Архетип матері у циклі оповідань Jerome Salinger «Nine Stories»

     Сеймур  Гласс має сексуальний комплекс, але в той же час він природно прагне дарувати тепло та ніжність, тому несвідоме знаходить заміну. На зміну фізичній любові приходить духовна, висока – Сеймур має дар спілкування з маленькими дітьми, де він може реалізувати це своє бажання піклуватись, оберігати. Флірт та любовна гра замінюються на розважання маленької дівчинки Сибіли дивовижними  історіями про рибку-бананку. Герой віддає перевагу не дорослій жінці, а маленькій дівчинці, щоб увійти з нею в духовний зв'язок, та запобігти входження в гарячий та пристрасний світ тіла. Фізичне кохання – це також та несвідома сфера, порушення якої викликані неправильно реалізованим архетипом Матері.

     Домінування несвідомого над свідомим, що  викликає всі зовнішні проблеми, потребує певного виходу. Герой, що знаходиться у стані постійного неврозу, нереалізованості, суцільної самотності  намагається втекти у світ снів, фантазій та творчості, але ця сублімація не рятує Сеймура і він вирішує зробити невиправний вчинок і назавжди знайти спокій. Самогубство – свідомий акт втечі від дійсності. На рівні несвідомого суїцид є бажанням повернутися до Уроборосу Великої Матері, до первинного стану спокою та комфорту. Після звичайного дня на пляжі Сеймур Гласс в кімнаті готелю, поряд зі сплячою дружиною, пускає собі кулю в лоба, назавжди занурюється у несвідоме виходячи із цього світу.

       Рамона – маленька дівчинка із другого твору Селінджера “Uncle Wiggily in Connecticut”(«Пташка-Тупташка») також намагається втекти від дійсності у  несвідоме, в якому створює вигадані світи. На тлі майже абсолютної байдужості власної матері, Его дівчинки починає функціонувати не правильно. Дитина абсолютно самотня, не тільки формально, бо навкруги немає ні одного хлопчика чи дівчинки її віку, а й духовно, бо насправді нікому діла немає до того, що відчуває, про що думає, як формується ця дитина. Щоб реалізувати бажання бути необхідною комусь та втекти від глобальної внутрішньої самотності, Рамона вигадує уявного друга Джиммі Джиммірино, з яким вона проводить весь час. 

     Розрив  між внутрішнім та зовнішнім дуже глобальний у несвідомому  цієї дитини. Стан несвідомого  настільки активно  функціонує у Рамони лише для того, щоб надати реальності необхідних, ілюзорних умов, що Анімус дівчинки вивільняється і функціонує з нею на рівних. Анімус більше не прихований у несвідомому, як це потрібно для нормального розвитку психіки; несвідоме стало таким близьким, що Анімус Рамони віднайшов ментальну форму.

     Дитяче несвідоме настільки активне, що породжує дуже чіткі образи та фантазії – "He has green eyes and black hair." "What else?" "No mommy and no daddy." "What else?" "No freckles." "What else?" "A sword" [35, c. 13].

     Кожен елемент зовнішнього  вигляду та біографії  вигаданого друга  говорить про глибинні несвідомі світовідчуття  дівчинки: сама Рамона руда та має ластовиння, тому в образі Джиммі реалізоване бажання виглядати іншим чином. Неприйняття зовнішності та власного тіла – це також порушення у формуванні Его. Тілесна стадія – це перша стадія, з якої починає формуватися свідомість. Дитина  має сприймати своє тіло природним, гарним, ідеальним. Відчуття тіла, як цілості є основою відчуття особистості. Але в Рамони тілесна стадія завершилася програшем. Коли тіло не сприймається як цілісність, це позначається також на здоров’ї, тому дівчинка має проблеми із зором. Також в Рамони очевидний невроз: вона постійно чешеться та длубається в носі.

     Рамона  вигадує те, що у Джиммі Джиммірино не має батьків – в цьому реалізується її бажання відірватись від своєї реальної матері, яка «виховує» дівчинку тільки  нападками, ляпасами, зауваженнями. Несвідоме небажання мати реальних батьків – очевидний протест, очевидна не любов дівчинки до тата і мами. З твору видно, що мама  постійно жаліє себе і думає виключно про себе, до того ж, вона несвідомо намагається зменшити важливість батька в очах дівчинки, постійно критикуючи його та порівнюючи з іншими. Такі абсолютно байдужі батьки не потрібні Рамоні, тому вона реалізує своє бажання не мати їх взагалі у постать уявного друга.

