Активні та пасивні операції комерційних банків та їх види

Власні ресурси комерційного банку, маючи чітко виражену правову  основу і функціональну визначеність, є основою для залучення коштів інших суб'єктів ринку і є  фінансовою базою розвитку діяльності банку. Він дозволяє здійснювати  компенсаційні виплати вкладникам та кредиторам у випадку виникнення збитків і банкрутства банків; підтримувати об'єм і види операцій у відповідності із завданнями банку.

До складу власних ресурсів комерційного банку входять - статутний  фонд, резервний фонд, фонди економічного стимулювання, інші спеціальні фонди, а також нерозподілений прибуток на протязі року [9].

Основним елементом власного капіталу банку є статутний фонд. Формування статутного фонду відбувається за рахунок пайових внесків власників банку (якщо це приватне підприємство), або за рахунок мобілізації коштів від випуску і розміщення акцій (якщо це акціонерне товариство). Розмір статутного фонду, порядок його формування і зміни визначається Статутом банку. Сума статутного капіталу законодавчо не обмежується, але для забезпечення стійкості банків Національним банком України встановлюється мінімальний його розмір. Мінімальний розмір статутного фонду, який встановлений Національним банком для заново створених вітчизняних комерційних банків, повинен становити суму, що еквівалентна 3 млн. екю по курсу НБУ (на 1.09.1999 р.). До цього розміру повинні бути доведені статутні фонди діючих комерційних банків. Статутний фонд комерційних банків за участю іноземного капіталу частково може бути створений у валюті. В цьому випадку мінімальний його розмір повинен бути не менший суми, еквівалентній 10 млн. екю, причому перший внесок в іноземній валюті повинен складати 1 млн. екю.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації  банку. Якщо банк створюється як акціонерне товариство, то його статутний фонд утворюється за рахунок коштів акціонерів, що поступили від реалізації акцій. Його величина дорівнює сумі випущених  простих та привілейованих акцій. Збільшення акціонерного капіталу банку можливе  за рахунок додаткових випусків акцій  або за рахунок банківського прибутку, спрямованого на поновлення власних  коштів банку. Якщо банк створюється  як товариство з обмеженою відповідальністю, то його статутний фонд створюється  за рахунок пайових внесків учасників. Проте незалежно від організаційно-правової форми банку його статутний фонд повністю формується за рахунок внесків  учасників (юридичних та фізичних осіб) і слугує забезпеченням їх зобов'язань. Роль статутного капіталу визначається його значенням як головного джерела коштів для забезпечення витрат на початкових етапах діяльності банку в процесі його заснування, а також як гарантії платежів банку за своїми зобов'язаннями.

Резервний капітал формується в процесі виробничої діяльності банку і складається із двох елементів: статутного (страхового) резерву та резерву на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних  банків. Статутні (страхові) резерви  банку – це частина його капіталу, яка сформована за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні  банківської установи, і розмір таких  відрахувань встановлюється вищим  органом управління банком, але він  не повинен бути меншим, ніж законодавчо  встановлений. В Україна законодавчо  встановлена мінімальна величина цього  резерву – 25 % статутного фонду із щорічним відрахуваннями – в розмірі 5% суми чистого прибутку. Метою створення  резервного капіталу є покриття загальних  ризиків, що випливають із основної діяльності банку і щодо яких не формуються спеціальні резерви. Він також може бути використаний для виплати дивідендів і процентів за браком поточного  банківського прибутку. Як правило, резервний  фонд використовується для покриття тільки непередбачених витрат. Наявність  засобів в резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує  ймовірність його банкрутства [13,c.313].

Одним із елементів додаткового  банківського капіталу є невикористанні резерви страхування банківських  ризиків (кредитного, валютного, інвестиційного). Призначення цих резервів – зниження негативних наслідків в зв'язку з  неповерненням позик, виникненням  збитків від операцій з валютою, а також фактичне зниження ринкової вартості цінних паперів, придбаних  банком.

Сучасна структура ресурсної  бази комерційних банків, як правило, характеризується незначною часткою  власного капіталу. Власний капітал  здебільшого не буває більшим 10% обсягу ресурсів комерційного банку, що пояснюється специфікою їхньої діяльності та посередницькою роллю на фінансових ринках. Величина власного капіталу визначається кожним комерційним банком самостійно і залежить від ряду факторів:

- рівень мінімальних вимог Національного банку України до статутного фонду. Більш високі вимоги збільшують потребу в власному капіталі;

- специфіка клієнтури. При великій кількості мілких клієнтів власних засобів потрібно менше, ніж при наявності крупних вкладників;

- характер активних операцій. Більш ризикові операції вимагають бі-льшого розміру власного капіталу.

