Перевагами  такої політики є можливість швидкого покриття витрат на виробництво і маркетинг; отримання відповідних прибутків, підвищення іміджу фірму як підприємства-новатора і уникнення небажаного ажіотажного попиту.

       Політика  проникнення на ринок – вона використовує порівняно низькі ціни, що робить можливим проникнення фірми на нові ринки і створення достатнього попиту. До такої політики вдаються тоді, коли на ринку існує досить високий рівень конкуренції і коли його можна поділити на сегменти, виділити ті з них, де еластичність попиту є високою, а споживачі не сприймають низьку ціну як свідоцтво низької якості товару. Перевагами тут є : наявність реальних можливостей проникнення на ринок і надання конкретних вигод споживачам.

       Політика  диференціювання цін – це продаж того самого товару різним покупцям за різними цінами. Розрізняють кілька видів цінової диференціації:

       Просторова  –різні ціни в країні та за її межами ;

       Часову  – сезонні знижки чи надбавки ;

       Залежно від способу використання товару;

       За  групами споживачів – пільги для  студентів ;

       Залежно від кількості – оптові знижки.

       Політика  престижних цін – це високі ціни на товари справді високої якості. Такі товари мусять постійно здобувати  і підтримувати свою високу репутацію. Основна проблема використання такої  політики – це підвищення якості товару, його іміджу, збереження традицій престижної фірми незважаючи на будь-які кон’юнктурні зміни.

       Політика  традиційного ціноутворення – полягає  в орієнтації на ті традиції, які  існують на ринку щодо рівня цін  на ту чи іншу продукцію.

       Політика  психологічних цін – бере до уваги внутрішню логіку покупця, коли ціни дещо нижчі за якусь круглу суму.

       Політика  послідовного проходження по сегментах  ринку – її використовують в міру насичення якогось сегменту даним  товаром, тоді ціну знижують, а товар  пропонують іншій групі споживачів, де більш висока цінова еластичність.

       Політика  збиткового лідера – це продаж товару у комплексі. Тут основний товар  продається за збитковою ціною, а  збиток покривається за рахунок обсягів  продажу або в результаті наступного продажу доповнюючих товарів чи запасних частин.

       Політика  гнучких цін – передбачає швидку реакцію фірми на зміну співвідношення попиту і пропозиції на ринку.

       Політика  стабільних цін – використовують для товарів масового попиту, коли ціни на них залишаються стабільними  тривалий час.

       Політика  переважних цін – нею користуються фірми, які посідають домінуюче  становище на ринку і можуть забезпечити  зниження своїх витрат на реалізацію і маркетинг, підвищуючи доходи за рахунок  зростання обсягів збуту. За такої  політики товари продають дещо дешевше ніж у конкурентів.

       Політика  цін на товари зняті з виробництва  – тут потрібно насамперед визначитись  до якої категорії віднести цей товар. Якщо він повністю втратив свою ринкову  привабливість . то використовують ціну розпродажу. Якщо він отримав статус товар-ретро , його орієнтують на специфічну нішу ринку і продають за досить високими цінами.

Висновки

      Існує думка, що в ланцюжку тих, хто бере участь у створенні і просуванні товарів, найвищий прибуток до ціни закладає виробник, менший - роздрібний торгівець і зовсім невеликий - оптовик. Причому кожний з них залежить від кон'юнктури ринку. Хто ж диктує правила гри? Стосовно цього думки різко розходяться: оптовики називають роздрібних торгівців, а останні, навпаки, кивають на оптовиків...

      З погляду оптово-роздрібної торгівлі вигіднішу позицію займають магазини. Виробник дає оптовику товар з відстрочкою платежу, а той з відстрочкою платежу - магазинові. А магазин зазвичай не поспішає повертати гроші за проданий товар. Причому рентабельність оптової фірми в середньому 10%, а магазину - 50%.

      "Чисті"  оптовики упевнені, що вирішальне  слово належить виробнику. Але  коли дистриб'ютор виходить на  пристойні обсяги продажів, вже  виробник починає залежати від  нього, оскільки дистриб'ютор  володіє ринком і може спокійно "перекинутися" до конкурентів. Якщо ж однією торговою маркою займаються кілька оптових компаній, то дуже багато що диктує вже роздріб, завжди маючи широкий вибір асортименту і цін. В умовах жорсткої конкуренції оптовикам досить складно завоювати роздріб.

      Однак самі представники роздрібу нарікають  на існування чіткого розподілу  структури ціни між виробниками  і тими, хто зайнятий просуванням  товарів. Вони переконані, що ціни цілком диктує виробник, не дозволяючи маневрувати  ні опту, ні роздрібу. І оптовики, на їхню думку, виграють більше за всіх за рахунок швидкого обороту.

