Характерні риси сучасного культурного життя в Україні

  Проблеми  в релігійному житті України ускладнювалися міжконфесійними суперечностями і конфліктами, які всіляко підігрівалися ворожими українській незалежності силами. Релігійне братолюбство, а не розбрат, розуміння національної спільності, а не взаємне звинувачення в гріхах можуть зміцнити Українську державу й українські церкви. Так, наприкінці жовтня 1992 р. в У кра'ші передовими вченими і громадсько-політичними діячами була вироблена програма комплексної соціальне-економічної реформи України, в якій показані конструктивні шляхи реалізації великої мрії про єдину, об'єднану церкву в Україні — Помісну православну церкву.

  Українська  православна церква мусить повністю відокремитися від Московського патріархату. Промовистий той факт, що комуністи в Україні підтримали не українську національну церкву, а московську. Пояснюється це просто: у московського православ я й атеїстів спільна мета — боротьба з українськими патріотичними силами і відновлення російської імперії. Адже у статуті УПЦ Московського патріархату йдеться про те, що Українська православна церква є складовою частиною Московського патріархату. Навіть утворення нових єпархій в Україні затверджується Москвою. А у православному календарі, погодженому з патріархом Володимиром (В. Сабоданом), вже немає навіть назви: Українська православна церква, а лише — єпископат Московського патріархату. Ясно, що Росія через Московський патріархат чинить тиск на українську церкву. Патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет на Архиєрейському Соборі Московського патріархату був відлучений від церкви, бо має чіткі національні орієнтири української православної церкви.

  Одним з найголовніших завдань II Всесвітнього форуму українців, що проходив у серпні 1997 р. у Києві, було плекання духовної єдності українців усього світу. На форумі наголошувалось, що хоч українці-християни належать до різних церков, які перебувають у протистоянні, проте, йдеться про земні церкви, церква ж небесна єдина. «Саме ця єдність, — наголосив І. Драч, — має бути для нас спонукою до діяльного сприяння української духовної єдності».

  Висновок

  Отже, входячи в XXI століття, Українська держава  має подолати кризу національної ідентичності, відродити процес духовно-культурного  та морально-етичного розвитку українського народу.

  Національна культура покликана відкрити нову перспективу  духовної консолідації української  нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні універсали в сучасному діалозі світових цивілізацій.

  Самоствердження висококультурної особистості на сучасному  етапі розвитку Української держави  має проходити в унікальному  світі історично складеного національного буття. Цілісніть національної культури можна досягнути завдяки активному поширенню в суспільні процеси української національної ідеї як основи функціонування нації в геополітичному просторі Європи та цілого світу. Саме національна ідея виступає загальним культурним стрижнем для формування особистості, яка має усвідомити й осмислити свою націю як об'єктивну реальність в економічному, соціальному, політичному, моральному, інтелектуальному просторі і водночас як суб'єкт світового історичного цивілізаційного процесу. Вона покликана цілеспрямовувати формування національної свідомості та консолідацію всіх громадян на основі засад, які гарантують державна незалежність і самостійність України: злагода всіх громадян незалежно від національності, толерантність у вчинках, захист національних інтересів, високий духовний і матеріальний рівень життя, духовна і культурна самобутність без сліпого копіювання «близьких» чи «далеких» сусідів, захист інтересів конкретної людини, нації і держави, почуття спільності історичної долі, юридичну рівність громадян тощо. Засобами загальнолюдської та національної культур потрібно постійно спрямовувати свідомість пересічного громадянина від побутової форми свідомості до розуміння по державницьки з метою національного, духовного та економічного відродження Української держави.

  Використана література

1. Другий міжнародний конгрес україністів (Історіографія українознавства, етнологія, культура). — Л., 1994.
2. Остапенко Е. Культура періоду реформування.—К., 1997.
3. Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт, 1998.
4. Греченко В.А. Історія України. Всесвітня історія XX ст. - X., 1998.
5. Бойко О. Д.Історія України.Посібник.Київ.Видавничий центр «Академія»,2002
6. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. – К.: КНЕУ, 2003