Інвестиційна діяльність на фондовому ринку комерційних банків

Формування інвестиційного портфеля банку здійснюється у певній логічній послідовності. Так, Уїльям Ф. Шарп визначає три основні етапи інвестиційного процесу:

- вибір інвестиційної політики;

- аналіз ринку цінних паперів;

- формування портфеля цінних паперів.

Однак, у концепції формування інвестиційного портфеля, на нашу думку, повинні знайти своє відображення такі питання:

1. Визначення основних цілей інвестиційної політики, необхідності і доцільності портфельних інвестицій. На даному етапі визначаються цілі і

- стратегія інвестиційних операцій з урахуванням сформованих умов інвестиційного капіталу і кон'юнктури фондового ринку.

2. Визначення термінів придбання і зберігання цінних паперів у портфелі. На даному етапі інвестор визначає свій інвестиційний горизонт, тобто

- проміжок часу, на який розповсюджується його стратегія і щодо якого

- оцінюються результати інвестиційного процесу.

3. Визначення видів цінних паперів, із яких планується сформувати

- портфель; критерії якості відбору фінансових інструментів. На даному

- етапі інвестор аналізує інформацію на фондовому ринку, оцінює

- економічну кон'юнктуру і прогнози на майбутнє. Цей етап можна назвати

- інвестиційним аналізом, бо його мета - у попередньому відборі інвестиційних активів, які інвестор вважає гідними своєї уваги.

4. Визначення структури інвестиційного портфеля і його складових частин. Тут визначаються інвестиційні ліміти, які використовуються для ефективних інвестицій у сегменти фінансового ринку. Визначається значення кореляції між складовими частинами портфеля, а також розділяються принципи оптимізації пропорцій формування інвестиційного портфеля за основними його видами з урахуванням обсягу і структури інвестиційних ресурсів, інвестор оцінює вільні ресурси, які повинні відігравати роль інвестиційного капіталу.

5. Визначення класифікації і принципів створення інвестиційного портфеля (агресивний, поміркований, консервативний). У даному пункті описується співвідношення дивідендної і курсової дохідності цінних паперів, які складають портфель.

6. Диверсифікація складових частин портфеля. Визначення принципів диверсифікації і кількісних характеристик.

7. Формування механізмів страхування від ризику. Особливості роботи з похідними цінними паперами.

8. Схеми управління інвестиційним портфелем.

9. Оцінка дохідності, ризику і ліквідності інвестиційного портфеля, який проектується.

10. Податкове планування, оптимізація оподаткування операцій з цінними паперами і доходів від інвестиційної діяльності.

11. Юридичні питання.

12. Кінцева оптимізація структури інвестиційного портфеля за встановленими критеріями дохідності ризику і ліквідності.

Крім зазначених вище пунктів, особливим чином аналізуються питання, пов'язані з бухгалтерським обліком, аналізом курсових виграшів і втрат, а також ведення архіву матеріалів про фінансовий стан емітентів.

Усі операції, пов'язані з формуванням й управлінням інвестиційним банківським портфелем, повинні ґрунтуватись на фундаментальному аналізі фондового ринку і фінансових інструментів. Допомогу у проведенні такого аналізу можуть надати спеціальні інформаційні мережі і комп'ютерні програми. Наприклад, система оптимізації інвестиційного портфеля "Money Maher 2.0". Даний програмний продукт пропонується як доповнення до книги Ю. Ф. Касімова "Основи теорії оптимального портфеля цінних паперів". На основі сучасної теорії інвестування "Money Maher" є пакетом оптимального управління інвестування, який розрахований на спеціалістів інвестиційних компаній, фондів, бірж, банків, пенсійних фондів, страхових компаній, аналітичних і консалтингових фірм.

При розробці своєї інвестиційної стратегії банк може дотримуватися наступної класифікації і формувати інвестиційний портфель за:

1) об'єктами:

а) у цінні папери;

б) у паї і часткову участь;

в) у дорогоцінні метали;

г) у нерухомість та інші активи.

2) термінами:

а) короткотермінові інвестиції;

б) середньотермінові інвестиції;

в) довготермінові інвестиції.

