Инновационная деятельность

- організаційні, правові  та інші процедури, що визначають порядок формування інноваційної політики;

- фактори, які слід  враховувати у процесі її формування;

- розвиток функціональних  напрямів діяльності підприємства;

- механізм реалізації  програми інноваційної діяльності;

- методичні засади оцінювання  ефективності інноваційної діяльності;

- механізм коригування  напрямів інноваційної діяльності.

   За своєю сутністю будь-які стратегічні заходи, що починаються підприємством (фірмою), мають інноваційний характер, оскільки вони так чи інакше ґрунтуються на нововведеннях у їх економічному, виробничому або збутовому потенціалах. Наприклад, одна з характерних для ринкового господарства стратегій — продуктова — спрямована на розвиток нових видів продукції і технологій, сфер і методів її збуту, тобто ця стратегія націлена на створення інновацій. Або стратегія розвитку підприємства — базується на використанні науково-технічних досягнень у сфері організації, техніки і технології, тобто ця стратегія націлена на спроможність фірми використовувати комплексні інновації.

   Цей перелік можна було б продовжити, але необхідно дати визначення інноваційної політики фірми. Стратегіянововведень (або інноваційна політика) передбачає об’єднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень та спрямована на впровадження нових технологій і видів продукції. Інноваційна політика фірми орієнтується на досягнення майбутніх результатів через інноваційний процес (стадія досліджень, запровадження нововведень у виробниче використання та нового продукту в ринкове середовище).

    Розроблення інноваційної політики торкається як концептуально-підприємницьких, так і організаційно-процедурних аспектів стратегічного розвитку підприємства і, отже, реалізує свою функцію через загальний та функціональний менеджмент.

Загальний менеджмент визначає генеральну лінію стратегічного  розвитку і містить:

• нормативний менеджмент — розроблення філософії, підприємницької політики, визначення позиції підприємства в конкретній ринковій ніші; формулювання загальних стратегічних намірів;
• стратегічний менеджмент —визначення набору стратегій, їхньої реалізації в часі, фіксування змін, переформулювання стратегій, стратегічний контроль і контроллінг (віддача від введення активів за рахунок контролю), управління стратегічними рішеннями в цілому;
• оперативний менеджмент — розроблення і реалізація оперативних (тактичних) заходів, пов’язаних із практичним упровадженням стратегій у дію.

 

 

 

 

 

 

 

 

4.  Інноваційні стратегії: мета і завдання.

 

   У рамках функціонального менеджменту розробляються і реалізуються окремі (функціональні) стратегічні завдання, пов’язані з інноваціями в різних сферах діяльності на підприємстві (маркетинг, збут, виробництво, кадри, фінанси, інформаційна база тощо).

   Розроблення інноваційної політики підприємства (фірми) передбачає визначення цілей і стратегій його розвитку на найближчу і далеку перспективу, виходячи з оцінки потенційних можливостей підприємства і забезпеченості його ресурсами.

Розглядаючи цілі як передбачення результату, їх поділяють на:

• функціональні (підтримка досягнутого стану системи);
• нові (досягнення якісно нового стану системи).

В інноваційному менеджменті  розрізняють:

1. Базові стратегії — модель поведінки підприємства в цілому й окремої стратегічної господарської одиниці (СГО) в тій або іншій конкретній ринковій ситуації. Наприклад, стратегія вибору ринків; стратегія конкуренції на обраному ринку. І далі на обраному ринку: досягнення переваги в конкуренції на основі лідерства в якості продукції; лідерство в цінах; ринкова спеціалізація; ринкова кооперація.
2. Функціональні стратегії — комплекси заходів і програм для окремих функціональних сфер і підрозділів підприємств. Вони мають підпорядковане значення і є по суті ресурсними програмами, що забезпечують практичну реалізацію базових стратегій.

Крім того, за класифікацією  Х. Фрімана, існує шістьтипів інноваційної стратегії підприємства:

1. наступальна;
2. захисна;
3. імітаційна;
4. залежна;
5. традиційна;
6. «за нагодою».

    Наступальна інноваційна стратегіяохоплює: активні НДДКР, орієнтовані на маркетинг; стратегію злиття; стратегію придбання. Наступальні стратегії звичайно потребують кредитних інвестицій і, отже, більше використовуються на підприємствах, що мають достатньо високий фінансовий потенціал, кваліфікований склад менеджерів і творчого науково-технічного потенціалу.

    Захисна інноваційна стратегіявідбиває реакцію підприємства на дії конкурентів і побічно на потреби і поведінку споживачів.

    Імітаційна інноваційна стратегіяпов’язана з копіюванням технології виробництва продукції фірм-піонерів. Використання цієї стратегії, не дуже віддалене в часі від першого використання базової інновації, як правило, пов’язане з придбанням ліцензії на виробництво такого продукту.

    Залежнаінноваційна стратегіявизначається тим, що характер технологічних змін на підприємстві залежить від політики інших фірм, які виступають як основні в коопераційних технологічних зв’язках. «Залежні» підприємства не роблять самостійних спроб змінити свою продукцію, оскільки вони тісно пов’язані з вимогами до неї провідного підприємства.

    Традиційна інноваційна стратегія означає відсутність технологічних змін на підприємстві. На традиційних виробництвах закріплюються певні інноваційні форми на тривалий період їх «життєвого циклу». Традиційна стратегія вважається інноваційною як осмислена відмова від оновлення продукції внаслідок ретельного аналізу ринкової ситуації і стану конкурентів, але традиційна стратегія не уникає власне інноваційної поведінки, оскільки вона пов’язана з удосконаленням форми і сервісутрадиційної продукції.