     Меч, який має вигаданий друг – це несвідомий символ подолання залежності. В даному випадку Рамоні треба подолати залежність від архетипної Матері. Боротьба з Великою Матір’ю має відбутись з кожним індивідом за гармонійних умов, щоб той відійшов від несвідомого та віднайшов Его-свідомість. Але Мері-Джейн, реальна мати Рамони, не надає доньці потрібної  уваги та піклування, тому її архетипний дубль постає як головна сила, що може ілюзорно створити потрібні умови для розвитку дівчинки. Саме  за архетипну Матір чіпляється дівчинка для того, щоб розвиватись в спокої та психічному комфорті. Але підсвідомо дівчинка відчуває, що вивільнитися із тенет Великої Матері необхідно, тому наділяє вигаданого друга шаблею – символом боротьби.

     Реальна мати також деструктивно впливає на розвиток Рамони. Сама Мері Джейн  має певні психічні розлади. Жінка не задоволена всім життям, а зокрема шлюбом, через це вона не реалізовує себе як турботлива та любляча мати. Мері Джейн зосереджена на власних переживаннях та ілюзорних проблемах, постійно жаліє себе та вимагає від оточуючих уваги та  співчуття. Вона згадує про своє минуле кохання, про хлопця з яким вона товаришувала в університеті, який помер на війні. Жінці сумно через цю давнішню трагедію, про яку вона розповідає свої подрузі заради того, щоб та розділила з нею її сум. Така зосередженість на собі та дитяча поведінка матері звичайно непоправно впливають на свідомість Рамони. Дівчинка потребує уваги, турботи та намагається добитися її, діючи тими ж материнськими методами – щоб на тебе звернули увагу, треба викликати жаль до себе. Тому дівчинка свідомо йде на жертву: вона «вбиває» свого вигаданого друга Джиммі Джиммірино. «Смерть» Джиммі для неї несвідома трагедія: дівчинку кидає в жар, її фізичний стан погіршується. «Вбивство» вигаданого друга, а на  справді  вбивство Анімусу,  психоаналізом сприймається, як акт дорослішання. Індивід,  усвідомивши свою двоїсту суть приймає Ануму чи Анімус в себе, глибоко в несвідоме. Але для Рамони це не є фазою сприйняття своєї нової суті – того ж вечора вона вигадує собі нового друга Міккі Мікєранно – той же Анімус, названий по-іншому. Але мати все одно не вбачає психічні проблеми в своєї доньки та все одно піклується лише про свої внутрішні переживання.

     На  тлі материнських комплексів дитина не може сформувати своє Его та Самість. Дівчинка намагається звернути на себе увагу, але  наражається  на нерозуміння  та ігнорування близьких їй людей. Вплив близьких людей на формування свідомості – це особистісний психічний фактор. Він грає значну роль у створенні   образу Великої Матері.

     Архетип Матері є одним із несвідомих факторів, що допомагають  у формуванні людської свідомості, Его та Самості. Саме завдяки  цим  категоріям будується майбутнє людське життя, та саме на ці внутрішні елементи спирається людина, коли робить той чи інший вибір. Вибір партнера є важливим кроком в житті кожної особистості.  Згідно із внутрішнім відчуттям самого себе (Самість), індивід знаходить людину, яка б задовольняла всі його несвідомі комплекси та внутрішні переживання. Таким чином в житті все не випадково.

     В оповіданні “Just Before the War with the Eskimos” («Перед самою війною з ескімосами») саме йдеться про внутрішні, несвідомі переживання людей, в яких виникає симпатія. Джинні Меннокс, дівчинка-підліток, яка випадково потрапляє до будинку своєї подруги Селіні, де знайомиться з її старшим братом. Френклін не є прикладом гарного хлопця з обкладинки журналу, навпаки він є «A young man wearing glasses and pajamas and no slippers lunged into  the room with his mouth open», що ходить кімнатою «with extremely poor posture, he continued across the room, cradling something close to his narrow chest»[35, c. 20]. Його невпевненість в собі виявляється майже у кожному його русі та в інтонаціях. Молодий чоловік, так, заради годиться, жаліється своїй гості на ревматизм, біль у серці, порізаний палец. Вразлива свідомість є виявленням недорозвиненої Самості молодого чоловіка. Вихований без батька та в оточенні двох екзальтованих жінок – сестри та матері, він абсолютно не реалізує своє маскулінне Его.

     Друг  Франкліна Ерік, який приходить згодом, має гарний, доглянутий вигляд. Він  робить вигляд виключного інтелектуала. Його  поведінка занадто витончена та через це фемінінна. Він залишається з Джинні наодинці та намагається вразити її хорошими манерами  та обізнаністю в мистецтві. Дівчину дратує вся ситуація і вона якомога швидше намагається піти звідси. Вже на автобусній зупинці вона починає розуміти симпатію, що виникла в неї саме до чудакуватого Франкліна.

     Сама  Джинні ще підліток, тому  в неї  не до кінця сформоване Его, всі механізми  дорослої вивільненої свідомості ще не функціонують належним чином, тому пріоритети у виборі об’єкту симпатії переносяться на слабкого по своїй внутрішній суті Френкліна. В Джинні прокидається материнський інстинкт, бажання піклуватись та допомагати.  В будь якому випадку дівчина має бажання домінувати: це помітно на початку оповідання, коли Джинні вимагає щоб подруга  повернула  гроші за всі сумісні поїздки на таксі. Лідерські здібності легше проявити із слабким за своєю природою Франкліном. Таким чином в постаті цього юнака реалізуються всі несвідомі внутрішні якості дівчинки-підлітка,  які б вона не змогла реалізувати  ні з ким іншим, наприклад з Еріком.

     Виникнення  симпатії та антипатії, принадливості  та відрази у підлітковому віці  часто різко змінюють один одне. Така взаємозаміна відбувається через  те, що ментально  індивід ще не до кінця сформований, Его гнучке, Самість слабка. Людині ще потрібно усвідомити важливі психічні установки, віднайти цілісність, впоратись з несвідомим.

     Усвідомлення  такого важливого архетипу як Тінь є дуже значним етапом у формуванні свідомості людини. Архетип Тіні виступає як реалізація свого внутрішнього «поганого» Я, що не може виявити себе в реальному житті через моральні принципи та виховання. У творі “The Laughing Man” («Людина, що сміється») Вождь, двадцятичотирьохрічний юнак, що наглядає за групкою десятирічних хлопчаків, вивільняє свою Тінь через усну творчість. Він розповідає вигадані історії про Людину, що сміється – героїчного лідера мафіозного угрупування, що має покалічене обличчя, який насправді є дуже справедливим через те, що вбиває лише у виключних випадках. Через розповіді про цього антигероя Вождь реалізує себе, ідентифікуючи себе з людиною, що сміється. В цих історіях стільки пригод, які не можуть випасти на долю звичайного юнака, тому цей світ настільки привабливий. Хлопчаки, що слухають ці розповіді також ідентифікують себе з протагоністом а цього оповідання. Всі двадцять п’ять  хлопців вважали Людину,що сміється, «кимось на зразок свого героїчного предка». «I was not even my parents' son in 1928 but a devilishly smooth impostor, awaiting their slightest blunder as an excuse to move in--preferably without violence, but not necessarily--to  assert my true identity» [35, c. 29] – говорить оповідач. Тобто Тінь самого Вождя стала частиною несвідомого всього Клубу команчей, як вони себе називали. Але  пізніше в їх компанії з’явився ще один член – дівчина Вождя. Свідомість хлопців в десятирічному віці досить гнучка, тому вони видко прийняли її до свого Клубу. Але стосунки між Мері Хадсон та Вождем не склались. В день коли вони розлучились, в пориві горя, безнадії та суму, лідер організації закінчує традиційну вечірню історію назавжди, він вбиває свого вигаданого героя. Позбавлення від Людини, що сміється є  актом дорослішання Вождя. Цей  процес відбувся через усвідомлення душевної драми. Але Вождь, насправді, несе велику відповідальність через цю історію. Його час подорослішати прийшов, але час всіх хлопців ще ні. Для них цей герой є глибинною частиною них самих, відносно є їх Тінню. Хлопці важко переносять цю «трагедію». Оповідач вдома розуміє, що в нього лихоманка. Всі психічні переживання переносяться на сферу фізичного, таким чином стає зрозуміла масштабність втрати Тіні, яка стала колективною для всього клубу команчей, що була створена Вождем. Таким чином всі люди несвідомо взаємопов’язані один з одним – такий вплив важко відстежити та контролювати, але він існує. Коли особистість, ще несформована вона тонко реагує не будь яку ментальну зміну.

     В оповіданні “Down at the Dinghy” («В човні») на психіку трьохрічного хлопчика Лайонела, сама того не розуміючи, вплинула кухарка тим, що розпускаючи плітки за чаєм, розповідала нісенітниці про батька маленького хлопчика. Дитина, навіть чітко не розуміючи значення слів, що були промовлені, відчула їх негативний зміст. Щоб заховатися від цього деструктивного впливу, малий тікає з дому та ховається в човні, де його знаходить мати Бубу Гласс, сестра нам відомого Сеймура Гласса. Жінка  відчуває важливість кожної, навіть мізерної  деталі  в житті маленької людини –вона намагається з’ясувати, що саме сталося з Лайонелом.

     Лайонел на даному етапі психічного формування знаходиться у фазі розділення архетипного розділення Прабатьків. В цей період формується його маскулінна самоідентифікація. Сидячи під столом на кухні, він чує, як кухарка "Sandra...told Mrs. Smell…that Daddy's a big…sloppy…kike." [35, c. 39] До кінця не розуміючи значення цього слова, він болісно сприймає таку інформацію. У підсвідомому дитини архетипний батько переноситься на постать реального, а будь-який вплив на авторитет цієї особистості сприймається негативно та переноситься на себе, а це порушує формування Самості та Его.

     Бубу  прагне владнати ситуацію, як може заспокоює  його, намагається дізнатись, як дитина розуміє слово «kike». Лайлнел каже, що це "It's one of those things that go up in  the air"…"With string you hold" [35, с. 40]. Гра, саме це допомагає Бубу впоратись з ситуацією, яка виникла. Саме через гру дитина найкраще сприймає дійсність. Бубу представляється мічманом цього човна, в якому сидить Лайонел. Але хлопчина не хоче сприймати її як головну у човні. Він каже, що жінки не можуть бути мічманами. Це ще раз доводить, що дитина розділяє фемінінні та маскулінні ролі та вже ідентифікує себе з чоловіком. «У відділені чоловічого антагоніста від Уроборосу, що поєднує в собі чоловіче  та жіноче, ми  вже можемо розпізнати певну диференціацію свідомості  та руйнацію архетипу» [10, с. 70]. Хоча для Лайонела  цей період є болючим, але дитина ще достатньо мала, щоб говорити, що  цей етап може фатально вплинути на майбутню самоідентифікацію хлопця. В процесі дорослішання його свідомість ще може вивільнитись, але на даному етапі він, як будь-яка дитина, діє несвідомо: несвідомо відчуває світ та оточуючих людей, які, на жаль, не завжди створюють гармонійні умови для розвитку дитини.

     Наступним твором із циклу «Nine Stories» є оповідання "For Esmi:-with Love and Squalor" («Для Есме з любов'ю та бридотою»), де війна знов стає рушійною силою, що руйнує психіку індивіда. Жертвою несвідомих страхів стає герой на прізвисько Ікс – невідомий солдат. З  ним ми зустрічаємось до війни та після неї. До війни Ікс – це звичайний американський юнак, який так само як і Сеймур, має гостре світовідчуття. Але війна його сильно підкошує, він губить фізичні та духовні сили, не зберіг «здатність функціонувати нормально» [35, c. 50]. До війни відчуття самотності не лишає героя, а після фронту тільки гіперболізується. Знову війна пробуджує бажання врятуватись в материнському несвідомому архетипі, знову треба втекти в несвідоме в глибинне від страху смерті та постійної напруги. Але повернувшись в світ, де нібито існує спокій і мир відчуття самотності збільшується. Нібито тут вже не треба зберігати своє життя, але активний пошук Великої Доброї Матері там, на фронті, вже не відпускає тут. Самотність зростає, додаючи в життя людини страждання, тривогу, неспокій, депресію. Ікс не адаптується до життя, хоча формально все виглядає добре: він одружується з нареченою, з якою був знайомий до війни, до них навідується теща. Але ця формальна адаптація деструктивно впливає на Его, Ікс стає покірним своїй дружині, стає апатичним. «Втрата цілісної реакції варта співчуття, особливо коли вона призводить до появи апатичного, пригніченого індивіда сучасності, який більше не реагує ні на що життєво важливе»[34, с. 194]. Герою не залишається нічого крім творчості, в ній він і знаходить свій останній притулок.