Шпаргалка по дисциплине "Українська література"

Геній Франка найповніше розкрив себе у другому “жмутку” віршів “Зів'ялого листя”. Обробки народних пісень чи вірші, написані спеціально в народнопісен-ному ключі, мінорні й драматичні за змістом, входять у “Зів'яле листя”, за словами Д. Павличка, “як сонячні промені в осінню га­лузку”. Тут є речі такої простоти і глибинності, що їх можна зарахувати до най геніальніших поетичних творінь світової любовної лірики.

Ліричний герой Франка тут маііже непомітно іронізує: не тривожся, це не сирота, не жебрак, а всього-на-всього прийшла любов. Цей вірш – як діамант-самородок, без нього важко уявити собі гігантський материк Фран­кової поезії.

22.Ліризм, гумор і сатира у творах Остапа Вишні.

Творчість Остапа Вишні (1889–1956) надихалась і окрилювалась ве­ликим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення у своїх щоденникових записах. “Який би я був щаслніїий – занотував гуморист, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку... Ви уяв­ляєте собі: народ радісно усміхнувся!”

Остап Вишня – письменник-новатор, найяскравіша постать націо­нального відродження 20-х рр. Він не тільки розширив тематику, а й збага­тив жанрові різновиди памфлету, фейлетону, гуморески, нарису. Оригі­нальним твором письменника є його “Моя автобіографія”.

“Моя автобіографія” – твір, який має кілька мистецьких пластів: ін­форма-ційний (наче відповідь на запитання анкети: дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що “Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим “дурником”, перед яким пасують мудреці і королі”); саркастичне ставлення до літературознав­чих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, форму­вання письменника (“Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа– картопля, коноплі, бур'яни”); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх “Енеїди”; сатирично-тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка (“Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати... Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, за-мурзаних. Ходила, бо така тоді “система” була, і ходила вона завжди, ко­ли треба було, і іііко;ін люто. Де тепер вона, та лішйка, що виробляла ме­ні стиль літературний?”).

У дусі згадуваної “маски” щиросердне “зізнання” Остапа Вишні про те, як він став письменником: “У 1921 році почав працювати в газеті “Вісті” перекла-дачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: “Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму”. І зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі...”.

Уже протягом двадцятих років Остап Вишня видрукував близько 25 збірок “Вишневих усмішок”: “Вишневі усмішки (сільські)”, “Вишневі усмішки кримські”, “Вишневі-усмішки літературні” та інші. Він був най-популярнішим                                       письменником 20-х рр. Теми його усмішок найрізноманітніші: політичне, господарське культурне життя. Найсильнішим виступає письменник як гумористичний описувач побуту післяреволюційного села.

Визволений з беріївських таборів у 1944 р., Остап Вишня знову стає улюбленим і популярним письменником в Україні. У цьому ж 1944 р. ви­друкувана його “Зенітка”.

Письменник писав про свою гумореску “Зенітка”: “Я хотів у тяжкі, грізні часи писати щось дуже веселе... щоб і моя робота спричинилась до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказати б, мобілізаційну підбадьорювали ну роль”. В основі композиції гуморески діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: “Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш?” Цією деталлю підкреслено всена­родність війни з окупантами. Складається гумореска з двох частин: “соп-рикосновеніє” діда Свирида з фашистами і побутові “страже-нія” з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід “так напрахтикувався, що ніяка війна мені ані під шапку”. У першій частині Остап Вишня застосо­вує засоби сатири – бурлескну лексику, лайливі, принизливі слова, вжи­вання форми середнього роду замість чоловічого, саркастичні інтонації. Вила-трійчата, якими Свирид “як щурят подавив” гітлерівців, виростають у гіперболізований образ народної “зенітки”. У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий, що викликав регіт великих аудиторій. Засоби комічного тут – військова тер­мінологія у розповіді про бабу Лукерку, русизми тощо.

Природа була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Ніжно, усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом ба­гатьох післявоєнних літ письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за "звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. “Лисиця”, “Відкриття охоти”, “Заєць”, “Про мудрого зайця”, “Бекас”. “Вовк” та інші склали “Мисливські усмішки”, які посідають значне місце у творчості письменника. У цих маленьких шедев­рах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного таланту Остапа Вишні – гумору і лірики. У “Мисливських усмішках” не­має закликів любити природу. Як справедливо сказав М. Рильський, в Оста­па Вишні “в душі поезія цвіла”, а справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Природа в “Мисливських усмішках” одухотворена. Пись­менник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроііикаючим розу­мінням таємниці Всесвіту. Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. “Осінь... Ось палає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому га­лузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він круж­ляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на йо­го місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою уми­ватиметься... ” (“Вальдшнеп”). Ліричний герой “Мисливських усмішок” – людина дотепна, оптимістична, завжди у життєрадісному настрої.

“Мисливські усмішки” – яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, айв усій українській сатирично-гумористичній літературі.

23.Тематика поетичної' творчості Павла Грабовського. Аналіз поезій “До Русі-України”, “До українців”.

Із 38 років життя П. Грабовський 20 років провів у неволі – тюрмах, таборах, па засланнях. Відірваний від рідиого краго, фізично недужий, часто доведений до відчаю, поет все ж зумів зберегти віру у праве діло борця за кращу прийдешність України. Він ні на хвилину не полишав своєї письмен­ницької праці, яку розумів як обов'язок перед українським народом. У сні­гах далекого Сибіру П. Грабовсь-кий вимріював національну незалежність України, суспільний її поступ. Жагуче бажання бачити Вітчизну оновле­ною, щасливою, вільною пронизує всю його творчість.

До збірок оригінальної поезії П. Грабовського “Пролісок”, “З Півночі”, “Кобза” увійшли вірші широкого діапазону звучання. Серед них посвяти друзям, в яких щире захоплення “справжніми героями”, вірші, адресовані школярам (із рівнем освіти він пов'язував майбутнє України), прекрасні зразки пейзажної лірики, зокрема “Веснянки”.

Справжніми перлинами творчості поета можна, вважати його вірші “Швач-ка”, “Трудівниця”, “Робітникові”. Вони засвідчують надзвичайно тонку душу, чутливе серце поета, вболівання за долю братів-українців, готов­ність стати на їх захист.

Характерною прикметою творів П. Грабовського різних тематичних груп є громадянський пафос. Він звучить і в пейзажній, і в інтимній ліриці поета. Своє мистецьке кредо поета-громадянина виголошує П. Грабовський у вірші “Я не співець чудовної природи”.

Глибоким ліризмом перейнятий вірш “До матері”, страждання якої у зв'язку з арештом сина уявляються йому стократ тяжчими, ніж власні. Адже, крім природного материнського болю за сином, їй доводиться захи­щати його іще “від людського неправого суду”.

Ряд віршів у творчій спадщині П. Грабовського присвячені Надії Сигиді – жінці, яка стала для політичних в'язнів полум'яним символом нескореності. Це вірші “До Н. К. С.”, “Тяжкий завіт”, “До мучениці”. Через усе своє життя І творчість проніс П. Грабовський любов і повагу до На­дії Сигиди. У віршах-присвятах автор називає її “ангелом”, “сестронькою”, “святою та невинною”. Мужність та рішучість – це ті риси, якими повинен володіти борець. Саме такою була Надія Сигида. Серед творів П. Грабовського вирізняється вірш “Уперед”, у якому він закликає до рішу­чих дій “за край рідний та волю”.

Домінуючим мотивом поетичної спадщини П. Грабовського є мотив неволі України. Звертаючись до України, П. Грабовський найчастіше вико­ристовує поетичну форму послання. Це вірш “До України” (“Під небом дальньої чужини...”), “До українців” (“Українці, браття милі”), “До гали­чан”, “Народові українському”, “Поетам-українцям”, “До українки”, “До України (“Сиджу в неволі та марю тихенько”), “До Русі-України”.

У поезії до “Русі-України” поет виказує своє найзаповітніше бажання бачити рідний край вільним. І йдеться тут не тільки про класову залежність, але й національну. П. Грабовський висловлює своє переконання в тому, що волю український народ повинен здобувати сам: “Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь”

Мир, злагода, “велич простого народу” повинні запанувати в Україні, коли вона визволиться “з-під віковічного ярма” – таку думку проводить П. Грабовсь-кий у вірші “До Русі-України”.

У названих віршах-посланнях поет утверджує ідеї правди, освіти, зго­ди, любові до України. Запорукою національної свідомості П. Грабовський вважає освіченість народу. До проблеми освіченості він звертався неодно­разово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти “лан освіти” поет за­кликає у вірші “До українців”. Тільки разом, тільки шляхом освіти, яка від­криє очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України. Спільна невтомна праця допоможе розв'язати руки, дасть наснагу до боротьби “за високість духа”, допоможе знайти відповідь на за­питання: “Хто ми?”

Болючою проблемою поета було те, що ло нього мало доходило ін­формації про події в Україні. Лише з листів Б. Грінченка, М. Павлика і І. Франка він дізнавався про деякі новини в культурному й суспільному житті українців. тому є зрозумілим звернення до земляків: “Українці, браття милі. Відгукніться, де ви е, Чи жнві ще. чи в могилі Давня слава зогниє”.

Турбується поет і тим, “чи покраща наша доля”„ чи позбудемося ми рабсь-кого ярма. І тут знову звучить висновок поета про те, шо лише разом, шляхом освіти, з палкою любов'ю у серці до України можна прийти до кращих часів.

Таким чином, і в інтимній, і в пейзажній ліриці П, Грабовського, у йо­го посвятах друзям, знайомим звучить громадянська стурбованість про до­лю рідної землі. Тема України, її неволі і сподівання на кращу долю об'єднує найбільшу кількість поетичних творів П. Грабовського.

2.Трагедія роду Половців у романі “Вершники” Юрія Яновського.

Роман у новелах “Вершники” (1935) – один із кращих творів україн­ської літератури про громадянську війну. Про роботу над романом Ю. Яновський писав: “...я намагався... показати справжніх натхненників... громадянської війни..., вивести на сторінки книги трудящий народ – його сталеварів, селян, шахтарів, його інтелігенцію... Я звернув особливу увагу на мову, гідну, на мій погляд, розповісти про героїв”.

Такий був задум письменника. І він з ним блискуче впорався, об'єктивно розкривши трагедію і героїзм драматичної епохи. Зображені у романі події потрібно розглядати саме у поєднанні героїчного і трагедійно-драматичного. Таке трактування зображуваних подій найбільш очевидне у новелі “Подвійне коло”. Ця новела вражає жахливою картиною перебігу подій за один день війни, коли у вирі подій гинуть сотні людей і серед них три брати Половці. Головними персонажами тут виступають брати Половці – “одного роду, та не одного класу”, як висловлюється червоноармійський комісар Герт. Сліпа приналежність до “класу” стала підставою братовбивс­тва.

Одного дня у “серпні нечуваного тембру” 1919 року доля звела братів під Компаніївкою, що недалеко від рідного села, щоб вони вбили один од­ного. Батько та мати вчили їх риболовецької праці та жити у злагоді, бо “тому роду не буде переводу, в котрому брати милують згоду”. Але життя внесло певні корективи, і кожного з них доля повела іншою дорогою. По­трапивши у вир війни, вони опинилися у ворогуючих таборах. Оверко вою­вав у загонах Петлюри, очолюючи там “купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри”. Денікінський офіцер Андрій Половець коман­дує “загоном добровольчої армії генерала Денікіна”, на українській землі воює за “матінку-Росію”. Панас – махновець, в Української держави від­войовує “територію матері порядку анархії”. Разом з Панасом наймолод­ший Половець – 14-річний Сашко. Згодом його забрав із собою червоиоа-рмієць Іван. Він з'явився зі своїм загоном вкінці, розправився з махновцями і завершив братовбивство.

Новела розпочинається надзвичайно динамічним розвитком подій:

“Лютували шаблі, І коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного...”. Висока емоційна напруга після бою відключає розум, осмислен­-

ня подій. Переможці жадають помсти і жорстокої розправи над полонени­ми: “Дехто простягав руки і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пи­лом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, за­хлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем”.

Якось холодно і байдуже, ніби не про брата йдеться, подає команду Оверко вбити Андрія: “Та рубайте його, козацтво”.

Майже так само поводить себе Панас, подолавши Оверкове військо. Він власноручно вбиває Оверка, попередньо винісши цинічний вирок бра­тові.

Іван не вбивав переможеного Панаса, він не встиг цього зробити, то­му що Панас сам застрелився. Але з наказу Івана безжально були розстріля­ні всі полонені, які не захотіли перейти до червоноармійців.

На фоні жорстокого часу Половці стають не менш жорстокими. Вони не стали зрадниками, боягузами, відступниками, а стали лише завзятими непримиренними ворогами.

Біда і трагедія братів Половців у тому, що вони “не милували згоду”. В ім'я примарних ідей вони вбивали один одного.

Своїм романом “Вершники” Ю. Яновський наштовхує на думку про зв'язок між революцією, бездушним братовбивством у горнилі громадян­ської війни і масовим нищенням українців у 20-30-х роках.

24.Почуття і переживання ліричного героя новели “Intermezzo” Ми­хайла Коцюбинського.

Новела “Intermezzo” – один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література – явище естетики, але вона покликана до зображення “вірного малюнку рі­зних сторін життя” і його глибокого філософського, соціального, психо­логічного, історичного осмислення.