Характеристика міжнародних відносин країни Китаю

Ще  одним методом може стати передача функцій керування від внутрішньої  до зовнішньої торгівлі. При цьому  зовнішньоторговельні менеджери повинні  бути компетентні й практичні, їх не повинне бути багато.

Однією  з найважливіших проблем зовнішньоекономічної стратегії КНР є підвищення її конкурентоспроможності. Раніше конкуренція  вважалася в КНР суто «капіталістичним»  явищем. Та скорочення повноважень  Генеральної зовнішньоторговельної  організації на користь інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зумовило появу конкуренції між ними. Але офіційна ідеологія пояснила це явище так, що сутність конкуренції між соціалістичними підприємствами докорінно відрізняється від жорстких законів капіталістичної конкуренції. Адже соціалістична конкуренція — це «змагання, засноване на суспільній власності, та таке, що ведеться в умовах державного планування». Підкреслювалась також думка про те, що соціалістичні експортно-імпортні підприємства мають дотримуватися принципу єдиного керівництва, що вкрай необхідно для захисту державних інтересів.

Багато  учених — дослідників Сходу, серед  яких О.Салицький та М.Потапов, взагалі  характеризують політику Китаю щодо зовнішньої торгівлі, як «поєднання вибіркового відкриття національної економіки з жорстким державним контролем і протекціоністськими заходами».

Проведення  згаданої зовнішньоекономічної політики дало свої результати. На сьогодні темпи  розвитку китайської економіки, на думку  Роберта Самюельсона, є не просто випереджаючими, а такими, що загрожують глобальній економіці.

Подібна модель здійснення зовнішньоекономічної діяльності та курс країни з «опертям на власні сили», сприяли тому, що КНР  стала фактично самодостатньою державою, розвиток якої не залежить від зовнішніх факторів. Навіть при загальному зниженні обсягів світової торгівлі та іноземного інвестування обсяги китайського експорту та потік іноземного капіталу до країни зросли відповідно на 21 % та 20%.

Думки людей про економічний стан Китаю  можуть відрізнятися щодо того, добрий він чи поганий, але я вважаю, що аналіз поточної економічної ситуації, заснований на фактах, буде переконливішим.

Китай відіграє роль "двигуна" світової економіки, - зазначено у "Доповіді про торгівлю і розвиток 2004 р.", оприлюдненій на Конференції ООН з торгівлі й розвитку. Згідно з доповіддю Азіатського банку у 2003 р. 13% приросту світової економіки було забезпечено за рахунок Китаю. У поточному році цей показник збільшиться до 15 %. У 2003 р. за обсягами зовнішнього товарообігу Китай посів 4-те місце у світі, потіснивши Францію. Передбачається, що у поточному році зовнішній товарообіг Китаю перевищить $1 трлн. Торік частка Китаю склала 22 % експорту США, 28 % експорту Німеччини і 32 % експорту Японії.

Торік збільшення експорту в Китай забезпечило зростання економік Кореї, Сінгапуру й Таїланду на 3-4 %, Малайзії - приблизно на 7 %. У 2002 р. Китай, випередивши США, посів перше місце у світі за обсягами залучених іноінвестицій ($53 млрд.). Низка транснаціональних корпорацій перенесла свої штаб-квартири з інших країн і регіонів до Китаю. [15, c. 79-81]

Для аналізу  економічної ситуації до уваги повинні  бути взяті наступні критичні показники: статистика ВВП, величезний приплив  іноземних капіталів, положення  всесвітньої фабрики, боргові зобов'язання, фондова біржа, нерухомість, дефіцит енергії, інфляція і т.д. При такому підході ми будемо в змозі побачити прозору картину економічного стану Китаю.

В 2004 обсяг  експорту склав 583,1 млрд. дол. США, обсяг  імпорту - 552,4 млрд. дол. США. Китайський експорт направляється в США (23%), Гонконг (16%), Японію (12%), Південну Корею (4%), Німеччину (4%) і ін. Товари ввозяться з Японії (16%), Тайваню (11%), Південної Кореї (10%), США (8%), Гонконгу (7%), Німеччини (5%).

В 2004 китайська  економіка вважалася другою у світі після американської, хоча країна як і раніше істотно відстає за рівнем ВВП на душу населення. У той же час, господарські реформи породили ряд гострих проблем, включаючи широке закриття нерентабельних підприємств, більше безробіття, що росте розрив у доходах, посилення нерівномірності в розвитку різних провінцій і регіонів, низький рівень зарплати й тяжких умов праці на багатьох підприємствах. Незалежні профспілки й страйки в КНР не дозволені. 100-150 млн. сільських жителів мігрують по країні в пошуках роботи. Швидкий ріст економіки привів до різкого загострення екологічної ситуації в різних районах країни. В 2004 владі спробували трохи сповільнити темпи росту, і в 2005 мають намір скоротити витрати на інфраструктуру й зосередитися на боротьбі з бідністю й проведенні податкової реформи в сільській місцевості.

Обсяг ВВП Китаю в 2004 оцінювався в 7262 трильйона  дол. США (близько 5600 дол. на душу населення). Ріст ВВП в 2004 склав, за офіційним  даними, 9,1%. Близько 53% ВВП створюється в промисловості й будівництві, 14% - у сільському господарстві й св. 33% - у сфері послуг. Річний ріст інфляції склав 4,1%. Трудові ресурси в 2003 оцінювалися в 760,8 млн. чоловік, з них 49% були зайняті в сільському господарстві, 22% - у промисловості й 29% - у сфері послуг. Рівень безробіття в міських районах, за офіційним даними, досягає майже 10% (з урахуванням сільської місцевості - близько 20%). На частку 10% найбільш багатих родин доводиться 30,4% доходів, на частку 10% найбідніших - усього 2,4%.

За підсумками 2004 року економіка Китаю виросла на 9.5%. Цей результат більше, ніж пророкували аналітики, і помітно перевищує досягнуті в 2003 році 9.1%

Зовнішньоторговельний обіг Китаю за 2003р. склав 682,33 млрд. дол. (+36,4%), у т.ч. експорт - 348,6 млрд. дол. (+32,8%), імпорт 333,73 млрд. дол. (+40,4%), позитивне сальдо склало 14,87 млрд. дол. Окремо за жовт. 2003р. зовнішньоторговельний обіг склав 76,12 млрд. дол. (+38,1%), у т.ч. експорт - 40,93 млрд. дол. (+36,7%), імпорт - 35,19 млрд. дол. (+39,7%), позитивне сальдо - 5,74 млрд. дол.

У січн.-жовт. 2003р. у Китаєві знову створено 32696 підприємств за участю іноземного капіталу (+17,99%), сума контрактних інвестицій склала 88 млрд. млн. дол. (+33,75%), фактично притягнуте 43 млрд. дол. (+5,81%). Усього на початок лист. 2003р., з 1978р., у Китаєві створено 456892 підприємства за участю іноземного капіталу, фактично притягнуто інвестицій в 491 млрд. дол.

Окремо  в 2003р. чисельність зареєстрованих підприємств за участю іноземного капіталу склала 3157, у т.ч. сума контрактних інвестицій склала 9,48 млрд.дол. (+43,4% відносно 2002р.), фактично притягнуто 3,35 млрд.дол. (-35,1%).

Обсяг імпорту-експорту продукції давальницької  переробки в січн.-жовт. 2003р. склав 321,91 млрд.дол. (+31,7%), або 47,2% усього сукупного обсягу товарообігу. У т.ч. експорт продукції давальницької переробки склав 191,64 млрд.дол. (+32%), імпорт - 130,27 млрд.дол. (+31,3%), позитивне сальдо - 61,37 млрд.дол.

Обсяг звичайної торгівлі склав 299,32 млрд.дол. (+40,3%), або 43,9% усього сукупного обсягу товарообігу. У т.ч. експорт - 145,9 млрд.дол. (+32,9%) або 41,9% обсягу експорту по звичайній торгівлі за порівнянний період в 2002р.; імпорт - 153,42 млрд.дол. (+48%; негативне сальдо склало 7,52 млрд.дол.).

Найбільшими зовнішньоторговельними партнерами КНР є Японія - 107,86 млрд. дол. (+31,4%), США - 102,48 млрд. дол. (+30,7%), країни ЄС - 99,77 млрд. дол. (+42,3%), АСЕАН -62,6 млрд. дол. (+44%). У китайському експорті за 10 місяців обсяг машинотехнічної продукції склав 156,44 млрд. дол. (+41,4%), або 50,8% сукупного експорту країни.

У сукупному  імпорті Китаю за 2003р. на продукцію  первинної переробки довелося 59,12 млрд.дол. (+49,8% щодо порівнянного періоду  за 2002р.), у т.ч. імпорт залізовмісних  руд склав 120 млн.т. (+31,7%), сирої нафти 74,15 млн.т. (+30,3%), нафтопродуктів 23,74 млн.т. (+49,3%); імпорт готової промислової продукції склав 274,61 млрд.дол. (+38,5%), у т.ч. машино технічного остаткування - 58,1 млрд.дол. (+39%), продукції електроніки - 83,03 млрд.дол. (+42,3%); металлопродукції - 31,05 млн.т. (+51%), автомобілів - 141 тис.шт. (+41%).

У сукупному  експорті Китаю обсяг електротехнічної продукції склав 178,45 млрд.дол. (+42,1%), або 51,2% усього експорту; у т.ч. машинотехнічна продукція - 65,19 млрд.дол. (+62,4%), електроніка - 69,16 млрд.дол. (+33,1%); текстиль - 42,5 млрд.дол. (+25,1%), пряжа й нитки - 21,69 млрд.дол. (+29,7%), взуття - 10,62 млрд.дол. (+16,1%).

У цей  час Китаю запекло не вистачає сировини й енергії для того, щоб  забезпечувати стрибкоподібну експансію  своєї економіки. При цьому, будь-які більш-менш серйозні проблеми економіки Китаю у випадку її "перегріву" можуть зробити самий негативний ефект на економіки інших країн миру.

Представники  влади відзначають, що прискорення  росту китайської економіки торік  відбулося, у першу чергу, за рахунок росту сфери послуг, у той час як ріст у промисловості, навпроти, трохи скоротився. Так, ріст обсягів промислового виробництва за підсумками 2004 року склав 11.5% у порівнянні з 17% у попередньому році. Відзначимо, що саме цей показник уважається владою ключовим при виборі стабілізуючих мір, спрямованих на обмеження обсягів інвестицій і кредитування.

Аналітики відзначають 2,4-процентний ріст споживчих  цін, які в минулому році збільшувалися  швидше, ніж роком колись. На думку  економістів, у сполученні з різким ростом цін виробників (на 7.1%), ця обставина може спровокувати посилення інфляційних тисків. Відзначається також ріст інвестицій в основні засоби (на 21.3% у порівнянні з попереднім роком). Разом з тим, як уважають деякі аналітики, ріст цього показника, можливо, уже пройшов через пік у першому кварталі минулого року, коли його значення перевищило значення аналогічного періоду попереднього року на 43%. В остаточному підсумку, все вищесказане може привести до підвищення процентних ставок. У жовтні 2004 року Пекін уже зробив перший крок у цьому напрямку, уперше за останні дев'ять років підвищивши процентні ставки на 0.27% до 5.8%.

По  оцінці економістів, незважаючи на недостатню збалансованість китайської економіки, загальна економічна ситуація в Китаєві залишається цілком сприятливої. Так, на думку економіста ІNG Barіngs Тіма Конгдона, у нього немає ніяких підстав очікувати вповільнення китайської економіки в році, що наступив.

Прискоренню темпів росту економіки КНР сприяють як високий внутрішній попит, так і ріст експорту. Відповідно до раніше опублікованих цифр, за підсумками 2004 року обсяги китайського експорту виросли на 35%, досягши шестирічного максимуму. Подібний ріст частково обумовлений конкурентною перевагою, забезпечуваним місцевим виробникам сприятливим для них курсом юаню стосовно основних світових валют: Пекін продовжує зберігати прив'язку юаню до курсу долара США в співвідношенні.

2.МПП-країна як  складова МЕВ.Форми МТ,які розвиваються  у країні МЕВ у сфері туризму  міжнародна-виробнича інвестиційна діяльність країни Китаю.Характеристика та напрямки міжнародного туризму,міграції,населення країни Китаю.Розвиток науково-технічного обміну у країні Китаю.

На запровадженні  найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів. 
Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджується спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.    - 
Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи. 
Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є: 
• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції; 
• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами; 
• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину. 
 
 Основні етапи міжнародної міграції 
Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить 4 етапи.                               
І етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з промисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній третині XVIII — середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводилося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення "відносного перенаселення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці. 
Формування світового ринку праці сприяло: 
• економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задовольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили; 
• колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн. 
II етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни. 
В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства. 
Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в передових країнах (США, Великій Британії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча сила. 
III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами. 
Особливість цього етапу — скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта — США. 
Це було зумовлено такими причинами: 
1) наслідками світової економічної кризи 1929 — 1933 рр., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів; 
2) замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, котрий виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили. 
IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після Другої світової війни і триває понині. 
Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтеграції. 
Його характерні риси: 
• зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема, в Європі та Африці; 
• зростання попиту збоку сучасного виробництва на висококваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву "втеча мізків"; 
• посилення державного і міжнародного регулювання трудової міграції. 
На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибухи) міграції. Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок так званого "картопляного голоду". На початку 80-х років XIX століття широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була зумовлена падінням цін на європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була перервана війною. Велика депресія та Друга світова війна помітно знизили рівень міграції. Після Другої світової війні потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився усталений потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання (1956 р.), В'єтнаму (1975 р.) та Куби (1980 р.). По-третє, еміграція з колишніх соцкраїн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об'єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціонування світового господарства. 
На сьогоднішній день сформувалися такі напрямки міжнародної міграції робочої сили: 
• міграція з країн, що розвиваються, до промислове розвинутих країн; 
• міграція в межах промислове розвинутих країн; 
• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; 
• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислове розвинутих країн до країн, що розвиваються; 
• міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн; 
• міграція робочої сили в межах колишнього СРСР. 
 Сучасні центри притягання робочої сили 
Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів, за даними 00Н у 2002р. становила 175 млн. чол., у тому числі понад ЗО млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика ( 267 тис чол.); Індія ( 222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.). 
Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш  важливою   характеристикою  міждержавного  та внутрішньо корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка. 
Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно - та Південноамериканський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн. чол.; з них 1,4 млн. чол. прямували до Північної Америки, а 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211 тис чол.). 
Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн. чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо-розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високо розвинутої країни до іншої 
У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17 — 21млн. чол. З них 12 — 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 
20,7% — громадянами країн Африки, 7% — Америки, 13,6% — Азії, 7,8% — країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн..чол.) та Велика Британія (близько 3 млн. чол.) 
   Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах ) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. — 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Ірака, Сирії, Йорданії. 
На Африканському континенті центри притягання — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол. 
Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих доменш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія. 
Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робочої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти: 
Перший: висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили. 
Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів у США становила понад 10%, лікарів — понад 20%. "Відплив мізків" до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинутих країнах. 
Другий: значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 — в автомобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників. 
Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, — це головним чином міграція між НІК та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, — з іншого. 
Основний склад мігрантів з цих країн — малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються. 
Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою. 
 
Наслідки переміщення трудових ресурсів 
Наслідки міжнародної міграції робочої сили досить різноманітні. Вони проявляються як у країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигод більше в країнах - імпортерах робочої сили, а в країнах - експортерах у цілому втрати перевищують вигоди. Світ у цілому виграє, оскільки свобода міграції дає людям змогупереміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий доход у світове виробництво. 
Країни, що приймають робочу силу, отримують такі переваги: 
а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфіковану, прискорюються темпи зростання економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування; 
б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці; 
в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, відразу стають великими платниками податків; 
г)значний доход приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і наукових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33% лауреатів Нобелівської премії — іммігранти; 
д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу. 
е) іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10% усіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців, у Швейцарії — 24%, у Люксембургу — 38%. 
До негативних наслідків, породжених імміграцією, відносяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо. 
Зміни густоти населення і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну. П. X. Ліндерт іронічно зауважує з цього приводу: "Статуя Свободи тримає свою лампу яскраво запаленою для фізиків, інженерів та спеціалістів з ЕОМ" [39, с. 442]. 
Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести: 
— після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталеливарній, металообробний, промисловості, автомобілебудуванні); 
— поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему масової міграції населення з країн, що приєдналися до "багатих" країн Союзу; 
— значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість "нелегалів", що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993 - 2003 рр. з 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Африки та Азії. 
Країни - експортери робочої сили також отримують певні вигоди: 
а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, — соціального напруження в країні; 
6) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою технологією, організацією праці тощо; 
в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів 
емігрантів. 
Ці перекази включаються до статті "Приватні перекази" платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень. З поверненням на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна розглядати як подвоєну суму переказів. 
Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвитку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг — 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів. В Єгипті наприкінці 80-х років перекази емігрантів становили понад 3 млрд. дол. на рік, а експлуатація Суецького каналу —970 млн.. дол. У Имені перекази емігрантів в окремі роки у ЗО разів перевищували надходження від експорту товарів і послуг. За даними на початок 90-х років близько 40 країн світу мали надходжень від мігрантів не менше як 100 млн. дол., а 10 країн —понад 1 млрд.. дол. 
Це — один бік наслідків міграції для країн-експортерів робочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили: а) скорочення податкових надходжень через зменшення числа платників податків; б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд.. дол. 
Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави: 
• заборона еміграції; 
• введення податку на "відплив кращих голів", компенсувати державні капіталовкладення в емігрантів; 
• створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну високоприбуткову галузь економіки —експорт робочої сили, яка займається підготовкою і вербування працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний доход. Так, наприклад, експортні працівники Південної Кореї відповідно до чинного законодавства зобов'язані 80% заробітку переказувати на батьківщину у твердій валюті через національні банки. 
П. X. Ліндерт робить такі загальні висновки про наслідки міграційних процесів: "...виграють самі мігранти, їх роботодавці і робітники, що залишаються в країні імміграції; зазнають втрат конкуруючі робітники приймаючої країни і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів... Приймаюча країна виграє і за рахунок змін на ринку робочої сили, і за рахунок позитивного впливу на державний бюджет. Країна еміграції втрачає за рахунок обох цих чинників" [39, с. 442]. 
Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці 
І. Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. 
Вербування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кандидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. 
Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні. 
Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх та багатотосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих  актах та урядових постановах. 
Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породили потребу в зниження рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри новому припливу іноземних працівників. 
II. Регулюванням міжнародної міграції робочої сили займається також Міжнародна Організація Праці (МОП). МОП була утворена в 1919 р. як автономна організація в складі Літи Нації; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом 00Н. До неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних організація, є те, що представництво кожної країни-члена складається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників. 
Головна мета МОП — сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на основні соціального партнерства, поліпшення умов праці.

3.Міжнародна валюта фінансові відносини країни Китаю з іншими країнами.Напрямки міжнародно економічної інвентаризації країни МЕД,які є у країні Китаю МЕВ.Китай з Укрвїною перспективні напрямки розвитку МЕВ країни.

Діяльність  міжнародних організацій пов'язана  з виконанням певних функцій, які  визначаються їхніми статутами. Фінансове  забезпечення виконання цих функцій здійснюється через фонди, що створюються такими організаціями. Це можуть бути узагальнені фонди, наприклад, бюджет Організації Об'єднаних Націй, і цільові — під конкретні заходи і програми. Тому, в аспекті міжнародних фінансів, їх суб'єктами на наднаціональному рівні є, з одного боку, міжнародні економічні організації, з іншого — міжнародні фінансові інститути.

Міжнародні економічні організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з приводу формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їх апарату та на фінансову допомогу окремим країнам. Таким чином, кожна країна може отримувати кошти від міжнародних організацій як у вигляді прямого фінансування (як правило, тільки в окремих випадках), так і в опосередкованій формі через різні централізовані заходи, проекти і програми, які стосуються цієї країни чи поширюються на неї.

Міжнародні фінансові інституції мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідносини — надання кредитів урядам та їх погашення і сплату відсотків. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредитний характер. Міжнародні фінансові інститути здійснюють фінансове забезпечення певних проектів, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі.

Таким чином, як міжнародні економічні організації, так  і фінансові інституції забезпечують централізацію певної частини міжнародних  фінансових ресурсів для забезпечення потреб світового господарства. Вони фінансують окремі проекти і програми, керуючись інтересами саме світового господарства в цілому, а не окремих країн, якими б важливими вони для цих країн не були. При цьому на стадії розгляду та затвердження таких проектів і програм обов'язково враховують інтереси окремих країн.

Наростання  процесів інтеграції, інтернаціоналізації  господарського життя та його глобалізації сприяє як посиленню ролі діючих організацій  та інституцій, так і створенню  нових, що, у свою чергу, веде до підвищення рівня централізації фінансових ресурсів, збільшення як їх маси, так і обсягів міжнародних фінансових потоків.