Страхування відповідальності: основні категорії та підходи до класифікації. Страхування цивільної відповідальності власників транспорт

 Понад 2 тис. дорожньо-транспортних пригод відбуваються з вини водіїв невстановленого транспорту. Тому потрібно створити особливу систему соціального захисту постраждалих.

 По-третє, навіть коли встановлено цивільну відповідальність власника транспортного засобу, немає гарантії, що потерпілому своєчасно та повно буде відшкодовано збитки, насамперед через відсутність достатніх коштів у власника (водія) транспортного засобу. У цьому розумінні саме механізм обов’язкового страхування цивільної відповідальності автовласників дає змогу створити надійну систему соціального захисту як третіх осіб — потерпілих, так і власників транспортних засобів.

 Обов’язкове страхування  власників транспортних засобів,  попри його очевидну соціальну спрямованість, у більшості країн упроваджувалося «адміністративно-силовим» шляхом, оскільки певний опір чинили громадяни-автовласники. Останні сприймають іноді обов’язкове страхування як вид додаткового обов’язкового збору у вигляді страхових платежів. Пересічний автовласник не завжди розуміє, що об’єктом страхування є цивільна відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки. Окрім того, кожний водій до моменту, коли він потрапляє в дорожньо-транспортну пригоду з подальшим настанням цивільної відповідальності, вважає себе на дорозі «найкращим та найбезпечнішим».

 Згідно із Законом  України «Про страхування» страхування  цивільної відповідальності власників  транспортних засобів внесено  до переліку обов’язкових видів. На підставі цього Кабінет Міністрів України прийняв постанову про впровадження з 1 січня 1997 року обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

 Обов’язкове страхування  цивільної відповідальності власників транспортних засобів має на меті забезпечити відшкодування збитків, завданих дорожньо-транспортною пригодою.

 Обов’язковість такого страхування поширюється на резидентів та нерезидентів — власників транспортних засобів. Йдеться про власників автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, котрі експлуатують зазначені транспортні засоби на вулично-дорожній мережі загального користування. Ці засоби підлягають державній реєстрації та обліку у відповідних органах Міністерства внутрішніх справ України. Виняток становлять транспортні засоби, власники яких застрахували цивільну відповідальність у державах, з уповноваженою організацією яких Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ) уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування.

 Суб’єктами обов’язкового  страхування цивільної відповідальності є страхувальники, страховики, МТСБУ та треті особи — юридичні й фізичні особи, яким заподіяно шкоду транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

 Об’єктом обов’язкового  страхування цивільної відповідальності є цивільна відповідальність власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Йдеться про життя чи здоров’я громадян, їхнє майно і майно юридичних осіб.

 Страховою сумою за  договором обов’язкового страхування  цивільної відповідальності є  грошова сума, в межах якої  страховик (страхова організація)  згідно з умовами страхування  зобов’язаний здійснити компенсацію  збитків третій особі або третім  особам (у разі, коли потерпілих  у дорожньо-транспортній пригоді  кілька) після настання страхового випадку.

 Важливим фактором  при встановленні порядку й  умов здійснення обов’язкового  страхування цивільної відповідальності  власників транспортних засобів  є прив’язка рівня страхових сум до рівня відповідальності, яка може бути покладена на водія, що спричинив дорожньо-транспортну пригоду. Іншими словами, цивільно-правові відносини щодо страхування цивільної відповідальності автовласників мають у максимальній мірі враховувати базові юридичні принципи встановлення факту настання відповідальності та підходи до визначення її рівня.

 Щодо цього необхідно  зазначити, що базовим принципом  встановлення відповідальності  особи є наявність вини цієї  особи у завданні шкоди іншій  особі (особам). При цьому вина  має усвідомлюватися як ненавмисне  спричинення шкоди іншим особам  внаслідок недбалості, необережності  або відсутності досвіду винуватця,  що супроводжувалося невиконанням  останнім установлених правил  та нормативних документів.

