактом, що пропонується передбачалося лише просте використання південнокорейськими фірмами іноземних торгових марок і фабричних знаків. Спонукальним мотивом для корейських бізнесменів служила в цьому випадку тяга місцевих споживачів до придбання товарів із зарубіжною фабричною маркою, оскільки якість виробів, що випускаються для реалізації на внутрішньому ринку, залишала бажати кращого. Крім того, південнокорейські фірми намагалися таким шляхом розширити свої зовнішні ринки, збуваючи на них вітчизняні вироби, прикрашені якою-небудь прославленою іноземною маркою. Власті як і тепер несхвально відносилися до подібного не патріотичності споживачів і не зовсім чистим спрямуванням бізнесменів. У 1978 р. в Кореї було зареєстровано усього лише біля 15 фірм, які використали зарубіжні торгові марки. Цілком можливо, що правила, що стосуються іноземних фабричних знаків, неухильно проводилися б в життя, якби не дві обставини, пов'язаних зі спортом: чергова азіатська гра 1986 року і Олімпіада 1988 року. Передчуючи величезний наплив зарубіжних гостей, власті вмить ослабили заборону на використання закордонних фабричних знаків. Як наслідок цього число фірм, що користуються іноземними торговими марками за період з 1978 по 1983 рік збільшилося в 32,3 рази. [8, c.20] Також помітно зросла притока ультрасучасної технології в електронну промисловість і машинобудування. Протягом 1982 року кількість операцій по передачі електронних технологій південнокорейським фірмам перевищило рівень 1981 року на 28,7%. Поступово уряд робив все більшу ставку на залучення самих довершених технологій. Президент наполягав на тому, щоб всі приватні фірми в обов'язковому порядку обмінювалися зарубіжними технологіями, що є в їх розпорядженні. У свою черга Міністерство торгівлі і промисловості оголосило, що воно буде заохочувати впровадження дрібними і середніми фірмами нових зарубіжних технологій. Система заохочення набрала чинності з 1984 року і насамперед розповсюдилася на фірми, зайняті випуском електронних виробів. Був створений фонд фінансової і технічної допомоги підприємствам, які зважитися розгортати діяльність на престижному, але поки незнаному терні електроніки. У 1988 році сума фонду становила 400 мільйонів доларів. З 12 серпня 1983 року Міністерство фінансів зобов'язало банки інтенсивно підтримувати приватні фірми, які звернуться за позиками з метою впровадження іноземних технологій. Спеціальні позики підтримки надавалися на п'ятирічний термін, при дворічному пільговому періоді, з розрахунку 10% річних. У світлі викладених даних, доцільно виділити черговий, четвертий період, який характеризується помітним креном у бік США і ведучих країн Західної Європи в області запозичення технологій. Подібний крен можна пояснити тим, що США і Західна Європа, не бачачи в Південній Кореї потенційного конкурента, постачали самі сучасні технології. Тоді як Японія, стурбована швидкими темпами розвитку сусіда, постачала в Корею далеко не самі сучасні технології. Досить численні операції по передачі "know how" в 1983 році ділилися натри категорії. Задачі операцій першої категорії: освоїти за допомогою зарубіжної технології випуск якого-небудь виду продукції, що не виготовлявся раніше в Кореї, з метою монополізувати їх виробництво і збут на внутрішньому ринку. Другу категорію складають операції, в яких корейські фірми ставили перед собою задачі, пов'язані з розширенням експорту, - освоїти власний випуск нових високоякісних виробів і вийти з ними на зовнішній ринок. Операції третьої категорії, в яких з корейської сторони брали участь лише найбільші фірми, переслідувалася мета підняти окремі галузі вітчизняної промисловості на якісно новий рівень. Прикладом такої операції може служити технічна угода між корейською фірмою "Sumsung", американською компанією "Micron technology", і з японською корпорацією "Sharp". За умовами угоди корейська сторона заручилася правом експортувати в США кристалик для запам'ятовуючих пристроїв. Для цього недалеко від Сеула був побудований завод для виготовлення напівпровідників. За перші п'ять років експлуатації заводу сума експорту становила 650 мільйонів доларів. Почувши, що справа, почате цією фірмою приносить величезний прибуток до виробництва напівпровідників підключилися такі фірми, як "Daewoo" і "Gold Star". Можна послатися і на південнокорейське суднобудування. Запозичаючи технології (по початку з Японії, а потім з Англії, Франції, Норвегії і Голландії), Південна Корея по об'єму замовлень, що отримуються на судна вийшла на друге місце в світі. Оснащення південнокорейської промисловості новими видами обладнання відбувалося по різних каналах. Промислове обладнання поступало і по лінії комерційних позик, але аж ніяк не завжди разом з ними надавалася технологічна допомога, тому турбота про підготовку відповідних технічних кадрів лягала на плечі корейців. Інша картина складалася при передачі "know how". У відповідність з технічними угодами зарубіжна фірма брала на себе зобов'язання або направляти в Південну Корею технічних консультантів, або підготувати місцевих фахівців. У підготовці місцевих кадрів і перебувала особлива цінність зарубіжної технологічної допомоги, при умові, якщо вона знаходилася на рівні останніх досягнень НТР. Як відмічалося вище, що по сумарній вартості запозичення технологій не йшло ні в яке порівняння ні з прямими інвестиціями, ні тим більше з комерційними позиками. Однак, поступаючись їм у вказаному плані, іноземна технологічна допомога в багатьох випадках приносила більш позитивні результати, а іноді і більш швидку віддачу, ніж комерційні позики і прямі інвестиції. Ось чому останнім часом Південна Корея стала приділяти підвищену увагу запозиченню передової технології і залученню в змішані підприємства прямих інвестицій, якщо іноземні капіталовкладення обіцяють їй підвищення технічного рівня вітчизняної промисловості.

3. Економічний розвиток  країн Америки.

3.1.Мексика 
Не всі латиноамериканські країни минулі два десятиріччя характеризувалися помітним прогресом. Не дивлячись на спільність історичних доль, схожість соціально-економічних умов розвитку країн регіону, між ними існують значні відмінності. За винятком Куби, що будує соціалізм, і Нікарагуа, що здійснює глибокі прогресивні перетворення, всі латиноамериканські країни розвиваються по капіталістичному шляху. З них три країни -Бразілія, Мексика і Аргентина- значно перевершили інші країни по рівню розвитку промисловості, по зрілості капіталістичних відносин. Прогресивні зміни в галузевій структурі економіки цих країн сприяли ще більшому зміцненню їх позицій в регіональному промисловому виробництві. 
Мексиканські Сполучені Штати - одні з найбільших держав Латинської Америки. Їх територія рівна 1958,2 тисяч квадратних кілометрів. По території серед країн західної півкулі Мексика займає п'яте місце. На півночі вона межує з Сполученими Штатами Америки, на півдні - з Гватемалой і Белізом. Мексика - країна гориста, більше за 50 % її території схильно вище за 1000 метрів над рівнем моря. Єдина рівнина - півострів Юкотан, вузькі низовини тягнуться також вздовж океанського побережжя. Водні ресурси розподілені надто нерівномірно, що спільно з іншими чинниками створює труднощі для господарювання сільського. Багато які райони Мексики потребують зрошування. 
Країна багата корисними копалинами: нафта, газ, ртуть, срібло, цинк, свинець, уран і інші. Розвідані запаси нафти складають біля 9,8 мільярдів тонн, природного газу - 1826 мільярдів кубічних метрів. Мексика, найбільший в світі виробник срібла, займає сьоме місце в світі по видобутку цинку, сірки і солей, четверте - свинця і ртуті. По населенню Мексика - третя країна західної півкулі. У 1983 р. населення країни нараховувало більше за 70 мільйонів чоловік. Державна мова - іспанська, однак в багатьох віддалених районах широкепоширення мають індіанські мови. У столиці країни - місті Мехіко, проживає 12,7 мільйонів чоловік. Разом з сусідніми містами Мехіко утворить одну з найбільших міських конгломерацій світу, в якій проживає 20 % населення країни. Це - найбільший індустріальний центр Латинської Америки, на нього і інші міста долини Мехіко біля 60 % промислового потенціалу країни. Мексика - федеративна республіка, що складається з 31 штату і Федерального округу. Верховна влада здійснюється президентом, що є главою уряду. Законодавча влада належить Національному конгресу, що складається з палати депутатів, що обирається терміном на три роки, і сенати, в яких обираються по два сенатори від кожного штату терміном на шість років.[9, c.3] 
Мексика - найбільш розвинена країна Латинської Америки. По виробництву ВВПА і промисловій продукції вона займає друге місце в регіоні, поступаючись за цими показниками лише Бразілії. Так середньорічний приріст ВВП з 1965 по 1970 р. був рівний 6,9 %; в 1970 - 1974 рр. - 6,3 %. У період світової економічної кризи 1974 - 1975 рр. цей показник знизився, а потім в 1978 - 1980 рр. піднявся до 8 - 9 %. [9, c.4] 
І хоч ВВП Мексики виріс в останні десять років більш ніж в 1,5 рази, вона все ще помітно відстає по прибутках на душу населення від розвинених капіталістичних країн, а серед країн Латинської Америки займає третє місце після Аргентини і Венесуели.  
Вступаючи в нову фазу свого промислового розвитку, Мексика використала фінансову і матеріальну підтримку з боку розвинених держав, насамперед США. При цьому здійснювалася спеціалізація і кооперування на базі поступової інтеграції економічних структур Мексики з економікою розвинених капіталістичних країн. Ці чинники наклали глибокий відбиток на економічний розвиток Мексики, додавши йому суперечливий характер. 
За післявоєнні роки істотні зміни зазнала структура ВВПА. Частка сільського господарства в ньому постійно падає. Так, в 1950 р. вона становила 23.8 %, в 1970 р. - 11.9, а в 1978 р. - вже 9.0 %. Поступово збільшується частка обробляючої промисловості ( дивись таблицю N 1 ).Однак по рівню обробляючої промисловості Мексика все ще сильно відстає від розвинених капіталістичних країн. По загальних показниках економічного розвитку Мексика наближається до такої країни, як Іспанія, поступаючись їй лише по розмірах продукції на душу населення ( дивись таблицю N 2 ). 
Характеризуючи промисловість загалом, потрібно зазначити, що 80.7% всіх підприємств обробляючої промисловості складають дрібні виробництва, що належать національному або приватному капіталу і що використовують національну технологію. Вони в основному і забезпечують зайнятість населення. У 1960 р. на частку дрібних і середніх підприємств в обробляючій промисловості доводилося 71.5 % всіх вироблених продукції і 79.5 % всіх зайнятих в галузі.[9, c.10] 
. 
Держава проводить політику стимулювання середньої і дрібної промисловості, для чого створений Гарантійний фонд стимулювання середньої і дрібної промисловості. Відносно цих підприємств здійснюється преференційна податкова політика. У планах промислового розвитку країни приділяється велика увага дрібної і середньої індустрії. За даними на 1970 р. великих підприємств нараховувалося 1007 з числом зайнятих 477 тисяч чоловік, середніх - 2122 з числом зайнятих 365 тисяч чоловік і дрібних - 68036 з числом зайнятих 628 тисяч чоловік. 
Інвестиції в економіку забезпечуються головним чином за рахунок збільшення державних вкладень. Державні інвестиції в економіку і соціальну інфраструктуру росли досить високими темпами протягом 1950 - 1970рр. 
Важливим чинником економічного розвитку Мексики було зростання продуктивності праці. У той час, як зайнятість населення з 1960 по 1977 р. зросла в 2.1 рази, величина ВВП за той же період збільшилася в 4.7 рази. 