Більша частина ресурсної  бази комерційного банку формується не за рахунок власного капіталу, а  за рахунок залучених коштів, головну  частину яких становлять депозити.

Під депозитом розуміють  грошові засоби в готівковій чи безготівковій  формі, в національній чи іноземній  валюті, передані в банк їх власником  чи третьою особою по дорученню і  за рахунок власника для зберігання на ви-значених умовах . Операції, пов'язані  із залученням грошових засобів на вклади, називаються депозитними. Усі  депозити поділяються на такі види: до запитання, строкові та ощадні.

Депозити до запитання  розміщуються в банках на різних рахунках, що відкриваються клієнтам. Вони призначені для здійснення поточних розрахунків  і можуть бути вилучені власниками на першу вимогу. При цьому кошти  можуть бути вилучені як готівкою, так  і в безготівковому порядку - переказом  на інший рахунок. Рух коштів на цих  рахунках може оформлятися чеком, дорученням або іншим розрахунковим документом. У розвинутих країнах надходження  або витрачення коштів з депозитів  до запитання здебільшого оформляється чеком, тому ці рахунки ще називають  чековими.

Можливість власника рахунку  будь коли вилучити кошти потребує наявності в обороті банку  значної частки високоліквідних  активів, які не дають доходу (готівка  в касі, залишки на кореспондентському рахунку в Нацбанку та інші ). Тому по депозитах до запитання, як правило  не сплачують процентів. Водночас банки  здебільшого не стягують з клієнтів і плати за користування такими рахунками, так як депозити до запитання є  нестабільними, що не дає змогу банку  використовувати їх для позичкових та інвестиційних операцій. В умовах зростаючої конкуренції по залученню  вкладів комерційні банки намагаються  привабити клієнтів, стимулювати  приріст депозитів до запитання шляхом надання додаткових послуг власникам рахунків, а також підвищення якості їх обслуговування.

Строкові депозити - це грошові  засоби, зараховані на депозитні рахунки  на строго обумовлений строк з  виплатою проценту. Величина депозиту встановлюється здебільшого в круглих  числах і залишається незмінною  протягом усього строку зберігання коштів. Строк зберігання таких депозитів  повинен бути не менший одного місяця. Вилучення строкових вкладів  проводиться в готівкових коштах або шляхом переказу грошей на розрахунковий (поточний) рахунок.

Строкові депозити є джерелом отримання доходів їх власниками. Вони оформляються договором між  вкладником та банком. Банки самостійно розробляють форму депозитного  договору. В договорі зазначається сума вкладу, строк, на який вноситься  вклад до банку, розмір депозитного  проценту, зобов'язання і права вкладника  та банку, відповідальність сторін за невиконання умов депозитного договору, порядок вирішення спорів.

Розрізняють власне строкові депозити і депозити з попереднім повідомленням про вилучення. Власне строкові депозити передбачають передачу коштів у повне розпорядження  банку на певний строк, по закінченні якого вклад можна вилучити будь-коли. Рівень процентної ставки на такі депозити є, як правило, прямо пропорційним терміну  зберігання коштів. Депозити з попереднім повідомленням про вилучення  допускають можливість отримання коштів клієнтом лише через певний (обумовлений  договором) строк після надання  відповідної заяви. Залежно від  цього строку коливається і процентна  ставка на депозити.

Однією із форм строкових  депозитів є депозитний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про  депонування коштів і право вкладника  на отримання депозиту й належних процентів. Сертифікати бувають  депозитні і ощадні. Депозитні  сертифікати видаються юридичним  особам, ощадні - фізичним особам.

Комерційні банки можуть залучати ресурси за допомогою випуску  власних боргових зобов'язань. Вони є переважно короткостроковими  і можуть бути випущенні банком у  формі векселів, облігацій, акцептів, комерційних паперів, що розміщуються на фондовому ринку[10].

Економічна сутність активних операцій

Активні операції комерційних  банків представляють собою діяльність, пов'язану з розміщенням власних  і залученням банківських ресурсів з метою отримання прибутку.

 Активи комерційного  банку поділяються на такі  основні види:

1) банківські кредити;

2) банківські інвестиції;

3) касова готівка та  прирівняні до неї засоби;

4) осоновні засоби та  інші активи.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам  усіх форм власності різних галузей  господарства, населенню, центральним  і місцевим органам державної  влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів за категоріями  позичальників найбільша питома вага припадає на позики торгово-промисловим  підприємствам. Водночас у розвинутих країнах в останні десятиліття  спостерігається тенденція до збільшення споживчих позик фізичним особам. У США, наприклад, 2/3 усіх продаж на сьогодні здійснюється за участю кредитів.

 Призначенням кредитних  операцій банку є задоволення  різноманітних потреб його клієнтів  у грошових ресурсах, що визначає  цілі позик. Такими цілями можуть  бути: формування і збільшення  основного і оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного  характеру (наприклад, біржових  угод); витрати на споживчі потреби  (придбання товарів тривалого  користвання або житла). Іноді  кредит видається для загального  фінансування діяльності позичальника  без указання конкретних цілей.  У цьому випадку банком приймається  рішення про надання позики, виходячи  із наявних у нього даних  про клієнта та рівня довіри  до нього.

 Важливою умовою надання  банком кредиту є наявність  певного забезпечення, що передбачає  гарантування повернення позики  існуванням певних матеріальних  цінностей або документів, що  виражають права на одержання  грошових коштів. Традиційно банківські  кредити поділяються на бланкові  та забезпечені. Бланкові редити  видаються банком без конкретного  забезпечення і грунтуються на  його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати усі прийняті на себе платіжні зобов'язання. Забезпечені позики видаються під заставу майна ? найчастіше того, на придбання якого надається кредит (нерухомість, обладнання, запаси товарно-матеріальних цінностей). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папери (акції, облігації, векселі, товаророзпорядчі документи); документи, що засвідчують переуступку на користь банку вимог і рахунків позичальника до третіх осіб; гарантії і поручительства інших осіб повернути кредит у випадку неплатоспроможності позичальника. Забезпеченням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії[4].

 Нарівні з оцінкою  якісних параметрів активів, що  пропонуються у забезпечення  кредиту, необхідною умовою видачі  позики є аналіз банком кредитоспроможності  клієнта. Кредитоспроможність означає  здатність позичальника своєчасно  і в повному обсязі погасити  заборгованість по виданих кредитах  і нарахованих за ними процентах.  При оцінці кредитоспроможності  фірм і компаній банками беруться  до уваги такі фактори, як  розмір власних коштів та їх  співвідношення з позиченими, ліквідність  активів, характер обороту коштів (циклічність), співвідношення коротко-  і довгострокових джерел позичених  коштів, ступінь покриття джерел  позичених коштів ліквідними  активами, прибутковість діяльності та інші показники. Кредитоспроможність приватних осіб визначається виходячи як із загальної вартості майна позичальника, так і з величини його постійних доходів (з урахуванням зобов'язань, прийнятих на себе іншими платоспроможними особами).

 У випадку позитивного  вирішення питання про кредитування  клієнта між ним і банком  укладається кредитний договір,  в якому фіксуються всі основні  умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, взаємні  права і обов'язки сторін).

 Комерційні банки виходячи  із пріоритетів власної крединої  політики та потреб позичальників  можуть застосовувати різні методи  кредитування, які визначають порядок видачі і погашення позик. Усі методи банківського кредитування поділяються на дві основні групи.

 До першої групи  належать методи, при яких питання  про видачу позики вирішуються  кожен раз в індивідуальному  порядку на основі заяви клієнта.  Така заява подається для отримання  кожної окремої позики. Банк відкриває  клієнту позичковий рахунок, у  дебет якого зараховується сума  кредиту, що відповідно збільшує  кредитове сальдо поточного рахунку  позичальника. Ці позики можуть  використовуватись клієнтом у  звичайному порядку ? шляхом виписки  чеків та інших платіжних інструментів  на банк або отриманням готівки.  Погашатись кредити можуть або  одночасно разовим платежом у  повній сумі по закінченні  строку користування позикою,  або поступово періодичними внесками  позичальника ? щомісяця, щокварталу, раз  на півроку або щорічно.

 Друга група методів  банківського кредитування передбачає  надання позик в межах заздалегідь  встановленого банком для позичальника  ліміту, який використовується в  міру виникнення потреби. У  банківській практиці промислово  розвинутих країн найбільш поширеними  серед цих методів є кредитна  лінія, контокорент, овердрафт,  револьверний кредит і кредитні  картки.