 Разом з тим існують  різні підходи до застосування загальноправової норми при визначенні ступеня вини власників транспортних засобів і як наслідок, рівня відповідальності за заподіяну шкоду.

 У ряді країн, в першу чергу Великій Британії, обов’язок доказу ступеня вини водія покладається на потерпілу сторону. Правові системи ряду інших країн застосовують принцип презумпції повної вини водія, який зобов’язаний робити докази того, що він зробив усе можливе, щоб запобігти завданню шкоди, та давати докази повної вини потерпілого. Це стосується в першу чергу Франції та Італії. На практичне застосування цих правових альтернатив у різних країнах звичайно впливає загальний рівень соціальної свідомості та рівень розвитку системи захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб.

 У цьому відношенні  Верховний Суд України встановив,  що при заподіянні шкоди джерелом  підвищеної небезпеки на його володільця не може бути покладено обов’язок з її відшкодування, якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, а у випадках, передбачених спеціальним законом, — тільки умислу потерпілого. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.

 Зменшення розміру  відшкодування або відмова у  відшкодуванні шкоди з урахуванням  ступеня вини потерпілого може  здійснюватися і в інших випадках  заподіяння шкоди майну, а також  особі громадянина, однак у  кожному разі підставою до цього має бути груба необережність потерпілого (перебування в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т. п.), а не проста необачність. Правила цієї норми закону про можливість зменшення розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану застосовуються у виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище.

 При встановленні порядку  здійснення обов’язкового страхування  цивільної відповідальності власників транспортних засобів потребують чіткого визначення власне суб’єкти та об’єкти цивільної відповідальності.

 Законодавство визнає  власниками громадян і юридичних  осіб, які володіють автотранспортними  засобами як на праві власності,  так і на праві оперативного управління майном. Правовою підставою законного володіння може бути договір, адміністративний акт, довіреність тощо.

 Однозначність визначення  основного суб’єкта автоцивільних  відносин — законного власника  автомобіля — є принциповим  як для встановлення особи,  яка є відповідальною за шкоду, так і особи, якій мають бути компенсовані збитки при ушкодженні її автомобіля.

 Так, наприклад, у  випадку передання транспортного  засобу разом із водієм принциповим  є факт, з яким підприємством водій транспортного засобу має трудові відносини в процесі експлуатації транспортного засобу. Це стосується також факту передання транспортного засобу, наприклад, працівникам міліції відповідно до вимог чинного законодавства. У випадку, коли керування транспортним засобом здійснює працівник міліції, то і власником транспортного засобу в контексті автоцивільної відповідальності стає відповідний орган внутрішніх справ.

 Таку правову ситуацію  необхідно визначати як зміну  відповідального власника джерела  підвищеної небезпеки. Це є обґрунтованим з причини того, що первинний власник позбавлений можливості контролювати експлуатацію джерела підвищеної небезпеки або поведінку особи (похідного власника), якій була видана довіреність. Це правило має виняток у випадках, коли транспортний засіб був переданий особам, які перебували у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, або особам, які не мали права на керування конкретним транспортним засобом (неналежним особам). У цих випадках майнова відповідальність первинного та похідного власника встановлюється залежно від ступеня вини кожного.

 Необхідно враховувати,  що зміна відповідального власника  джерела підвищеної небезпеки не настає при переданні одним громадянином іншому громадянину автотранспортного засобу для керування без юридичного оформлення. Експлуатація транспортного засобу як у присутності, так і без присутності первинного власника зумовлює настання цивільної відповідальності такого власника без наявності його вини у скоєнні ДТП.

 Найбільш складними  щодо визначення обсягів страхового  відшкодування є вимоги страхувальників  про відшкодування шкоди, що  була заподіяна в результаті  взаємодії джерел підвищеної небезпеки.

 У випадку зіткнення  двох автотранспортних засобів  органи Державної автомобільної  інспекції у значній кількості  випадків, з різних причин виносять постанови про визнання вини одного із учасників дорожньо-транспортної пригоди без об’єктивного аналізу рівня вини іншого автовласника.

 Такі випадки об’єктивно  зачіпають інтереси сторони, яка  за таким сценарієм стає винуватцем  ДТП у повному обсязі. У будь-якому  випадку, при встановленні рівня цивільної відповідальності автовласників при зіткненні декількох автомобілів, необхідно вирішувати питання щодо наявності їх взаємної відповідальності. При цьому треба виходити із норми, що автовласники—спричинювачі загальної шкоди несуть спільну відповідальність незалежно від того, кому з них спричинена більша шкода. Тим більше, що в цьому випадку встановлення юридичної відповідальності вимагає враховування суб’єктивної умови цивільно-правової відповідальності, а саме визнання вини спричинювачем шкоди, його морального ставлення.

 Тут необхідно зауважити,  що на відміну від законодавства  інших країн, українське законодавство не містить спеціальних норм (застережень) щодо умов взаємної (спільної) відповідальності автовласників. Тобто відповідальність автовласників необхідно виводити із цивільно-правових норм. У даному випадку, за відсутності вини учасників ДТП, ні один із автовласників не повинен претендувати на відшкодування шкоди за рахунок іншого, — вони повинні перебувати у рівних умовах. Це, в першу чергу, стосується випадків, коли при випадковому зіткненні автомобілів автовласникам вантажних автомобілів завдаються, як правило, відносно менші збитки, ніж власникам легкових автомобілів. Зазначені вище рівні умови можуть бути забезпечені лише шляхом розподілу загальної шкоди між такими учасниками ДТП у рівних долях.

 Так, наприклад, в  результаті випадкового зіткнення  двох автомобілів автомобілю  А був завданий збиток у  розмірі 1000 грошових одиниць, а автомобілю Б — у розмірі 9000 грошових одиниць. Загальна шкода в результаті такої аварії становить 10 000 грошових одиниць. Справедливим є рішення щодо необхідності компенсації власником автомобіля А власнику автомобіля Б заподіяної шкоди у розмірі 4000 грошових одиниць ((1000 + 9000) : : 2 – 1000 = 4000).

 Як було встановлено  раніше, автомобіль виступає джерелом  підвищеної небезпеки лише під  час його експлуатації. Так, при  випадковому наїзді автомобіля А, що рухався, на автомобіль Б, що стояв (здійснював стоянку), в повному обсязі розглядається лише цивільна відповідальність власника автомобіля А за шкоду, заподіяну автовласнику Б.

 Порядок і умови  здійснення цього виду обов’язкового  страхування в Україні в цілому  відповідають загальноприйнятим  страховим традиціям. 

 Страхувальникові надається  право вибору страховика для  укладання договору обов’язкового  страхування цивільної відповідальності.

 Страховик (страхова  організація) не може відмовити  будь-якому страхувальникові в  укладанні договору обов’язкового  страхування цивільної відповідальності.

 Страховик має право  зменшувати розмір страхових платежів, заохочуючи власників транспортних засобів, які постійно забезпечують безаварійну експлуатацію своїх транспортних засобів, а також підвищувати розміри страхових платежів власникам транспортних засобів, з вини яких сталися страхові випадки.

 У разі виїзду за  межі України страхувальник зобов’язаний  мати чинний договір обов’язкового страхування цивільної відповідальності на умовах, встановлених МТСБУ, якщо користування транспортним засобом за межами України потребує обов’язкового страхування цивільної відповідальності на умовах країн відвідання.

 Для відшкодування  збитків, завданих унаслідок дорожньо-транспортної  пригоди, як страхувальник, так  і потерпіла третя особа (її  спадкоємець, правонаступник) мають  право і зобов’язані (залежно  від випадку) звернутися із  заявою до страховика (страхової  організації) або до МТСБУ. 

 Виплата страхового  відшкодування третій особі здійснюється  страховиком на підставі документів, що підтверджують розмір шкоди, протягом 15 робочих днів з дня отримання страховиком необхідних документів, окрім випадків, коли спори, пов’язані з виплатою страхового відшкодування, розглядаються у судовому порядку.