У 1972 р. активи іноземних філій становили 52 % активів 300 найбільших підприємств в обробляючій промисловості. Однак прийняття в 1973 р. закону про стимулювання національних і регулюванні іноземних капіталовкладень запобігло подальшій капіталізації мексіканської економіки. Політика держави в регулюванні діяльності іноземного капіталу дозволяє місцевим компаніям вступати в конкуренцію не з всієї ТНК, а лише з її філіями в країні. Хоч іноземні філії і віддали контрольний пакет акцій, однак їх вплив відчувається повсюдно, оскільки 90 % великих і середніх підприємств обробної промисловості використовують іноземну технологію, будують своє виробництво на базі іноземного обладнання, марок і патентів. Але всупереч " заміні імпорту " і " мексиканізації" продовжують швидко збільшуватися іноземні капіталовкладення і ввезення товарів. Незважаючи на всі зусилля, уряду не вдалося припинити зростання інфляції. У 1976 р. ціни на споживчі товари зросли в порівнянні з 1973 р. більш ніж в 1.5 рази. Все це в поєднанні з світовою економічною кризою змусило уряд відмовитися від стабільності мексіканського песо. 
1976 - 1977 роки були важкими для мексиканської економіки. Пожвавлення почалося з другої половини 1978 р., збільшилися капіталовкладення приватного сектора, знизилися темпи інфляції. У 1979 р. приріст ВВП становив 8 %, збільшилася зайнятість населення на 7.6 %. Але у важкому положенні виявилося сільське господарство, продукція якого знизилася на 3.5 %. [10, c.35] 
Промисловість Мексики в 1980 - 1981 рр. розвивалася високими темпам. Швидко росли видобуток нафти, виробництво в галузях нафтохімічного комплексу, цементної промисловості і машинобудування. 
Мексика першою в капіталістичному світі націоналізувала нафтову промисловість, експропріювавши в 1938 р. майно 17 іноземних компаній. Воно було передане в руки державної організації " Петролес мексиканос " ( Пемекс ). " Пемекс " є стержнем державного сектора економіки, а нафтова і нафтопереробна промисловість перетворилася в найважливішу галузь економіки, прибутки від якої йдуть на розвиток інших галузей, інфраструктури і сільського господарства. 
На даний момент велика увага приділяється розвитку приватного сектора в економіці Мексики. Згідно з декретом від 15 серпня 1983 р. про розвиток і діяльність сектора " макиладорас ", підприємства цього типу можуть створюватися повсюдно. Декрет передбачає можливість створення таких підприємств у " вільній експортній зоні " на правах стовідсоткової іноземної власності, що ставить їх в особливі умови в порівнянні з більшістю діючих в Мексіці іноземних фірм, власність яких в акціонерному капіталі обмежена на 49 %. Якщо в 1966 р. в Мексіці діяли 12 підприємств цього типу, на яких було зайнято біля 3 тисяч чоловік, то до кінця 1987 р. - вже 1100 з числом зайнятих більш 300 тисяч чоловік.[11, c.13] 
Найбільшою приватною корпорацією є "Альфаіндустріас". Її пасиви становлять майже 69 мільярдів песо, активи - 111.5 мільярдів. У групу входять металургійні, паперо-виробничі підприємства, заводи по виробництву синтетичного волокна, машинобудівні і нафтохімічні. 
Зовнішній торгівлі в Мексиці завжди надавалося велике значення. Вона є одним з головних джерел отримання іноземної валюти, на яку придбавається обладнання, необхідне для розвитку промисловості, і сировина. 
Характерною особливістю зовнішньоторгівельного обороту протягом тривалого часу було хронічне перевищення імпорту над експортом. Структура імпорту свідчить про ту, що країна купує в основному машини, сировину для промисловості, в окремі роки продовольство і споживчі товари. Крім США великими імпортерами мексиканської продукції є Іспанія, Японія, ФРН, Бразілія і інші. 
Зараз "мексіканська модель " переживає кризу, оскільки економічні успіхи країни виявилися надзвичайно суперечливим. Зокрема, економічне зростання в Мексіці супроводилося посиленим проникненням іноземного капіталу. Домінуючі позиції ( біля 60 % ) належать іноземному капіталу США, хоч в останні роки значно збільшилася притока капіталовкладень з Західної Європи і Японії. Нарівні з цим Мексика все в більшій мірі вдається до зовнішніх позик і кредитів, хоч прибутки від експорту не покривають фінансових зобов'язань. [11, c.20] 
За рахунок того, що в Мексику ринули нафтодолари уряд сподівається здійснити швидкий стрибок в економічному розвитку, а також справитися з безробіттям. Зовнішній борг Мексики становить 80 мільярдів доларів. Лише одні платежі по державній заборгованості поглинають 70 % від продажу нафти. Це привело до багаторазових девальвацій песо. 
У 1980 р. експорт збільшився до 15.3 мільярдів доларів і з них 10 мільярдів приходиться на нафту.  
( дивись таблицю N 3 ) 
ТАБЛИЦЯ N 3 
ОБСЯГ ЕКСПОРТУ І ІМПОРТУ МЕКСИКИ В 1981 р. 
ЕКСПОРТ 
Найменування млн. дол. % 
Всього 19 379 100 
Нафта і газ 13 827 71,4 
Хімічні продукти 593 3,1 
Автомобілі 369 1,9 
Креветки 344 1,8 
Кава 333 1,7 
Бавовна 301 1,6 
Інші 3612 18,5 
ІМПОРТ 
Найменування млн. дол. % 
Всього 24 193 100 
Машини і обладнання 9 646 39,9 
Сировина і напівфабрикати 10 838 44,8 
Хімічні продукти 1 684 7,0 
Споживчі товари 2 414 10,0 
Продовольчі товари 1 656 6,8 
Інші 1 295 5,3 
Див. Мировой рынок и развивающиеся страны. Сборник научных трудов. Москва. 1991 с.104 
3.2.США 
Мале підприємництво відіграє винятково важливу роль в економічному і соціальному житті США. 
Так, в 1986-1990 р. невеликі фірми США робили більше 40% валового національного продукту і половину валового продукту приватного сектору. 
У окремих сферах економіки малі підприємства домінують. Так, на їхню частку оптової торгівлі доводиться - 86% валового продукту приватного сектору, у сфері обслуговування - 81%, у будівництві - 80%, у фінансовій сфері - 60%, у роздрібній торгівлі - 55%, в обробній промисловості - 21%. [13,с.10] 
На малі фірми в зазначений період припадало майже половина всіх зайнятих у приватному секторі: - 12 млн. чол. у сфері обслуговування; - 10,1 у роздрібній торгівлі; -4,4 в оптової; в обробній промисловості зайняті - 8; у будівництві -4,3; на транспорті - 2; у видобувній промисловості - 0,5; у сільському господарстві - 0,8; 3,2 млн. чол. було зайнято фінансовою діяльністю.[13,c.12] 
Особливо важливу роль малий бізнес відіграє у вирішенні проблем зайнятості: у 80-і роки 80% усіх нових робочих місць були створені дрібними підприємствами. Більше 100 млн. американців прямо або побічно заробляють засоби для існування завдяки малому підприємництву. Держава ж одержує мільярдні суми прибутків у вигляді податків із прибутку дрібних підприємств. 
Процес розгортання малих підприємств тісно зв'язаний із галузевою специфікою й економічними механізмами, що діють у тієї або іншій країні. З цієї причини при оперировании цифровими показниками і порівнянні досвіду розвитих капіталістичних країн із процесом формування малої економіки в Росії варто пам'ятати про розходження в рівнях розвитки інституціональної і виробничої інфраструктур, у галузевій структурі національного господарства, тобто необхідно враховувати социокультурные особливості використовуваного досвіду. 
Приведемо класифікацію галузей у США, використовуючи наступні показники: щільність зайнятих в окремих галузях, а також загальна кількість приватних підприємств і їхній розподіл по галузях. 
Таблиця №1. 2.1 
Галузева класифікація в США (1986-1987 р.) 
Галузь Внесок у нац. Прибуток Зайнятість Підприємства 
приватного сектора 
млрд. долл. % тис. Чол. % тис. % 
Сільське господарство, 
лісова промисловість 
95 2 3208 3 2. 328 14 
Видобувна 
промисловість 85 2 721 1 251 2 
Будівництво 219 5 4998 5 1758 6 
Обробна 
промисловість 852 19 19065 19 622 4 
Оптова і роздрібна торгівля 740 16 24381 22 3463 21 
Фінанси, нерухомість 775 17 6549 6 2272 13 
Транспорт, зв'язок 402 9 5385 5 721 4 
Послуги 794 17 24196 23 6220 36 
Державний 
Сектор 535 12 17015 16  
Іноземний 30 1  
Разом 4527 100 105518 100 17635 100 
Див. Разумнова І. Дрібні підприємства промисловості США// Проблеми теорії і практика управління. - Москва. 1990 р. - с.10. 
У політиці уряду США як і в багатьох інших розвинених капіталістичних країнах допомога дрібному бізнесу займає особливе місце. Дрібні підприємства стали своєрідним індикатором загального стану справ в економіці. Невеликі підприємства найбільш чуйно реагують на зміну господарської кон'юнктури, падіння або підвищення норми прибули в галузях економіки. Хвиля розорень або утворення нових компаній зароджується передусім в немонополізованому секторі і лише пізніше, набравши силу, докочується до більш великих фірм, відбиваючись на їх діяльності. 
У умовах погіршення відтворювання великі компанії 
знаходять "віддушину" у вигляді експорту капіталу. Дрібні фірми, як правило, не мають такої можливості.  
Це змушує їх для виживання інтенсивно переглядати свою виробничу і збутову діяльність. Ті з них, хто в обстановці 70-х початку 80-х років зуміли пристосуватися - вижили, інші - просто розорилися. Однак, в свою чергу, розвиток малих підприємств при подоланні цієї кризи послужив важливим засобом оздоровлення економіки. І пояснюється це передусім тією роллю і функціями, які малий бізнес виконує. 
По-перше, як вже відмічалося, він забезпечує необхідну мобільність в умовах ринку, створює глибоку спеціалізацію і кооперацію, без яких немислима його висока ефективність. По-друге, він здатний не тільки швидко заповнювати ніші, що утворюються в споживчій сфері, але і порівняно швидко окупатися. По-третє, - створювати атмосферу конкуренції.  
По-четверте (і це, мабуть, саме головне), він створює те середовищеі дух підприємництва, без яких ринкова економіка неможлива. 
Розподіл малих підприємств по галузях 
промисловості і кількості працюючих в США в % 
Менше за 25 чол Менше за 210 чол Менше за 220 чол Менше за 250 чол 
Видобувна промисловість 52,4 67,1 80,5 91,5 
Переробна промисловість 37,0 52,5 67,5 82,6 
Оптова торгівля 50,3 71,5 86,9 96,4 
Роздрібна торгівля 64,9 81,5 91,1 97,2 
Будівництво 64,5 81,7 91,8 97,6 
Комерційні послуги 76,4 87,1 93,6 97,5 
У середньому 66,7 81,2 89,3 96,3 
Див. Малий бізнес у США: Проблеми становлення.- Мосва. 1993р. - с.20. 
З приведеної таблиці абсолютно ясно, що малий бізнес у всіх приватних секторах економіки США домінує по кількості створених ним робочих місць. Відносна ж значущість дрібних фірм, значно розрізнюється між профілями цих підприємств. 
Дрібні і середні підприємства грають помітну роль в зайнятості, виробництві окремих товарів, дослідницьких і науково-виробничих розробках. 
Про те, що малі підприємства здатні у великих масштабах забезпечувати роботою незайняті трудові ресурси говорить те, що в США в дрібних фірмах в 1990 році було зосереджено 40%, всієї робочої сили. У цьому укладається соціальна роль підприємств дрібного підприємництва.[14,c.6] 
Незважаючи на те, що велика частина наукового потенціалу зосереджена на великих компаніях, малі і середні фірми по широкому колу продукції частіше починають комерціалізацію нових товарів. Дослідження 500 значних технологічних нововведень і винаходів, зареєстрованих протягом останнього двадцятиріччя в США, виявило важливу роль невеликих фірм навіть у втіленні в життя істотних технологічних нововведень. 
Частка технологічних нововведень в США 
в 80-х роках в % 
дрібні фірми середні фірми великі фірми 
США 35% 15% 50% 
Успіх малого бізнесу в цій області можна пояснити наступними причинами. Поглиблення спеціалізації в наукових розробках привело до того, що в багатьох випадках невеликі фірми йдуть по більш простому або ризикованому шляху, працюють в неперспективних галузях. Дрібні фірми також охоче беруться за освоєння оригінальних нововведень, оскільки при випуску принципово нового виробу знижується значення великих лабораторій з напрямами досліджень, що устоялися.  
До того ж малі фірми прагнуть як можна швидше налагодити масове виробництво. Тим самим, значення розробок, що проводяться дрібними підприємствами досить важливо, передусім з точки зору розширення ринку товарів, що пропонуються і послуг, що в свою чергу активно стимулює процес виробництва з метою найбільш швидкого задоволення (знову народженого) попиту, що мотивується розробками, що проводяться фірмами малого і середнього підприємництва. 
Відношення нововведень до витрат на наукові дослідження і розробки малих підприємств в 3-4 рази вище, ніж у великих. Якщо прослідити шлях винаходу, використаного великими монополіями, то нерідко воно виявляється результатом роботи окремих вчених або дрібних фірм. Однак подальше впровадження здійснюється компаніями, що володіють необхідними для цього фінансовими і матеріальними ресурсами. 
У світовій практиці вважається нормою державне заохочення малого бізнесу в інтересах товариства і держави. При цьому завдання держави полягає не в тому, щоб просто передати малим підприємствам фінансові, технічні й інші ресурси, і не в тому, щоб підтримувати їх за будь-яку ціну, а в тому, щоб створити правові й економічні умови для їхнього виживання, спроможності зростати і саморозвиватися в умовах ринку. В США йде потужна хвиля підтримки розвитку МП.  
Діяльність малих підприємств у США входить у компетенцію спеціальної державної організації - Адміністрації малого бізнесу, створеної Конгресом США в 1953 р. На неї покладений обов'язок робити дрібним підприємцям фінансову консультаційну допомогу, сприяти в одержанні урядових замовлень і укладенню контрактів із великими підприємствами.[14,c.10] 
Президент США щорічно робить доповідь Конгресу про положення малого бізнесу. Конгрес США стверджує різноманітні програми допомоги розвитку дрібного бізнесу. Такі програми мають також різні урядові відомства (Міністерство торгівлі, сільського господарства, і т.д.). Бізнесменам допомагають інформацією, навчанням, консультуванням. 
Наступні федеральні організації беруть участь у програмах по розвитку експорту малих підприємств і є учасниками Координаційного комітету по розвитку торгівлі: Торговельна палата США, Департамент сільського господарства, транспорту, енергетики, утворення, праці, фінансів, оборони. Торгове представництво США, Експортно-імпортний банк США, Агентство розвитку торгівлі. Приватна корпорація по закордонних інвестиціях. Агентство міжнародного розвитку. Агентство по захисті навколишнього Середовища, Інформаційне агентство. Відділ по керуванню й упорядкуванню бюджету, Національна рада безпеки, Комісія з міжнародної торгівлі. Рад економічних радників.  
Велика увага приділяється малому бизнесу на регіональному рівні. 
Так, наприклад, у 1983 р. при Уэйнском університеті штат Мічиган створений Центр розвитку малого бізнесу для реалізації програм по консультації, навчанню, дослідженню і правовому захисту малого бізнесу.[14,c.10] 
Мета цієї федеральної / місцевої програми, що має законодавчу основу і, керівництво якої здійснюється разом з Адміністрацією малого бізнесу США, визначена в такий спосіб: 
- забезпечити послідовне консультування малих фірм у штаті Мічиган через 13 регіональних відділень; 
- розробити і реалізувати практичні навчальні програми з проблем малого бізнесу; 
- вивчити специфічні проблеми малого бізнесу в штаті Мічиган; 
- представляти інтереси малого бізнесу з питань правового захисту разом з іншими суспільними і приватними організаціями. 
Відповідно до законодавства кредитування суб'єктів малого підприємництва здійснюється на пільгових умовах із компенсацією відповідної різниці кредитним організаціям за рахунок засобів фондів підтримки малого підприємництва, що вправі компенсувати кредитним організаціям цілком або частково недоотримані ними прибутки при кредитуванні суб'єктів малого підприємництва на пільгових умовах. Такий же порядок передбачений при страхуванні суб'єктів малого підприємництва.