Концепції інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки

Є різні  підходи до класифікації інновацій. Загальновизнаним є підхід, запропонований відомим австро-американським економістом Й. Шумпетером (1883—1950) у праці "Теорія економічного розвитку" (1912):

— виробництво  принципово нових товарів і послуг;

— застосування нової техніки і технології, нових  методів виробництва;

— завоювання нових ринків збуту продукції;

— відкриття  нових джерел сировини;

— реорганізація  виробництва, наслідком якої є порушення  встановленої монополії.

     На  думку П. Друкера, інновація — це не винахід і не відкриття, /новація фокусується не на знаннях, а на ефективності. її сутність не стільки технічного чи наукового, скільки концептуального характеру, інновація, за П. Друкером, — це вдала спроба знайти та залучити до власного бізнесу останню частку, якої не вистачає для перетворення існуючих елементів (знань, товарів, послуг, ринків) у нове та більш продуктивне ціле.

Стаття 1 Закону України "Про інноваційну  діяльність" від 4 липня 2002р. трактує  інновації як новостворені (засновані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукти або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного та іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

     Інноваційні підходи сприяють переходу від переважно  цінової конкуренції до конкуренції якості на основі ефективного використання інтелектуального потенціалу та комерціалізації Інтелектуальної власності.

     На  думку західних дослідників, інформація та знання, що трактуються не як субстанція, втілена у виробничих процесах або  засобах виробництва, а як безпосередня продуктивна сила, перетворюються на найважливіший фактор сучасного  господарства, "первинний сектор", який "постачає господарству найсуттєвіший  ресурс виробництва". Що і стало  головними детермінантами не лише сучасного  інформаційного суспільства, а й  епохи Постмодерну. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Економіко-правовий зміст інтелектуальної  власності

   Двадцять  перше століття стане століттям  економіки, заснованої на знаннях, у якій інтелектуальна власність буде основною рушійною силою. Матеріали Асамблеї держав — членів ВОІВ, 20—29 вересня 1999р.Інтелектуальна власність як результат розумової творчої діяльності є багатоаспектною, складною категорією, яка привертає все більшу увагу науковців за умов гуманізації та соціалізації економічного розвитку провідних держав світу.

   Вперше  поняття "інтелектуальна власність" було використане в Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), прийнятій 14 липня 1967 р. у Стокгольмі. У затвердженій раніше Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів (9 вересня 1886 р.) використовувався термін "результати інтелектуальної діяльності" у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

   Водночас  основні інститути інтелектуальної  власності (патенти, авторське право) виникли у країнах Західної Європи ще у XVII—XVIII ст. Так, у першому патентному законі, прийнятому в Англії у 1623 р., проголошувалося виключне право кожного творця технічної новації на монопольне користування вигодами від її застосування протягом 14 років. Водночас "Статут королеви Анни", прийнятий у цій країні у 1710 р.,надавав авторам літературних творів виключне право на їх публікацію протягом 14 років з моменту їх написання та можливість продовження цього терміну за життя автора ще на 14 років. Аналогічні закони приймалися у цей період і в інших західноєвропейських країнах.

   Трактування терміна "інтелектуальна власність" у сучасній економічній літературі характеризується співіснуванням, конкуренцією та поєднанням різних теоретико-методологічних підходів, сформованих представниками провідних наукових шкіл та напрямів економічних досліджень. У рамках етико-економічного підходу відносини інтелектуальної власності оголошуються дійсним буттям особистості, оскільки людина здатна відчужувати лише те, що не є її субстанціональною сутністю. Відтак специфіка інтелектуальної власності пов'язується з невідчужуваністю розуму, здібностей, моральних та релігійних переконань окремих індивідів. Водночас робиться наголос на тому, що ступінь розвитку особистості, її свобода, моральний та духовний рівень визначають повноту розвитку та зрілість відносин власності того чи іншого суспільства.

   Прихильники соціально-економічного підходу трактують  інтелектуальну власність як історично сформовані суспільні відносини, що складаються між суб'єктами господарювання з приводу привласнення результатів їх інтелектуальної діяльності. При цьому основна увага приділяється майновим суспільним відносинам, пов'язаним зі створенням та використанням інтелектуальних продуктів як специфічних об'єктів товарно-грошових відносин.