    Інноваційна стратегія «за нагодою»пов’язана з використанням інформації і можливостей, які виникають у зовнішньому середовищі підприємства. Характерною рисою цієї стратегії є відсутність власної науково-технічної діяльності. Такий тип поведінки ще називають «стратегією ніші», оскільки перевага полягає в знаходженні особливої ніші на існуючих ринках товарів і послуг, яка має споживача з нетиповими, але значно різноманітними потребами.

    Загальні завдання інноваційної політики полягають у тому, щоб відповісти на питання:

1. Якими продуктами і  на яких ринках повинно розвивати  свою активність підприємство  в перспективі? З огляду на  обмеження з боку зовнішнього  середовища.

2. За допомогою яких  нововведень, якими методами (проекти,  програми) будуть досягнуті стратегічні  цілі?

3. У яких масштабах  і з яких джерел відбудеться  виділення ресурсів під стратегічні  цілі?

4. У рамках  яких організаційних форм (традиційна  лінійно-штабна, матрична або проектна, СГО або центри керівництва кожною метою) здійснюється інноваційний процес на підприємстві?

5. За допомогою якого  стилю управління, з яким складом  співробітників і за допомогою  якого інструментарію буде досягнута  мета?

Розроблення інноваційних стратегій  на підприємстві базується на вирішенні  такого комплексу завдань:

• розроблення стратегічних цілей;
• оцінювання можливостей і ресурсів підприємства для їхньої реалізації;
• аналіз тенденцій у маркетинговій діяльності й у науково-технічній сфері;
• визначення інноваційних стратегій з вибором альтернатив;
• підготовка детальних оперативних планів, програм, проектів і бюджетів;
• оцінювання діяльності підприємства з урахуванням установлених цілей і планів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.  Тенденції інноваційної активності в Україні.

 

Згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу  розвитку України, її визначальними  пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід на інноваційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави.

Мета державного регулювання  на кожному історичному етапі розвитку економіки залежить від багатьох обставин, і в першу чергу від ступеня загального розвитку економіки. Класичний набір цілей державного  регулювання економічно розвинених країн передбачає такі складові:

• економічне зростання;
• повну зайнятість;
• економічну ефективність;
• стабільний рівень цін;
• економічну свободу;
• справедливий розподіл доходів;
• економічну забезпеченість;
• збалансованість зовнішньоекономічних відносин.

Для України необхідно  виділити пріоритетну економічну мету, яка б відповідала новостворюваному ринковому механізму господарювання й відображала національні інтереси.

Згідно із Законом України  «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково – технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Основними принципами державної  інноваційної політики є:

- орієнтація на інноваційний  шлях розвитку економіки України; 

- визначення державних  пріоритетів інноваційного розвитку;

- формування нормативно-правової  бази у сфері інноваційної  діяльності;

- створення умов для  збереження, розвитку й використання  вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

- забезпечення взаємодії  науки, освіти, виробництва, фінансовокредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

- ефективне використання  ринкових механізмів для сприяння  інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у наукововиробничій сфері;

- здійснення заходів на  підтримку міжнародної науковотехнологічної кооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

- фінансова підтримка,  здійснення сприятливої кредитної,  податкової і митної політики  у сфері інноваційної діяльності;

- сприяння розвиткові  інноваційної інфраструктури;

- інформаційне забезпечення  суб’єктів інноваційної діяльності;

- підготовка кадрів у  сфері інноваційної діяльності.

 

 

 

 

 

6.  Особливості технологічних парків Японії.

 

  Значення, головні принципи та основні переваги технопарків.

   Уживання слова «парк» обґрунтоване, адже ці центри організуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах з красивим природним ландшафтом, що створює сприятливі для праці умови. Є парки, що розташовані на великій відстані від міських центрів.

   Основна мета технопарків -- досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

    В основу створення технопарків покладені такі принципи:

* координація діяльності та співробітництво  чотирьох головних ланок: науки,  вищої школи, державного сектору  виробництва, приватних компаній  і регіональних міських органів  управління;

є прискорення процесів передавання  науково-технічних знань, отриманих  під час фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у виробництво;

* розвиток інноваційного підприємництва;

* залучення промислових та банківських  фінансових ресурсів в інноваційну  сферу;

* концентрація та використання  ризикового капіталу.

З метою розвитку технопаркових структур у перші роки їх існування на цих  територіях державою створюється пільговий  режим (преференційний).

У країнах світу поширені такі преференції  для інноваційних структур:

* нові фірми, що виникають у  складі технопарку, звільняються  від сплати реєстраційного податку;

* фірми, що функціонують у складі  технопарку, звільняються від сплати  податку на прибуток у перші  два-три роки діяльності, а в  наступні сплачують його за  зменшеними на 50 % ставками;

* кошти, що спрямовуються фірмами  на розвиток технопарку, виключаються  з оподаткованого прибутку;

* фірми, що входять до складу  технопарку, звільняються від сплати  земельного податку та податку  на майно.

    Як правило, фірми, що діють у межах технопарку, є самостійними юридичними особами. Технопарки показали сою ефективність щодо скорочення циклу наука -- виробництво -- споживання. В умовах науково-технічного парку потрібно 3--5 років на створення і просування на ринок нового продукту і ще близько 2--3 років, щоб повернути кошти, витрачені на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні заклади), що входять до парку, позитивно впливає на діяльність кожного з них, сприяючи зближенню науки і виробництва, підвищуючи ефективність інвестицій. Фірми, які входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення навчальних закладів, залучають до роботи у своїх лабораторіях студентів та випускників університетів Основні переваги науково-технічних парків: