"Русская правда" как источник истории правовых взаимоотношений в Украине

  «Руська Правда» ще не передбачала вікового обмеження кримінальної відповідальності, не знала поняття осудності, але їй вже було відоме поняття співучасть.

  «Руська Правда» розрізняла також відповідальність залежно від суб'єктивних обставин злочину. У ній немає відмінності між наміром і необережністю, але виділяються два види наміру - прямий і непрямий.  Це наголошується при відповідальності за вбивство: вбивство в розбої карається вищою мірою покарання - потоком і грабежем, вбивство у бійці - тільки вірой. За суб'єктивними обставинами злочину розрізнялася і відповідальність за банкрутство: злочинним вважалося тільки умисне банкрутство.

  Що стосується об'єктивної сторони складу правопорушення, то «Руська  Правда» ще не знала злочинів, що здійснюються шляхом бездіяльності.

  Серед майнових злочинів найбільшу увагу «Руська Правда» приділяла крадіжці (татьба). Найбільш тяжким видом татьби вважалося конокрадство, бо кінь був найважливішим засобом виробництва, а також бойовим майном. Відоме і злочинне знищення чужого майна шляхом підпалу, каране потоком і грабежем. Така висока міра покарання визначалася трьома причинами.  По-перше, підпал - найбільш небезпечний спосіб знищення чужого майна.  По-друге, він нерідко застосовувався як засіб помсти, особливо часто, коли селяни хотіли помститися своєму пану.  Нарешті, підпал мав підвищену небезпеку, оскільки в Київській Русі від одного будинку могло згоріти ціле село або навіть місто. [6; 301-307].

  Система покарань «Руської Правди» досить проста. Вищою мірою покарання, як вже мовилося, був потік і грабіж.  Наступний по тяжкості мірою покарання була віра.

  За основну масу злочинів призначався так званий продаж - кримінальний штраф. За злочини, віднесені до компетенції  церковного суду, застосовувалися «эпитимьи». Легкої «эпитимьей» вважалося 500 уклонів в день. Эпитимья часто поєднувалася з державною карою.

  Староукраїнське право ще не знало досить чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, зведення) могли застосуються тільки у кримінальних справах.  В цілому і по кримінальних, і у цивільних справах застосовувався змагальний процес, при якому сторони рівноправні і самі є двигуном всіх процесуальних дій.  Навіть в судовому процесі обидві сторони називалися позивачами.

  Староукраїнське право знало дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи - гоніння сліду і зведення.

  Гоніння сліду - це відшукування злочинця по його слідах.  Закон передбачав спеціальні форми і порядок проведення цієї процесуальної дії.  Якщо слід привів до будинку конкретної людини, вважалося, що він є злочинець.  Якщо слід привів просто в село, відповідальність несла вервь, тобто територіальна община.  Якщо слід втрачався на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся.

  Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому нічого не залишалося, як удатися до заклику, тобто оголошенню на торговій площі про пропажу, в надії, що хтось пізнає вкрадене або втрачене майно у іншої особи.  Людина, у якої виявлялося загублене майно, могла, проте, заявити, що він придбав його правомірним способом, наприклад, купив.  При цьому потрібні свідчення двох свідків або митника - складальника торгових мит.

  Закон передбачав певну систему доказів.  Серед них важливе місце займали свідчення свідків. Староукраїнське право розрізняло дві категорії свідків - відоків та послухів.  Відоки -  це  свідки в сучасному сенсі слова очевидці фактів.  Послухи - складніша категорія свідків: це особи, що чули про те, що трапився від кого-небудь, що мають відомості з других рук.  Іноді під послухами розуміли і свідків доброї слави сторони.  Вони повинні були показати, що відповідач (або позивач) - людина, заслуговуюча довіри. Не знаючи навіть нічого про спірний факт, вони просто як би давали характеристику тій або іншій стороні в процесі.  Втім, вже «Руська Правда» не завжди витримує чітку відмінність між послухами і відоками.  Характерно, що і в застосуванні свідчень  з'являється елемент формалізму.  Так, у деяких цивільних і кримінальних справах було потрібне певне число свідків (наприклад, два свідки укладення договору купівлі-продажу, два відока образи дією і тому подібне).

  У Київській Русі з'являється ціла система формальних доказів - ордалії.  Серед них слід назвати судовий поєдинок – «поле».  Перемігший в поєдинку вигравав Справу, оскільки вважалося, що Бог допомагає тому хто правий. У «Руській Правді» і інших законах про «поле» не згадується. [11; 184-188].

  Іншим видом суду Божого були випробування залізом і водою.  Випробування залізом застосовувалося тоді, коли не вистачало доказів, - в серйозніших випадках, чим випробування водою.  «Руська Правда», що присвячує цим ордаліям три статті, не приховує їх зміст, порядок проведення.

  Особливим видом доказів була присяга – «рота», що застосовувалася у невеликих справах за відсутності додаткових доказів. «Ротою» можна було підтвердити наявність якої-небудь події або, навпаки, її відсутність.

  В деяких випадках визначальне значення мали зовнішні ознаки і речові докази.  Так, наявність синяків і синців на тілі було досить для доказу биття.  При крадіжці істотне значення мало знаходження краденого.

  У церковному суді, як вважають багато дослідників, застосовувався інквізиційний (розшуковий) метод зі всіма його атрибутами, у тому числі і тортурами.

  Київська Русь являлася важливою віхою в історії країни.  Його правова система заклала основу для розвитку українського права на багато століть вперед.  Вона вплинула і на право деяких сусідніх з Руссю народів. [2; 534-546].

   3.ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ОКРЕМИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ

  У Руській Правді міститься  ряд  норм, що визначають  правове  положення  окремих  груп  населення.  За її  текстом  достатньо важко провести  грань,  що розділяє  правовий  статус  правлячого  шару  і решти маси  населення.  Ми  знаходимо лише дві юридичні  критерії, що особливо  виділяють ці  групи у складі суспільства: норми про  підвищену (подвійну)  кримінальну відповідальність  за  вбивство  представника  привілейованого шару (ст.1 ШП ) і норми про особливий  порядок спадкоємства нерухомості (землі) для представників цього шару (ст.91ШП).

  Ці юридичні привілеї розповсюджувалися на суб'єктів, названих     в Руській  Правді  таким чином: князі, бояри, княжі мужі, княжі  тіуни,  огніщани.  У цьому переліку  не  всі особи можуть  бути  названі «феодалами», можна говорити  лише  про їх  привілеї,  пов'язані з особливим  соціальним  статусом,  наближеністю  до  княжого  двору  і  майновим  положенням. Клас феодалів формувався поступово. Феодали здійснювали громадянське управління і відповідали за професійну воєнну підготовку. Вони були пов’язані системою васалитета, регулюючий права та обов’язки один перед одним і перед державою. Для забезпечення функцій управління населення сплачувало дань та штрафи призначені судом. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалось земельною власністю. Васальні та земельні справи феодалів, їх зв'язок з великим князем регулювався соціальними договорами. В «Руській Правді» змальовані лише деякі аспекти правового становища цього прошарку. Вона встановлює подвійну віру в 80 гривень за вбивство княжеських прислуг, конюхів, огніщан. Але про самих бояр та дружинників кодекс не зазначає. [12; 229-230].

  Основна маса населення поділялася на вільних і залежних  людей, але існували  також  проміжні  і  перехідні  категорії.  Юридично  і економічно незалежними групами були посадники, і смерди-общинники (вони  сплачували  податки і виконували  повинності  тільки  на користь держави). Міське  населення поділося  на  ряд  соціальних груп: боярство, духівництво, купецтво, «низи» (ремісники,  дрібні  торговці,  робочі і інші). Окрім  вільних смердів існували  і інші  їх  категорії,  про які Руська  Правда  згадує  як  про  залежних  людей.  У  літературі  існує  декілька  точок  зору  на  правове  положення  цієї  групи  населення,  проте,  слід пам'ятати, що  вона  не  була однорідною:  разом з  вільними були  і залежні ( «кріпосні» ) смерди, що знаходилися в кабалі і служінні  у феодалів. Вільний смерд-общинник володів  певним  майном, яке  він  міг  заповідати  дітям (землю - тільки  синам). За відсутності спадкоємців його майно переходило  общині. Закон захищав особу і майно  смерда. За скоєні  провини  і злочини,  а також за  зобов'язаннями  і договорами  він ніс особисту  і майнову відповідальність. У судовому процесі  смерд  виступав  повноправним  учасником.

  Складнішою  юридичною  фігурою  є  закуп.  Коротка  редакція  Руської  Правди  не  згадує закупа, зате в Широкій редакції  поміщений спеціальний Статут про закупів. Закуп - людина, що працює в  господарстві  феодала за «купу» - позика, в  яку  могли  включатися різні цінності: земля,  худоба,  зерно,  гроші  і  інше.  Цей борг слід було відпрацювати, причому встановлених  нормативів і еквівалентів  не  існувало.  Об'єм  роботи  визначався  кредитом. Тому  з  наростанням  відсотків  на  позику,  кабальна  залежність  посилювалася  і  могла  продовжаться тривалий час.

 Перше  юридичне  врегулювання  боргових  відносин  закупів  з  кредиторами  було  вироблено  в  Статуті  Володимира  Мономаха  після повстання закупів в 1113 р. Були встановлені розміри  відсотків на борг. Закон охороняв особу і майно закупа,  забороняючи пану  безпідставно карати  його  і віднімати майно.  Якщо  сам закуп здійснював  правопорушення,  відповідальність  була  двояка : пан сплачував за нього штраф потерпілому, але сам закуп міг бути «виданий головою», тобто перетворений  на  повного холопа. Його правовий статус різко змінювався. За  спробу піти від пана, не  розрахувавшись, закуп також звертався в холопа. Як  свідок  в судовому  процесі закуп міг виступати тільки в особливих випадках: у малозначних справах («у малих  позовах»), або у разі відсутності інших свідків («по потребі»).  Закуп був тією юридичною фігурою, в якій найбільше  відобразився процес «феодалізування», закабалення,  закріпачення  колишніх  вільних общинників. [8; 223-224].

  Холоп - найбільш  безправний  суб'єкт  права.  Його  майнове  положення  особливе: все, чим він володів,  було  власністю  пана.  Всі  наслідки,  витікаючи  з  договорів  і  зобов'язань, які  укладав  холоп (з відома господаря), також лягали  на  пана. Особа  холопа  як  суб'єкта  права  фактично  не  захищалася  законом.  За  його  вбивство  стягувався  штраф  як  за  знищення  майна  або  пану  передавався  як  компенсація  інший  холоп.  Самого  холопа,  що скоїв злочин, слід  було видавати  потерпілому  (у раніший  період  його  можна  було  просто  убити  на місці злочину). Штрафну  відповідальність за холопа завжди ніс пан. У судовому  процесі  холоп  не  міг  виступати  як  сторона (позивача, відповідача,  свідка). Посилаючись на  його  свідчення в  суді,  вільна  людина  повинна  була  обмовитися,  що  посилається  на «слова холопа».

  Закон  регламентував  різні  джерела  холопства. Руська  Правда  передбачала  наступні  випадки: самопродаж в рабство (однієї  людини  або  усієї сім'ї), народження  від раба,  одруження на  рабі «ключництво» - надходження в служіння  до  пана,  але без обмовки про збереження  статусу вільної людини.  Джерелами холопства  були  також  скоєння  злочину  (таке  покарання,  як   «потік  і  грабіж», передбачало видачу  злочинця «головою»,  перетворення на холопа), втеча закупа від пана, злісне  банкрутство (купець програє чуже майно).  Найбільш  поширеним  джерелом  холопства, не  згаданим, проте, в Руській  Правді,  був  полон. [8; 223-224].

  Міське населення полягало з ремісників, мілких торговців, купечества і т.д. В науці питання про його правове положення майже не вирішено, бо не вистачає джерел.

  Вільні мешканці міст користувались  правовим захистом «Руської Правди», на них розповсюджувались усі статті про захист честі та життя.

     3.1. СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ ЗА «РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ»

  «Руська Правда» віддзеркалює  дуже важливу сторінку ідеології  людності України-Руси та її  побуту, це – становище жінки. 

З середини Х століття історія дає приклади високого положення жінки в суспільстві України: жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, володіли маєтностями, містами.