   Водночас  на думку переважної більшості дослідників  інститут інтелектуальної власності глибоко пов'язаний з концепцією пучка прав власності, що уможливлює широке використання у сучасній теорії інтелектуальної власності економіко-правового підходу.Згідно з цим підходом інтелектуальна власність має двоїстий економіко-правовий характер і розкривається у єдності економічних і юридичних відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Сформоване в рамках неоінституціоналізму розуміння власності як пучка конкретних правомочностей, або прав, які у випадку необхідності можуть подрібнюватися і розподілятись між різними особами, зміцнює пізнавальний потенціал економічної науки щодо дослідження проблем інформаційного суспільства.

   Дослідження власності як санкціонованих поведінко-вих відносин, набору (пучка) часткових повноважень, сукупність яких формує "повне" право власності, дає змогу подолати спрощений, поверховий підхід до питання про співвідношення економічних і юридичних аспектів суспільного життя. За цих обставин дослідження взаємозв'язку економічної та юридичної сторін відносин власності не обмежується виявленням ступеня їх адекватності, первинності та вторинності, сутності та її зовнішнього прояву. Більш виваженим стає розуміння правових і економічних відносин власності як таких, що перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозалежності.

   У рамках економіко-правового підходу  права інтелектуальної власності трактуються як норми, що регулюють і закріплюють (у визначених законом випадках) за фізичними та юридичними особами майнові та особисті немайнові права на результати інтелектуальної діяльності. Водночас стверджується, що саме через правову форму інтелектуальні продукти включаються в процес економічного кругообігу і трансформуються в економічні блага (ресурси, джерела доходів, капітал).

   Право інтелектуальної власності —  порівняно новий інститут, що був започаткований наприкінці XVIII ст. у зв'язку з необхідністю залучення результатів творчої розумової праці людини до господарського обігу. В сучасній науковій літературі виокремлюють такі етапи розвитку дискусії щодо права інтелектуальної власності:

І. Теорія права власності.

   Науково-технічний  прогрес, бурхливий розвиток ринкових відносин та необхідність залучення результатів інтелектуальної діяльності до господарського обігу сприяли утвердженню у XVIII—XIX ст. права власності як ефективного інституту, здатного забезпечити "святість" та "недоторканність" результатів інтелектуальної праці. З кінця XVIII ст. у юридичній літературі утвердився підхід до права на творчі результати як права власності. Ця концепція отримала назву пропрієтарної концепції.

   Згідно  з нею права автора будь-якого  творчого результату (винаходу,літературного, художнього твору) виводяться із самої  інтелектуальної діяльності і визнаються його невід'ємними природними правами, незалежно від їх узаконення державною владою.

   Так, у Французькому патентному законі, прийнятому 7 січня 1791 р., зазначалось, що будь-яка нова ідея, корисна суспільству, належить її а ідея, корисна суспільству, належить її автору і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця. У XIX ст. законодавство більшості держав прирівнювало права творців інтелектуальних продуктів до прав власності. Ця концепція набула розвитку з прийняттям Паризької конвенції про охорону промислової власності (1883) та Стокгольмської конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1970).

   Водночас  наприкінці XIX ст. у Франції був  започаткований підхід до трактування авторського права, що ґрунтувався на визнанні за автором твору двох різних за природою та призначенням прав:

• майнового права (права на комерційне використання твору);
• немайнового права (морального права автора на власний твір).

II. Теорія особистих прав.

     Подальша  еволюція та ускладнення відносин інтелектуальної  власності, розвиток інституту авторського права сприяли виникненню теорії, прихильники якої доводили, що право власності не тотожне правам на результати інтелектуальної діяльності. Зокрема авторське право трактувалось як особисте, таке, що є продовженням та відображенням індивідуальності та неповторності самого творця. У подальшому цей підхід знайшов практичне втілення в романо-германській правовій системі шляхом виокремлення та закріплення групи особистих немайнових прав.

III. Теорія інтелектуальних прав.

     Прихильники цієї теорії стверджують, що права інтелектуальної  власності є правами особливого роду, які не вписуються в традиційну структуру речових, особистих та зобов'язальних прав. Відтак пропонується замінити термін "інтелектуальна власність" на "інтелектуальні права", що є більш адекватним змісту відносин у сфері інтелектуальної діяльності.

