Державне регулювання соціального страхування в Україні

Формування, подальший розвиток і  вдосконалення державної політики в галузі страхування здійснюється відповідно до сучасних потреб, з урахуванням наявних економічних можливостей і згідно з вимогами міжнародних угод та міжнародних організацій, до яких приєдналася й Україна. Держава сприяє цивілізованим методам інтеграції страхового бізнесу у глобальний ринок страхових послуг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Державний нагляд за соціальною страховою діяльністю

 

 

 

Державний нагляд за соціальною та іншою страховою діяльністю на території України здійснюється Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю, що діє відповідно до Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Основними функціями вказаного Комітету є:

1) ведення єдиного  державного реєстру страховиків  (перестрахувальників);

2) видача ліцензій  на проведення страхової діяльності;

3) контроль за платоспроможністю  страховиків щодо виконання інших страхових зобов'язань перед страхувальниками;

4) встановлення правил  формування, розміщення та обліку  страхових резервів;

5) розробка нормативних  та методичних документів з  питань страхової діяльності;

6) узагальнення практики  страхової діяльності, розробка та надання в установленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову діяльність;

7) участь у здійсненні  заходів щодо підвищення кваліфікації  кадрів для страхової діяльності.

Законодавством встановлені такі права Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю:

1) у межах своєї  компетенції одержувати від страховиків  встановлену звітність про страхову  діяльність та інформацію про  їх фінансовий стан, а також  інформацію від підприємств, установ  і організацій, в тому числі банків та громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;

2) проводити перевірку  щодо правильності застосування  страховиками законодавства України  про страхову діяльність і  достовірності їх звітності;

3) при виявленні порушень страховиками вимог законодавства про страхову діяльність давати їм пропозиції щодо їх усунення, а у разі невиконання пропозицій зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до ліквідації виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій;

4) звертатися до арбітражного  суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика у випадках, передбачених законодавством.

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю видає страховикам  ліцензії на проведення конкретних видів  страхування і перестрахування.

Для одержання ліцензії страховик  подає до Комітету

- копії установчих документів та копи свідоцтва про реєстрацію;

- довідки банків або інших кредитних установ, що підтверджують наявність і розміри сплаченого статутного фонду;

- економічне обґрунтування запланованої страхової (перестрахувальної) діяльності;

- інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників.

Комітет у справах  нагляду за страховою діяльністю зобов'язаний розглянути клопотання страховика про видачу йому ліцензії у термін, що не перевищує 30 днів з часу одержання  всіх передбачених документів.

При внесенні змін в установчий договір страховик зобов'язаний повідомити Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю в десятиденний термін з часу реєстрації цих змін в установленому порядку.

Під обов'язковим страхуванням мається на увазі обов'язковість  внесення відповідним колом страхувальників  фіксованих страхових платежів, коли необхідність відшкодування матеріального збитку або надання грошової допомоги зачіпає інтереси не лише конкретного потерпілого, але й державні інтереси. Йдеться про те, що обов'язкова форма страхування стосується пріоритетних об'єктів страхового захисту. Тому соціальне страхування, страхування житлових будівель, окремих сільськогосподарських тварин у громадян, пасажирів та деякі інші види страхування в Україні є обов'язковими. В інших країнах обов'язкова форма розповсюджується на страхування Цивільної відповідальності власників транспортних засобів, воєнних ризиків та інші види страхування.

 

3. Принципи обов'язкової форми страхування

 

 

Для обов'язкової форми  страхування властиві декілька принципів.

По-перше, воно регулюється  законодавчими актами, згідно з якими страховик зобов'язаний прийняти до страхування певні об'єкти, а страхувальники -- вносити встановлені страхові платежі. В законодавстві встановлюється: сукупність об'єктів, що підлягають обов'язковому страхуванню; порядок визначення величини тарифних ставок або середніх їх розмірів з наданням права регіональної їх диференціації; періодичність внесення страхових внесків; обсяг страхової відповідальності; рівень страхового забезпечення. Зазначаються також основні права і обов'язки сторін щодо дотримання умов договору страхування.

По-друге, для обов'язкової  форми страхування властиве суцільне охоплення об'єктів, які законодавством віднесені до неї. Щоб реалізувати  цей принцип, страхові організації  щорічно здійснюють по всій країні реєстрацію наявних об'єктів, перевіряють правильність нарахування страхових платежів та своєчасність їх виплати.

По-третє, принципом обов'язкової  форми страхування є розповсюдженість її на об'єкти, що вказані в законі, без будь-яких дій страхувальника. В його обов'язки не входить повідомляти страховий орган про появу в господарстві нового об'єкта, що підлягає обов'язковому страхуванню. Коли буде проводитись щорічна чергова реєстрація, цей об'єкт буде врахований, а страхувальник буде ознайомлений з величиною страхових внесків і строками їх внесення.

По-четверте, обов'язкове страхування передбачає відповідальність страхувальника за своєчасність і виплату  страхових платежів в повному  обсязі. Коли ж страхувальник з  якихось причин порушить ці вимоги, страхові платежі стягуються за. рішенням суду. Можливий і випадок пошкодження чи загибелі застрахованих об'єктів, ще не оплачених останнім черговим платежем. В такому разі страхове відшкодування підлягає виплаті з вирахуванням заборгованості по платежах. Порушення строків виплати страхових платежів зумовлює нарахування на них пені.

По-п'яте, обов'язкове страхування  не обмежене в часі і діє на протязі  періоду, поки страхувальник користується застрахованим майном. Виключенням  є ветхі об'єкти та ті, господаря  яких не встановлено. Вони не підлягають страхуванню. Якщо ж застраховане майно переходить до іншого господаря, то дія договору страхування не припиняється і втрачає силу лише в зв'язку з загибеллю майна.

По-шосте, в разі застосування обов'язкового страхування встановлюються норми страхового забезпечення у відсотках до страхової оцінки або в повній грошовій сумі на об'єкт.

Зазначимо, що деяким видам  особистого страхування також властиві принципи обов'язкового, наприклад, суцільне охоплення, автоматизм, застосування норм страхового забезпечення. Але зазначені принципи діють суворо обумовлений строк і повністю зумовлені виплатою страхового внеску, наприклад, при обов'язковому страхуванні пасажирів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Шляхи удосконалення державної політики в галузі соціального захисту населення

 

 

Соціальний захист означає  соціальну підтримку верств населення, які можуть зазнавати негативного  впливу ринкових процесів, з метою  забезпечення відповідного життєвого  рівня, тобто заходи, що включають  надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення та комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття тощо).

До основних елементів  державної політики в галузі соціального  захисту населення відносяться:

• встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);
• захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;
• вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;
• пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);
• утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;
• соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);
• соціальне обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям громадян і т. ін.);
• надання необхідної медичної допомоги;
• соціальне страхування тощо.

Щодо соціального захисту  населення держава має надавати з свого боку гарантії: економічні, правові і соціальні.

Держава має більш  розвивати соціальне страхування, перейти від бюджетного до страхового принципу фінансування значної частини  видатків на соціальну сферу. Йдеться  про створення нових механізмів управління коштами соціального страхування на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави, забезпечення діяльності системи на засадах гласності, прозорості та доступності для всіх верств населення. Необхідно запровадити нову систему пенсійного забезпечення, а також вирішити весь комплекс законодавчих, фінансових та організаційних проблем щодо запровадження загальнообов’язкового медичного страхування.

Логіка нової стратегії  передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес.

Економіка, що базується  на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення  робочої сили. З таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти.

Тому, стратегічним завданням  держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджальне зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, застосування тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та інше.

Нагальним завданням  формування і реалізації політики заробітної плати є підвищення рівня самоорганізації  і консолідації роботодавців, посилення дієздатності системи соціального партнерства, розширення діалогу влади і бізнесу. В цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому та регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.

Дуже важливе не тільки соціально-економічне, але й політичне  значення має забезпечення реального  рівня такої соціальної гарантії, як мінімальна заробітна плата. Попри  всі ускладнення, які виникають  у багатьох підприємств та держави  в цілому при підвищенні розмірів мінімальної заробітної плати, встановлення заниженого реального рівня мінімальної заробітної плати може бути дуже небезпечні наслідки, у тому числі і в міжнародному плані.

При формуванні механізму  регулювання реального рівня  доходів населення важливо передбачити також регламентацію припустимих пропорцій між доходами різних соціальних груп. Це необхідно для того, щоб рівень доходів громадян з фіксованими доходами (працівників бюджетної сфери, а також пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та інших категорій громадян, доходи яких забезпечуються за рахунок бюджету) надто не відставав від рівня доходів працівників виробничої сфери.

Вкрай необхідне реформування солідарної системи пенсійного забезпечення, спочатку запровадити добровільну  систему пенсійного страхування, а створивши інформаційно-технічну базу, запровадити обов’язкову накопичувальну систему пенсійного страхування. Мінімальний розмір пенсій має відповідати прожитковому мінімуму та необхідно скасувати обмеження їхніх максимальних розмірів.

Потребує суттєвого  удосконалення діюча система  пільг та допомоги, яка є надто  розгалуженою, фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою та соціально несправедливою: порядок  надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правовими актами. Згідно з діючим законодавством налічується близько 30 пільгових категорій і понад 20 різних видів пільг. Пільги набули настільки широкого поширення, що на кожного мешканця країни припадає більше одного випадку використання пільг. Розрахунки Міністерства фінансів України вказують на те, що діюча система пільг орієнтована здебільшого на забезпечене населення – якщо на одного бідного в середньому припадає 8,2 грн. на місяць у вигляді пільг, то на одного небідного – відповідно 19,1 грн. Як наслідок – пільги, допомоги та субсидії поглиблюють диференціацію в доходах.