Сутність розрахункових відносин

Під безготівковими розрахунками слід розуміти систему грошових розрахунків, які проводяться без участі грошових знаків, тобто шляхом перерахування банком певної суми з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних вимог [25; 505].

Правові засади організації безготівкових розрахунків в Україні визначені в Законах України «Про банки і банківську діяльність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та ін. В найбільш повному виді організація безготівкових розрахунків визначена в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті затвердженої постановою Правління Національного банку України 29 березня 2001 року № 135 [18; 848].

 Інструкція встановлює  загальні правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків.

 Організація безготівкових  розрахунків базується на ряді принципів, зміст і склад яких можуть змінюватися залежно від економічної ситуації в країні.

О.О.Качан виділяє такі принципи організації безготівкових  розрахунків:

1) підприємства всіх форм  власності повинні зберігати свої грошові кошти в банках на рахунках і використовувати їх для міжгосподарських кошти в банках на рахунках і використовувати їх для міжгосподарських розрахунків в безготівковому порядку шляхом перерахування з рахунку платника на рахунок отримувача;

2) момент здійснення платежу повинен бути максимально наближений до

відгрузки товарів або надання послуг;

3) платежі з рахунку підприємства здійснюються банком за згодою власника рахунку і з дотриманням черговості, встановленої керівником підприємства, установи. Без згоди платника списання коштів з його рахунку допускається лише у випадках, встановлених чинним законодавством;

4) господарюючі суб'єкти мають право вибору форми розрахунків та способу платежу з числа передбачених чинним законодавством;

5) господарюючі суб'єкти  мають право вибору банків  для відкриття своїх рахунків [22; 121].

 Суб'єкти розрахункових правовідносин в основному самі визначають вид розрахунків при укладенні цивільно-правового договору. Практика виробила принципи безготівкових розрахунків, які в певній мірі відображаються і в банківських правилах: розрахунки здійснюються, як правило, за згодою платника (акцептом), розрахунки можуть здійснюватись тільки після поставки (продажу) продукції або надання послуги; незалежно від правової форми платежів вони можуть здійснюватись тільки як прямо впроваджена воля платника здійснити платіж – погодження провести платіж (акцепт) або розпорядження його провести (виставлення акредитиву, виписка чеку). Ці принципи діють, але в практиці все частіше зустрічаються випадки попередньої оплати.

В сучасних умовах в теорії фінансового права розрізняють три різновиди (форми) безготівкових розрахунків [26; 439]. Перша, що має назву класичної, полягає в тому, що платник-покупець або одержувач послуги доручає установі банку, де відкрито його розрахунковий рахунок, перевести кошти на рахунок одержувача коштів-продавця, надавача послуги тощо.

Другим видом безготівкових  розрахунків вважаються векселі.

Третій вид безготівкових  розрахунків – пластикові картки.

Кожен вид безготівкового розрахунку встановлюється комплексом правових норм, які регулюють порядок платежів за товар, послуги, неторгові операції між клієнтами банків, за допомогою правил і прийомів документообігу, тобто порядок розрахунків.

 Відповідно до цього, (хоч це і не є принциповим питанням і не тягне ніяких правових наслідків) доцільно було б внести відповідні зміни до чинного законодавства України.

 Таким чином, і визначення розрахункових правовідносин, і їх ознаки, і класифікація міститься лише в теорії фінансового (банківського) права. Проте, дослідити це питання без нормативних актів також не уявляється можливим.

 

3. Класичний вид розрахунків

До класичної форми  безготівкових розрахунків відносяться  розрахунки:

 - платіжними дорученнями;

 - платіжними вимогами-дорученнями;

 - акредитивами;

 - розрахунковими чеками.

Відповідно до ст. 1089 ЦК України 2003 року за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту [12; 20].

 Визначення платіжного доручення також дається в Законі України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», відповідно до ст. 1 якого платіжним дорученням визнається розрахунковий документ, який містить доручення платника банку або іншій установі - члену платіжної системи, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної в ньому суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Сутність цієї форми полягає  в тому, що на бланку встановленої форми власник рахунку дає розпорядження банку, що його обслуговує, про перерахування визначеної суми зі свого рахунку на рахунок одержувача коштів за поставлену продукцію, надані послуги тощо. Банки приймають до виконання платіжне доручення впродовж десяти календарних днів від дати його заповнення. Доручення приймається банком до виконання тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку або за рахунок кредиту. Виняток з цього правила становлять доручення на перерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру, до державних цільових фондів, включаючи відрахування на утримання доріг, які приймаються банками незалежно від наявності коштів на рахунку клієнта. У разі відсутності коштів платіжне доручення враховують на окремому позабалансовому рахунку. Платіжні доручення застосовують для здійснення попередньої оплати за отримані товари, надані послуги, а також для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості суб'єктів господарської діяльності [21; 59]. У практиці взаємовідносин між підприємницькими структурами дедалі частіше використовується платіжна вимога-доручення. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» платіжна вимога-доручення – це розрахунковий документ, що містить вимогу отримувача безпосередньо до платника сплатити суму грошей та доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача. Вимога-доручення виписується на бланку банку, який складається з двох частин:

 – верхня – вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) оплатити вартість поставленої йому за договором продукції, виконаних робіт, наданих послуг;

 – нижня – доручення платника своєму банкові про перерахування з його рахунку суми, поставленої у графі «сума до оплати» цифрами чи прописом. На думку авторів підручника з фінансового права Алісова Є. О., Воронова Л.К., Кадькаленко С. Т. та інших саме цей вид розрахунків надійніший для ідприємницьких структур і одночасно для банку. Вони обґрунтовують свою точку зору тим, що виписана вимога на оплату не подається в банк попередньо, бо це забирає час, а подається безпосередньо платнику-покупцеві. Банківські правила рекомендують для прискорення доставки вимог-доручень платникам передавати їх у комплекті розрахункових та розвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, передбачені договором [26; 442].

Одержавши платіжну вимогу, платник, у випадках згоди сплатити суму, виставлену постачальником, заповнює нижню частину документа-доручення і здає документ в обслуговуючий його банк.

Банк платника приймає до оплати доручення клієнта, якщо на його рахунку є кошти або за рахунок наданого йому кредиту. Правилами Національного банку дозволено застосовувати вимоги-доручення для здійснення попередньої оплати.

Наступним видом розрахунків  є акредитив.

Акредитив – це вид розрахунків, за яким банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) - заявника акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара [12; 20].

Відносини між банком-емітентом  і платником – заявником акредитива дещо нагадують цивільно-правовий договір комісії. Але цивільно-правові норми не регулюють всіх відносин, що виникають у клієнтів з банками з приводу розрахункових рахунків. Банк добровільно погоджується відкривати рахунок господарюючому суб'єкту, стягуючи за це плату, але цією згодою він на себе бере обов'язок проводити безготівкові розрахунки. Тому заява власника рахунку на акредитив являє собою акт розпорядження ним коштами, що йому належать.

Банк-емітент може відкривати акредитиви таких видів:

- покриті (депоновані), у  разі відкриття яких при відкритті  бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку.

 непокриті (гарантовані), у разі відкриття яких банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту [12; 20].

Акредитиви ще поділяються  на відкличні і безвідкличні, про що чітко вказується на кожному акредитиві. Якщо вказівки немає, акредитив є відкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів. Відкликання акредитива не створює зобов'язань банку-емітента перед одержувачем грошових коштів.

Безвідкличний акредитив  може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів [12; 20-21].

Акредитив відкривається  для розрахунків тільки з одним  постачальником.

В узагальненому вигляді розрахунки акредитивами здійснюються таким чином. Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований. Для відкриття акредитива підприємство подає до свого банку заяву встановленої форми, яка містить необхідні реквізити та відповідні умови акредитива. На підставі поданої заяви клієнт перераховує (якщо акредитив – покритий) платіжним дорученням грошові кошти зі свого поточного рахунка на окремий банківський рахунок “Розрахунки акредитивами». Після цього банк-емітент повідомляє банк бенефіціара (виконуючий банк) про те, що на користь його клієнта відкрито акредитив. Повідомлення повинно містити всі умови акредитива та повноваження виконуючого банку щодо здійснення акредитивного розрахунку. В свою чергу виконуючий банк повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) про відкриття та умови виставленого на його користь акредитива.

Бенефіціар відвантажує продукцію, виконує роботи та послуги після чого надає необхідні документи, передбачені умовами акредитива виконуючому банку. Виконуючий банк перевіряє документи на предмет їх відповідності умовам контракту, потім надсилає їх спецзв'язком на адресу банку-емітента. Банк-емітент після перевірки виконання всіх умов акредитива списує грошові кошти з окремого рахунка «Розрахунки акредитивами» та переказує їх виконуючому банку для зарахування на рахунок бенефіціара.

На банки покладено  контроль дотримання умов акредитиву. Готівка з акредитиву не видається.

Акредитив закривається у  разі:

1) спливу строку дії  акредитива;

2) відмови одержувача  грошових коштів від використання акредитива до спливу строку його дії, якщо це передбачено умовами акредитива;

3) повного або часткового  відкликання акредитива платником,  якщо таке відкликання передбачене умовами акредитива [12; 21].

Для вдосконалення розрахунків  між юридичними особами в безготівковій формі, а також з метою скорочення розрахунків між фізичними та юридичними особами в готівковій формі за товари, роботи та послуги використовуються розрахункові чеки.

 Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю) [12; 21].

Подібне визначення розрахункового чека міститься також в Законі України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» (ст. 1).

Учасниками розрахунків  чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-Учасниками розрахунків чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-емітент.

Чекодавцем виступає юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека і підписує його.

Чекодержателем є підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Банк-емітент – це банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

 Чек є платіжним  документом, а розрахунки за допомогою чеків мають чекову правову форму, яка відрізняється від усіх інших форм безготівкових розрахунків. Чек використовують юридичні та фізичні особи. Але банківські правила забороняють розрахунки чеками фізичних осіб між собою.

Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися [12; 21].

 У світовій практиці існують певні правила щодо заповнення тексту чека. Банківські правила вимагають виписувати чеки на спеціальних бланках.

Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці НБУ. Самостійно виготовляти чекові книжки комерційні банки можуть тільки з дозволу НБУ. Розрахункові чеки виготовляються на спеціальному папері та брошуруються у книжки по 10, 20 і 25 чеків. Термін дії чекової книжки - один рік.

В практиці фінансових взаємовідносин розрізняють такі види чеків: ордерні, пред'явницькі та іменні.

 Чек, виписаний на певну особу з обов'язковим застереженням про наказ оплатити, називається ордерним.

 Чек, в якому не міститься будь-яких даних про чекодержателя, називається пред'явницьким.

 Чек, виписаний на певну особу або переданий іншій особі лише шляхом укладення договору про уступку вимоги, називається іменним [21; 69].

Проте, інші автори підручників з фінансового та банківського права пропонують іншу класифікацію чеків. Так, О.О.Качан виділяє лімітовані і нелімітовані розрахункові чеки.

 У лімітованій чековій книжці визначається гранична сума ліміту, на яку можуть бути виписані чеки. Вичерпавши ліміт, підприємства, при наявності невикористаних чеків, можуть поновити суму і встановити інший ліміт.