Шпаргалка по дисциплине "Українська література"

Розповівши про невмирущість народних прагнень до волі, Шевченко змальовує нам злодіяння царського війська на Кавказі: там «лягло костьми людей муштрованих чимало», самодержавство залило цей край річками сліз і крові. На Кавказі російські завойовники поводяться як господарі. Про це поет розповідає в епізоді, який умовно називають «монологом колонізатора». Він написаний від імені російського завойовника, який хизується перед горцями своєю нібито високою культурою, а насправді виявляє нікчемність, неуцтво, загарбницькі інтереси своїх земляків. Він дивується, чому завойовники не можуть подарувати горцям їхні ж хату й хліб, чому народи Кавказу не повинні платити їм за сонце. Російська імперія постає з цього фрагмента як тюрма народів, у якій «од молдованина до фіна все мовчить, бо благоденствує» - іронічно зауважує автор.

       Обіцянки завойовників лицемірні, у війні з горцями вони керуються власницькими інтересами, прагненням збагатитися. Симпатії Шевченка повністю на боці поневолених народів Кавказу. Він кидає гасло: «борітеся - поборете!» І хоча розповідається в поемі про війну з горцями, твір сприймається, як застереження проти будь-яких загарбницьких воїн. У «Кавказі» поєднані громадянські сатиричні мотиви викривального характеру та інтимні (пам’ять про загиблого друга), що характеризують твір як своєрідну жалобну симфонію, написану у формі послання. Автор звертається ніби до всього народу, наголошуючи, що роз’єднання слов’ян - то найгірше зло, що може спричинити історичну трагедію. Адресатом цього послання у вужчому значенні є безпосередньо читач -* український інтелігент, що зберіг національну гідність, коріння та плекає надії на збереження автономії. Шевченко виступає як поет-пророк, що застерігає про неминучі Страшні наслідки насильницької політики.

          У кінці поеми Шевченко згадує про Україну, про розриті козацькі могили. У народу України схожа доля з кавказькими народами. Поет хотів би, щоб про це пам’ятали. Поема «Кавказ» - це протест проти будь-якого поневолення одних народів іншими. Чи міг Шевченко думати, що і в XXI столітті проблеми Кавказу та інших народів не зникнуть, що твір його будуть читати й бачити у ньому віддзеркалення сучасності?

5.Висвітлення історичних подій у романі П. Куліша “Чорна рада”.

       Народ України в романі «Чорна рада» загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моменти ніби проривається наперед і постає перед читачем. Особливо важливий для розкриття авторського задуму є образ Божого чоловіка — кобзаря. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не варте. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами. Він не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче із забуття, на Череваневому хуторі, де мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім’яло під себе добро. З-поміж носіїв народної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть запорозький старець Пугач, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Пугач недалекоглядний.

          Саме завдяки його авторитету Брюховецький домігся булави, а Гвинтовка — полковницького пірнача. Та пізніше Пугач став їм непотрібним. Брюховецький жорстоко познущався з нього, висміявши перед громадою. Ось тоді розпізнав Пугач у Брюховеиькому покруча, який кине під ноги одвічну січову мораль.

Цікавим є образ Василя Невольника. Це зламана неволею, а пізніше — прислужництвом особистість. Молодим Василь був одним із найхоробріших і найрозумніших козаків. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого є його нове прізвище — Невольник. Представники українського народу в романі різноманітні, але серед них є багато сильних і яскравих особистостей.

            Які найголовніші риси козацької молоді висвітлює П. Куліш у своєму романі? Юне козацтво в романі «Чорна рада» оповите романтикою. По-різному виховували своїх синів полковник Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який зовсім маленьким хлоп’ям привіз Кирила на Січ, де той і виріс. Старий Шрам хотів бачити Петра патріотом, людиною твердої вдачі. Кирило ж на козацькій вольниці виріс гордим, упевненим у своїх силах, ніколи нікому не поступався гідністю. І Петро, і Кирило щиро покохали Лесю, але Петро домагався взаємності, а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і його любові, а жінка полюбить потім. Саме він урятував кохану від шлюбу з нелюбом, але не присилував стати дружиною, а дав їй право вибору.

      І Петро, і Кирило, хоч і молоді, але вже мають певні воєнні успіхи. Петро здобув вороже знамено, а Кирило врятував старого Шрама від смерті. Обидва юнаки здатні до самопожертви: Кирило, наприклад, пропонує Сомкові своє життя, щоб урятувати його від смерті. В образі Кирила Тура відтворено дух побратимства, лицарського завзяття, козацького демократизму. Його життя сповнене пригод, неймовірних вчинків, прагнень до волі.

Роман «Чорна рада» П. Куліша багатопроблемний. Найважливіші з порушених проблем такі:
батьки і діти (образ Шрама і Шраменка, Кирила Тура та його рідних); кохання і подружнє щастя (образи Лесі, Петра, Кирила, Сомка);
роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького);
патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама);
ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);
боротьба добра і зла (образи Сомка і Брюховецького, Шрама, Череваня і Гвинтовки); значення народної моралі.

          Остання проблема передана через аналіз психіки всіх персонажів, але цікавим є те, що народна мораль дається взнаки навіть таким, здається, пропащим людям, як Брюховецький. Він готовий убити Сомка в бою, але не може зарізати беззбройного гетьмана. Про висоту народної моралі свідчить і той епізод, коли сторожі осуджують, навіть відверто ненавидять Кирила, думаючи, що він іде вбивати ув’язненого Сомка. Запорожці-«харцизяки» здерли з полоненого Якима і пояс, і жупан, і сап’янці, та не посміли стягнути вишитої нареченою дорогої сорочки. Такі, здавалося б, деталі свідчать, що в душі кожного, українця є добре начало.

 6.Образи ватажків народного руху в поемі Т.Г.Шевченка “Гайдамаки”.

       Гортати криваві сторінки історії, судити про те, чому сам не був очевидцем, — справа гірка і не проста. Але могутній поетичний талант Тараса Шевченка сягав у минуле та охоплював все, що так чи інакше торкалося долі України. Тому й події часів гайдамаччини, зокрема легендарне повстання, відоме під назвою Коліївщина, не могли залишитися поза увагою поета. Так зародився знаменитий твір «Гайдамаки».

       Шевченко — не історик за фахом, тому не фіксував з науковою точністю історичні дати та події. Як митець він висловив свій погляд на історію України, і цей погляд є неповторною картиною історичного світорозуміння. Він пропустив через власне серце і розум давні й тривожні для України події, дав у віршованих рядках яскраві картини історичної долі своєї землі.

Бачення молодим Шевченком тих трагічних днів — це світовідчуття поета-романтика. Тому образи ватажків повстання Ґонти і Залізняка — романтизовані й гіперболізовані постаті, а не реальні учасники подій. Але навіть вимисел у розділі «Гонта в Умані» про вбивство Гонтою своїх дітей відіграє важливу роль. Цей випадок завершує картину величезного народного болю, який відчувається в кожному рядку поеми. Ріки крові, про які весь час пише поет, — це ще й данина народному баченню тих подій.

Із Максимом Залізняком ми зустрічаємося вперше, слухаючи пісню кобзаря, де його образ опоетизований народною традицією.    Ця пісня визнає заслуги безстрашного ватажка в боротьбі з «ляхами», ставить його в один ряд з гетьманами та народними героями:

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Ґуля Максим, ґуля батько

Степами-лісами.

        Героїчне минуле було для Шевченка образом вчорашнього дня, такого яскравого на фоні сьогодення. Поет співає реквієм тим життям, котрі покладені на вівтар свободи, він оспівує не різню, а волю до перемоги доведених до відчаю людей... Виходячи з історичного вступу «Інтродукція», ми розуміємо це старозавітне «око за око, зуб за зуб», бо конфедерати все руйнували, «мордували, церквами топили...».

Тож не дивно, що переповнилась чаша народного терпіння і освячені ножі загуляли по Україні. Гайдамацький рух стає всенародним. Головного героя поеми Ярему вводить у товариство сам Залізняк, і Ярема стає його соратником. Образ Залізняка, створений Шевченком, — це уособлення ненависті, яка б'є через край.

         Вінчає це масове божевілля вже згадувана сцена вбивства Гонтою своїх дітей. Уманський сотник був одружений з католичкою, і діти його — також католики. Ксьондз-єзуїт приводить його дітей, щоб апелювати до почуттів Гонги. Але ідея боротьби пожирає батьківський інстинкт. Він зрікається їх заради того, щоб гайдамацькі маси не відступилися від нього, свого ватажка, і фанатично вірили у святість цієї великої різанини, цієї помсти.

За сліпою ненавистю пробивається батьківський біль, коли під час бенкету Гонта йде ховати дітей, прикрити землею козацьке тіло:

Тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать!

Праведнії зорі!

Сховайтесь за хмару:

я вас не займав.

Я дітей зарізав!..

Горе мені, горе!

        Чогось більш неприродного і нелюдського, чогось трагічнішого і неймовірнішого від цього моторошного вчинку не можна собі уявити. Гуманізм в «Гайдамаках» не присутній у стосунках між людьми, навіть між соратниками. Коли Ярема хоче визволити Оксану і просить напасти на конфедератів пізніше, Гонта відповідає: «Найдеш іншу».

Образи ватажків повстання піднесені та величні, вони є носіями всенародного почуття. Але Шевченко дає зрозуміти, що Коліївщина — не так вина гайдамаків, як їхня трагедія. Вічна трагедія народу, доведеного до розпачу і до люті безконечними утисками і знущаннями.

7.Картини побуту в повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

      Картини минулого яскраво оживають на сторінках соціально-побутової повісті Нечуя-Левицького. який збагатив нашу літературу творами про українську старовину, змальовуючи детально прекрасні місця над Россю, побут та звичаї селян. Поряд з чудовими картинами природи виростають і болючі проблеми пореформеного села, жорстока боротьба за приватну власність, за "твоє" і "моє". І ця боротьба розділила сім'ю Кайдашів, штовхає сина проти батька, невісток проти свекрухи. Порушено віковічну традицію українського народу — ввічливе ставлення до старших. Дріб'язкові суперечки порушують лад в родині. І навіть діти Карпа і Лавріна починають ворогувати між собою. І все це відбувається серед розкішної природи, що налаштовує читача на ліричний лад. Ось такі контрасти: чудові картини природи і жорстока боротьба між Кайдашами викликають у читача почуття суму за людину, за її приниження і втрату духовних цінностей. Вічна ворожнеча між добром і злом, матеріальним і духовним в житті людини завершується щасливо у цьому творі, бо груша — причина частих суперечок між родинами — всохла, але Нечуй-Левицький, звичайно, хотів би бачити життя кращим, ніж воно було насправді. Та вже ж потрібно відзначити високу майстерність письменника у змалюванні пейзажу, реалістичних картин побуту, відтворенні живого колориту мови персонажів.

       Послідовна розповідь про життя Кайдашів допомагає відтворити в уяві селянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, садок   леваду. Автор добре знає життя селян, тому майстерно відображає деталі оселі, де найчастіше відбуваються події. Ми переносимося туди, де живуть персонажі твору, відчуваємо дух селянської хати, чуємо голоси Карпа, Лавріна, Мотрі, Мелашки, Кайдашихи. Побутові картини насичені гумором, пронизані глибоким співчуттям до долі людей, що втратили високу духовність у постійній гонитві за шматком землі, за зайвою копійкою. Особливо вражає епізод, коли Лаврін і Мелашка пізно повертаються додому, а їм ніхто не хотів відчиняти. "В Карповій хаті щось заворушилося: то встав Карпо. Він заворушився в сінях, стукнувся лобом об двері, звалив кочергу... і, позіхаючи на весь рот, одсунув засува. Лаврін з Мелашкою ввійшли в сіни. В одчинені двері наліво кричала Мотря, в двері направо репетувала стара мати". Добре знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький оригінально використовує його в описах побутових сцен, які переповнені сміхом крізь сльози.

       "В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи затужавілий вершок угору..."

       Реалістичне змалювання персонажів також спрямоване на розкриття основного конфлікту твору. Мимоволі захоплюєшся прекрасними описами зовнішності персонажів, забуваючи про жорстокість і бездушність світу. Прекрасна природа, красиві люди, велике кохання знецінюються у щоденних сварках героїв, у дрібновласницьких інтересах.

      Найповніше характер українки розкрито в образі Мелашки Вона і красива зовнішньо, і багата душею, виросла у бідній сім'ї, вміє шанувати і старших за себе, і працю. Портрет її — це яскравий приклад пісенної творчості, де ідеалізовано образ дівчини, чимось схожої на саме сонце. "Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк".

          У цьому описі відчувається замилування автора своєю героїнею, бо стільки в ньому світла та теплоти. Мова Мелашки близька до народної пісні, вона розкриває її глибокі душевні переживання. Разом з тим автор дає влучну характеристику іншому персонажу — Марусі Кайдашисі, яка жорстоко поводиться з невісткою, вкладаючи в уста дружини Лавріна слова: "В хаті гризла свекруха, в сінях та надворі стерегла Мотря".

Серед краси та гармонії людини з природою як щось неприємне сприймається жорстокість і черствість людей. Це не є характерним для української нації, але зустрічається ж і таке в житті.

       Образи Карпа та Мотрі переконують, що жорстокість та егоїзм здатні здорову та енергійну людину зробити дріб'язковою, обмеженою у своїх прагненнях. Це проявляється в тому, що Мотря ображає Кайдашиху, називає ЇЇ відьмою. яка може порізати та повкидати у борщ навіть дітей. І вже не про характерну рису українця ми маємо говорити, а про те, що заважає у житті. Ситуації, змальовані у повісті "Кайдашева сім'я", часто трапляються і зараз. Тому письменник засуджує людей, що "зневажають цвіт душі своєї" і прагне застерегти від жорстокого світу, утвердити перемогу добра над злом.

       Чарівність, привабливість мови повісті також створюють картину минувшини нашої України, що мала славну історію, працьовитих людей, багату землю — і все це можна відродити, коли ми будемо прагнути до кращого.

8.“Пропаща сила” в романі Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”