     Так, російський дослідник проблем інтелектуальної  власності В.А. Дозорцев зазначає, що право власності має чіткий юридичний зміст, пристосований лише до матеріального, речового характеру об'єкта, оскільки воно пов'язане з обмеженістю об'єкта в просторі і відповідно з можливістю його одночасного використання однією особою (обмеженим колом осіб). Водночас для залучення в економічній обіг нематеріальних результатів інтелектуальної діяльності та перетворення їх на об'єкти ринкових відносин за ними мають бути закріпленні абсолютні права, подібні до тих, які закріплюються правом власності. А це означає, що права на матеріальні об'єкти повинні виконувати економічну функцію, аналогічну тій, яку виконує право власності.Саме тому, на думку дослідника, "було б раціонально використовувати узагальнюючий термін "інтелектуальне право" (поряд з "виключними правами") з диференціацією на "художні" та "промислові" права1.

     Визнаючи  права авторів інтелектуальних  продуктів правами особливого роду, сучасні дослідники звертають увагу на подвійну природу авторського та винахідницького прав. Йдеться про те, що "з одного боку автору творчого результату належить право на його використання, що має виключний характер і, в принципі, може передаватись іншим особам (надається дозвіл на використання результату). Це право належить до на використання результату). Це право належить до майнових прав і за цілим рядом ознак справді подібне до прав власності. З іншого боку, автор володіє сукупністю особистих немайнових (моральних) прав, таких як право авторства, право на авторське ім'я тощо, які не можуть відчужуватися від їх власника в силу самої їх природи. При цьому між майновими та особистими немайновими правами не існує неподоланної межі, вони тісно пов'язані і переплітаються, утворюючи між собою єдність".

     У подальшому теорія інтелектуальних  прав знайшла відображення у теорії так званих виключних прав, яка набула значного поширення у сучасній науковій літературі. Прихильники теорії виключних прав стверджують, що розвиток інтелектуальної власності принципово змінює сутність традиційних правомочностей володіння, користування і розпорядження. Їм на зміну приходить сукупність виключних прав, які обмежені в часі та просторі, мають специфічний характер захисту, нерозривно пов'язані з особистістю творця і допускають одночасну експлуатацію об'єкта власності необмеженим колом осіб.

     Термін "виключне право" був упроваджений у вжиток ще в часи середньовіччя, за яких окремі особи мали певні права, що були винятком із загальних правил. Ідеї рівності та братства, проголошені під час буржуазних революцій, призвели до скасування цього поняття. Водночас дослідники проблем інтелектуальної власності сприяли поверненню терміна "виключні права" у науковий та практичний ужиток.

     Традиція  визначення прав інтелектуальної власності  як специфічних виключних прав набула значного поширення в Росії у XIX — на початку XX ст. у працях таких відомих дослідників того часу, як Г.Ф. Шершеневич, Я.А. Канторович та ін., знайшовши відображення у Положенні про авторське право від 20 березня 1911 р. Дискусія між прихильниками теорії виключних прав та прихильниками теорії прав власності має місце і в сучасній російській літературі. Одна група дослідників (В.А. Дозорцев та ін.) виходить з того, що термін "інтелектуальна власність" є скоріше образом, ніж науковою категорією, відтак більш доречним науковим поняттям є "виключні права на результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації". При цьому виключні права трактуються лише як майнові права, до їх складу не включаються особисті немайнові права. Інша група науковців (О.П. Сергеев та ін.) доводить, що поняття "інтелектуальна власність" є цілком придатним терміном для позначення інституту прав на результати інтелектуальної діяльності. Останні трактуються як сукупність виключних прав майнового і особистого характеру.

     Вітчизняні  науковці також не є одностайними у вирішенні цього питання. Частина українських дослідників (Д.В. Боброва, 0.0. Підіпригора, О.В. Дзера) розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності, інші (О.Д. Святоцький, М.В. Литвин, С.О. Довгий) стверджують, що термін "інтелектуальна власність" є лише умовним позначенням сукупності виключних прав на результати творчої розумової діяльності та засоби індивідуалізації товарів, послуг тощо. індивідуалізації товарів, послуг тощо. Таким чином, на відміну від прихильників пропрієтар-ної теорії (від лат. ргоргіеіаБ — власність), представники теорії виключних прав дотримуються таких позицій: