Характерні риси сучасного культурного життя в Україні

  Міністерство  освіти і науки України

  Національний  технічний університет України

  "Київський політехнічний інститут"

  Кафедра української мови, літератури та культури 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Реферат

  з історії української культури

  на  тему:

  " Характерні риси сучасного культурного життя в Україні " 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Київ –2011 

  План

  Вступ

  1. Освіта…………………………………………………………………………4

  2. Наука………………………………………………………………………….7

  3. Національне будівництво…………………………...…………………...10

  4.Релігія  ………………………...………...………...…...………...………...17

  Висновок……………………………………………………………………….19

  Використана література………………………………………………………20

 

  Вступ

   У перші роки українського відродження  розпочалася робота з реконструкції  деформованої культури, покладена на Комісію Верховної Paди з проблем  культури й духовного відродження, Міністерство культури, численні громадські об'єднання, асоціації, товариства, академії. До життя почали повертатися набутки, що досі були під забороною.

   Держава повинна мати своє суспільство, європейське  обличчя якого можна буде показати на весь світ. З цього приводу важливо згадати досвід Української Народної Республіки. Про нього чітко висловився В. Приходько, міністр юстиції періоду Директорії: «Держава без суспільства в нас була (1917~1919 pp.), і вона завалилася під подувом першого вітру. Для повалення української 40-мільйонної держави ворогові досить було мати один корпус війська». І далі: «Отже, нам треба не тільки політичної боротьби, але й суспільного будівництва. Політичну боротьбу, в ім'я створення української влади, ми мусимо вести безупинно, не вгаваючи... Але одночасно із цією боротьбою треба вести суспільно-визвольну роботу: виконувати нашу господарську й культурну програму». Майбутнє України неможливе без державного захисту національної культури у максимальному сприянні її розвитку і залежить від реалізації докорінних реформ у культурі, економіці, політиці і, безперечно, з пріоритетом культури.

   Особливістю української культури в епоху  Відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини  цього в тому, що українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного  буття, коли для розвитку нації залишався  тільки обмежений культурний простір. Згідно з цим переконливими є  слова Ч. Купчана, політичного оглядача газети «Лос-Анджелес Тайме», який після візиту Президента України Л. Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: «Якщо державу не об'єднує національна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми опиняться деінде. Ця «втеча інтелекту» — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеться про творення нації та держави практично з нуля».

   Внаслідок зміни суспільно-політичного укладу, на фоні збережених позитивних надбань  минулих років у цей період з'явилися зачатки перебудови і оновлення української національної культури. Навіть в умовах тривалої економічної кризи багато працівників культури та мистецтва не втрачали здатності переборювати труднощі, свідомо робили свою справу.

 

   

1. Освіта

  Розкрити  інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури, особливо в умовах національного відродження України.

  Одним з основних завдань реформування освіти незалежна держава визначила  відродження і подальшу розбудову  національної системи освіти, її орієнтацію на задоволення потреб народу України, національно-культурних та національно-освітніх прав і запитів усіх громадян незалежно  від їх етнічної приналежності.

  Яку ж спадщину дістала Українська держава  від минулого? В 1991 р. система освіти в Україні охоплювала 24,5 тис. дошкільних закладів, 20,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 1242 професійних, 735 середніх спеціальних  та 156 вищих закладів освіти, аспірантуру  з 300 наукових спеціальностей та докторантуру, 518 навчальних закладів та підрозділів підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, заклади та установи позашкільного навчання та виховання.

  За  численними показниками мережа навчальних закладів України відповідала показникам більшості розвинених країн світу. Так, кількість студентів вищих закладів освіти у 1990 р. становила 170 на 10 тис. населення. За цими показниками Україна перебувала на одному рівні з Німеччиною та Японією. Загальна середня освіта була обов'язковою, всі форми навчання — безплатними. Функціонувала мережа позашкільних закладів, у яких здійснювалось естетичне та фізичне виховання дітей та молоді, залучення їх до науково-технічної творчості. Однак загальносоюзні потреби і плани народжували перенавантаження навчальних закладів України підготовкою кадрів для інших республік. Виникли також складні диспропорції у розміщенні вищих закладів освіти України. Так, чисельність студентів на 10 тис. населення в Харківській області була майже у 1,5 раза більша, ніж в Одеській, і в 4 рази — більше, ніж у Волинській. Нерівномірно розподілялись кадри з вищою освітою — надмірна кількість фахівців з інженерною освітою, але не вистачало юристів, економістів, соціологів, психологів, менеджерів.

  Відбувався  процес поглиблення уніфікації навчального  процесу, що обмежувало можливість вивчення історії, культури, етнографії України. Скорочувалось використання у навчальному  процесі української мови, викладання у вищій школі та виховний процес у позашкільних закладах здійснювались майже повністю російською мовою, а навчання у професійних училищах — лише російською.

  Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в  умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження  українського народу. Передусім це виявлялось у невідповідності освіти досягненням людства.

  Концептуальні засади реформи освіти в Україні  визначені державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізаційному рівню, та її інтеграцію у міжнародний світовий простір.

  Відповідно  до цієї програми навчальні заклади  в зміст своєї роботи почали вкладати елементи народної педагогіки, етнографи, народної творчості. В багатьох школах було створено кімнати та куточки народного побуту, українські світлиці. Вони внесли живий струмінь у навчальний процес, зокрема у вивчення українознавчих дисциплін. Бібліотеки шкіл поповнились новими джерелами з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.

  Почала  розвиватись туристсько-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профілю. Набули поширення експедиції «козацькими шляхами», присвячені 500-річчю українського козацтва, яке нині відроджується згідно з указом Президента України Л. Кучми про відродження українського козацтва, експедиції «Краса і біль України», конференції учасників краєзнавчих пошукових загонів «Роде мій красний, роде мій прекрасний», міжнародні форуми юних українців-краєзнавців «До оберегів відродження».

  Традиційними  стали всеукраїнські фольклорні святарідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно». Кращі художні колективи  закладів освіти беруть участь у міжнародних  святах, фестивалях і конкурсах в  Італії, Туреччині, Індії, Норвегії та інших країнах.

  За  ініціативою Українського державного центру науково-технічної творчості  молоді в Україні щороку провадиться  понад ЗО всеукраїнських і міжнародних  масових заходів з технічних видів спорту, моделювання, раціоналізаторства і винахідництва, інформатики. Багато заходів, у тому числі міжнародних, проводять Фонд Чорнобиля, Спілка піонерських організацій України, «Пласт», «Січ» та ін.

  Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала  інтересам особи, суспільства, держави. Жорстока регламентація змісту вищої  освіти, уніфікація навчальних планів, програм підготовки, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності випускників на ринку праці. Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший набір студентів (після ліквідації царизмом у 1817 р.) у 1992 р. зробив Національний університет «Києво-Могилянська академія». У травні 1993 р. навчальні плани і програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО.

  Національний  університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади — Києво-Могилянський колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум «Берегиня» в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В університеті крім української вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

  Заснування  університету «Києво-Могилянська академія»  стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження. Він уже завоював кілька поважних наукових грантів у найпрестижні-ших європейських та американських фундаціях. Кращі студенти пройшли й проходять стажування в авторитетних зарубіжних університетах.

  З урахуванням реальних національних процесів в Україні, її регіональних особливостей в багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в навчальна-виховний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Визначено коло предметів історико-культурологічного характеру. Особливого значення набули дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української культур, народознавство, українознавство.

  Міжнародне  співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати  національну освіту України у  світову систему освіти для підготовки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.

  Зокрема, Міністерством освіти України підготовлено і надіслано в різні країни світу понад 50 проектів угод про співпрацю у галузі освіти, 10 з яких уже діють. Підтримуються плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, програмами та фондами, такими як ЮНЕСКО, Рада Європи, Німецька служба академічних обмінів, Товариство Карла Дуйсберга, інформаційна служба США, програми Фултбрайта, Хемфрі, Франкліна, Маскі, Президентська програма студентських обмінів, а також з державними органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Китаю, Франції, Ізраїлю, Польщі, Румунії та ін.

  Розвиваються  безпосередні зв'язки між навчальними  закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтехучилища.

  Акредитація закладів освіти дала можливість інтегрування освіти України в міжнародну систему освіти, порушила проблему створення умов для міжнародної конвертованості державних документів про освіту. Ця діяльність в Україні дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи. Україна брала активну участь у нарадах цих організацій в Бухаресті та Празі.

  Велике  значення для входження України  в світовий культурно-освітній процес має організація курсів, шкіл, семінарів, олімпіад для іноземних громадян, підготовка та перепідготовка фахівців для зарубіжних країн, ^впровадження у царині освіти системи інформаційного забезпечення міжнародного співробітництва, створення разом із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, підприємств, фірм, науково-дослідних колектвів.

  Попри ці незаперечні зрушення, не можна  не помітити, що в системі освіти — найважливішого чинника культури народу тривожна, позбавлена поки що перспективи  ситуація. Так, близько 500 шкіл в Україні  вчасно не розпочали 1996/97 навчальний рік. За наказами Міносвіти у 1996 р. з планів загальноосвітніх шкіл виключено години на додаткові заняття й консультації, зменшено курси за вибором і факультативи. Замість «Концепції національного виховання» (1994 р.) Міносвіти віднедавна зобов'язало керуватися новим документом — «Концепцією виховання в національній системі освіти», де поняття «нація», «національна інтелігенція», «духовна еліта» вжиті у деяких розділах без жодного зв'язку з Україною та українством. За цією концепцією виходить, що національне виховання стоїть поза національною ідеєю. Не враховуються регіональні особливості у вихованні. Державна мова не стала домінуючою в загальноосвітній і вищій школах.

  У діяльності вищої школи теж чимало проблем. Це, зокрема, проблема використання випускників вищих закладів освіти. Не було системи розподілу випускників, яка б забезпечувала регіони  кад~ рами. Так, менше 20 відсотків випускників вузів культурно-мистецького спрямування в 1995 р. працювало в закладах культури.

  Дуже  складною була кадрова ситуація у  вищій освіті. Окремі кафедри були забезпечені викладачами на 60—70 відсотків. З причини незадовільного матеріального та соціального становища професорсько-викладацького складу відплив найбільш кваліфікованих викладачів у 1993 р. становив понад 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів (4,4 %), 1955 кандидатів наук, доцентів (7,4 %).