Під короткотерміновими інвестиціями потрібно розуміти вкладання капіталу на період не більше одного року (наприклад, купівля ОВДП із терміном погашення 1-3 місяці). Подібні інвестиції мають, переважно, спекулятивний характер або спрямовані на підтримання ліквідності. До середньотермінових інвестицій можна віднести вкладання на термін від декількох місяців до одного року. Довготермінові інвестиції можна трактувати як вкладання капіталу на термін понад рік.

3) цілями вкладів:

а) прямі інвестиції (їх ціль - забезпечити пряме і безпосереднє управління об'єктами інвестицій);

б) портфельні інвестиції - вкладання у портфелі цінних паперів або інші активи з метою отримання доходів у формі процентів (дивідендів) і в результаті підвищення курсової вартості цінних паперів, при цьому вкладання не переслідують мети забезпечити пряме і безпосереднє управління об'єктом інвестицій.

Під прямими інвестиціями потрібно розуміти безпосередню участь інвестора при виборі об'єкта інвестування коштів. Пряме інвестування здійснюють, в основному, підготовлені інвестори, які мають достатньо точну, інформацію про об'єкт інвестування і добре обізнані з механізмом інвестування. Якщо прямі інвестиції мають форму вкладів у цінні папери, то, як правило, ними забезпечується контрольний пакет акцій або інша форма контрольної участі.

Портфельні (непрямі) інвестиції здійснюються у формі створення портфелів цінних паперів, які належать різним емітентам і не забезпечують контрольну участь і пряме управління об'єктом інвестицій. Мета портфельних інвестицій (на відміну від прямих) - отримання прибутків від зростання курсової вартості портфеля, від створення ними стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризику (прямі інвестиції пов'язані з концентрацією ризику на одному або декількох об'єктах).

Види портфельних інвестицій банку визначаються характером інвестиційної політики, якої дотримується банк, і, відповідно, характером сформованого ним портфеля.

Описуючи різницю між прямими і портфельними інвестиціями, зазначимо, що прямі інвестиції - це сфера діяльності стратегічних інвесторів. Такі інвестори, як правило, не зацікавлені в отриманні доходу безпосередньо на фондовому ринку. Сфера їх фінансових інтересів пов'язана з контролем власності. Намагаючись її зберегти, вони не обмежують період інвестування у придбаний ними пакет акцій конкретним терміном. Стратегічні інвестори намагаються отримати власність, заволодівши контролем над акціонерним товариством, і розраховують отримати дохід від використання цієї власності, який, безумовно, буде перевищувати дохід від простого володіння акціями. Крім цього, стратегічні інвестори можуть ставити своїм завданням розширення сфери впливу і придбання контролю при перерозподілі власності.

Визначимо чинники, які, на нашу думку, впливають на інвестиції банку, а також зафіксуємо типи інвестиційної політики.

Основні чинники, які впливають на масштаби інвестиційної діяльності банку і вибір інвестиційної політики:

- етап життєвого циклу банку (етапи створення, швидкого і стійкого

зростання, стабілізації, сповільнення зростання і поступове припинення діяльності);

- загальний тип поведінки і політика банку на ринку (консервативний,

поміркований або агресивний), види і масштабність цілей, які ставить перед собою банк, а також стратегія його розвитку;

- розміри банку і мережі його відділень (міжрегіональна або регіональна

мережа);

- готовність банку йти на значні затрати, які не принесуть прибутку в найближчому майбутньому (інвестиційні операції вимагають дорогого ресурсного та інформаційного забезпечення).

Перераховані вище чинники найчастіше зустрічаються у сучасній

економічній літературі, однак, на нашу думку, в розмові про вплив на інвестиційну політику банку необхідно враховувати ряд обмежень.

По-перше, структура пасивів банку, а саме: питома вага зобов'язань по залучених коштах на розрахункові рахунки організацій і на вклади до запитання, може не дозволити банкові використовувати "короткі" пасиви для ефективних інвестицій. Банку можуть бути невигідні довготермінові інвестиції, як це відбувалося в 1991-1995 pp. (високий рівень інфляції, менша ризикованість і велика прибутковість операцій з валютою і з короткотерміновими державними паперами).

По-друге, банк для ведення інвестиційних операцій повинен володіти значними надлишками ліквідності, що пов'язано із самою природою інвестицій (трансформація короткотермінових залучених ресурсів у більш тривалі вкладення), а також з великим ризиком і часто неліквідністю самих інвестицій, що була характерною для українського фінансового ринку початку 90-х років кінця 1997р.

По-третє, регулююча діяльність НБУ, спрямована на обмеження ризику і встановлення пріоритетних об'єктів інвестицій (створення резервів під знецінення цінних паперів).

По-четверте, на масштаби інвестиційної діяльності впливає організаційна структура банку. Очевидно, що інвестиційний банк активніший на фондовому ринку, ніж універсальний.

Сьогодні перед банками стоїть актуальне завдання збереження і примноження грошових коштів своїх клієнтів. Кредитні ресурси використовуються банком по-різному і з відомим ступенем ризику. Затяжна інфляція першої половини 90-х років крім високих доходів забезпечила українським банкам можливість недбало ставитись до проблем «поганих» боргів. Прострочена заборгованість швидко знецінювалась. Свідомо йдучи на ризик при розміщенні грошових коштів, керівники банків часто не готові додатково залучати грошові кошти, бо залучення цих грошових коштів і ризик при їх розміщенні призводить до збільшення зобов’язань банку, що, в свою чергу, при ризиковій політиці може призвести до банкрутства. Виходячи з вищенаведеного, кожний банк для залучення грошових коштів повинен розробляти свою концепцію розміщення грошових коштів у високодохідні, але безризикові операції і фондові інструменти.

Одним з основних елементів розміщення грошових коштів повинен стати інвестиційний банківський портфель.

Комерційний банк, як інституційний інвестор, здійснює різноманітні передбачені законодавством операції з цінними паперами. Об’єднуючи кошти вкладників (фізичних і юридичних осіб), банк шукає можливість їх розміщення у дохідні цінні папери. Сформувати інвестиційний банківський портфель – значить зібрати воєдино придбані в ході активних операцій фондові інструменти.

Дохід, отриманий банком від свого інвестиційного портфеля, повинен сприяти виконанню зобов’язань перед вкладниками і клієнтами. Таким чином, створюючи інвестиційний портфель і вкладаючи кошти в різні фінансові інструменти, банк старається покрити частину своїх процентних витрат. Частина, яка залишилась, повинна покриватись за рахунок доходів від кредитування реального промислового сектора, комісійних та інших операцій.

Як уже було зазначено вище, активні операції банку, пов’язані з кредитуванням, не завжди можуть задовольняти вимогу про мінімізацію ризику. У випадку, коли банк використовує для довготермінового кредитування «короткі пасиви», він зменшує свою ліквідність.

Є багато напрямів розміщення вільних коштів банку, причому не тільки з метою отримання великого доходу і мінімального зниження ліквідності, а й для здійснення диверсифікації ризику втрат від тих чи інших інвестицій.

Зменшення рівня інфляції приведе до збільшення попиту на середньо-термінові й довгострокові кредити. Короткотермінові кредити будуть приносити дедалі менше доходів.

Розвиток середньо термінового кредитування дасть змогу банкові увійти в новий період української економіки, коли його прибутковість буде визначатися роботою з реальним сектором економіки.

Зменшення вартості ресурсів при зміні терміну їх залучення буде вимагати від банку зниження питомої ваги зобов’язань до запитання і підвищення частки платних термінових зобов’язань.

Розвиток фондового ринку в Україні ставить нові вимоги в сфері планування інвестиційної діяльності. На відміну від кредитної політики банку портфель цінних паперів наділений великою ліквідністю і мобільністю, які дають змогу інвестору при необхідності конвертувати фінансові інструменти в грошові кошти. В межах інвестиційного портфеля банк може дозволити собі використати короткотерміновий депозит для операцій на фондовому ринку.

В умовах стрімкого розвитку ринку, якому, як правило, відповідає достатньо високий рівень інфляції і ризику, очікування інвесторів будуються на можливості отримання максимальної дохідності. Завдання формування портфеля зводиться до пошуку такого розподілу інвестованої суми між фінансовими інструментами, коли після закінчення терміну «життя» портфеля можлива (при найсприятливіших обставинах) дохідність буде максимальною. Таким чином, цільову функцію завдання формування портфеля потрібно визначити як максимізацію можливої дохідності портфеля після закінчення терміну його «життя».