      То  де ж істина? Фахівці стверджують, що шукати її треба ніде інакше, як в  товарі, що продається. Тобто, розробляючи  стратегію розвитку фірми, потрібно оцінити фінансові можливості, ситуацію на ринку, і головне - правильно вибрати товар, який багато в чому сам продиктує, яким чином його просувати і як продавати.

      Підводячи висновки, слід мати на увазі, що уся  сукупність чинників, що так чи інакше впливають на процес ціноутворення  на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві групи: загальні та специфічні.

      Загальними  чинниками, що визначають ціни на товари (продукцію, послуги), переважно є:

• гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту і навпаки;
• високі технічні параметри та низька вартість експлуатації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна;
• орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність: чинники, що впливають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслуговування, ціна;
• можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з показниками якості товару, є привабливішими для потенційних покупців.

     Об’єктивно  діють і специфічні чинники ціноутворення на основні види продукції виробничо-технічного призначення (сировину, основні й допоміжні матеріали, вузли та агрегати, основне й допоміжне устаткування).Розглянемо їх детальніше.

• Сировина підлягає лише тій обробці, яка полегшує її використання чи транспортування або приводить її у відповідність із чинними стандартами. За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються з урахуванням вимог стандартів, обсягу попиту та продажу.
• Основні матеріали, як правило, купують відповідно до специфікації, опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених у встановленому порядку стандартів є головним чинником ціноутворення на основні матеріали.
• Допоміжні матеріали виконують на різногалузевих підприємствах майже однакові функції і у зв’язку з цим мають стійкий попит. Тому на встановлення ціни на такі матеріали впливають існуючий попит, їхні якісні показники та обсяги виробництва.
• У зв’язку з природним прагненням покупців максимально обмежити кількість постачальників вузлів та агрегатів, останні звичайно купують у виробників, які встановлюють ціну на них з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку. Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки таких виробів для стимулювання збуту власної продукції за вигідною для них ціною.
• У цінах на основне устаткування, враховується його універсальність або навпаки – спеціалізація. Що вища спеціалізація устаткування, то суворіші вимоги до експлуатаційних параметрів, так і до ціни. За ринкових умов господарювання виробники основного устаткування можуть кредитувати своїх покупців, включаючи продаж на виплат та лізинг.
• Ціна одиниці допоміжного устаткування завжди є помітно нижчою за ціну на основне устаткування. За умови зростання обсягів виробництва збуту такого устаткування з’являється можливість дальшого зниження ціни.

Література

1. Закон України  “Про ціни і ціноутворення” від 03 січня 1990р. № 507-ХII
2. Указ Президента України “Про заходи щодо стабілізації цін і стримування інфляції” від 31.01.1992 р. №71/92
3. Постанова Кабінету Міністрів України “Про ціноутворення в умовах реформування економіки” від 21.10.1994 р.
4. Положення Кабінету Міністрів України “Про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень” від 22.02.1995 р. №135
5. Постанова Кабінету Міністрів України “Про удосконалення порядку формування цін” від 18.12.1998 р. №1998
6. Постанова Кабінету Міністрів України “Про запровадження мінімальних цін та вітчизняні та імпортні алкогольні напої” від 21.06.2001 р. №700
7. Розпорядження Президента України “Про вдосконалення спостереження за цінами і тарифами” від 19.11.2001 р. № 328-2001-рп
8. Інструкція Міністерства фінансів України “Про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами” від 03.12.2001 р. №298/519
9. Лист Міністерства промисловості України “Паро порядок формування оптових цін (тарифів) від 12.08.1994 р. № 05-16-3/4689
10. Лист Міністерства економіки України “Щодо порядку ціноутворення” від 15.10.1997 р. № 27-26/142
11. Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва “Щодо визначення цін на окремі види товарів (робот, послуг) від 03.07.2001 р. № 1-221/4115
12. Розпорядження Київської міської адміністрації “Про запровадження тимчасового державного регулювання роздрібних цін на основні продовольчі товари” від 09.07.2003 р. № 1260
13. Інструкція про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування, затверджена наказом МЗЕЗТоргу України від 04.01.97 р. N 2, зі змінами.
14. Порядок зайняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. N 108, зі змінами.
15. Плєшонкова Л. “Виробнича собівартість і калькулювання промислової продукції” “Баланс” №7 від 03.04.2001 р.
16. Почапська Л. “Калькулювання собівартості друкованих видань” “Баланс” № 26 від 25.06.2002 р.
17. Харченко Н. “Ціна послуги і єдиний податок” “Баланс” № 48 від 26.11.2002 р.
18. С. Ф. Голова "Управлінський бухгалтерський облік" К: Скарби, 1998).
19. Економіка підприємства: Підручник/ за ред. С.Ф. По кропивного – К.:КНЕУ,2001.