Фольклорні начала і літературна традиція образів-символів байок Г.Сковороди

Г. Сковорода – християнський мислитель, і для нього важливо легітимізувати свої міркування, підкреслюючи їхню належність до традиції. Він не відчуває дистанції до цієї традиції, наприклад, часто цитує не лише Біблію та отців церкви, а й античні тексти, не посилаючись на джерело. Тому часто серед цитат, натяків і відсилок буває важко знайти власні слова Г. Сковороди. Проте навіть прямі цитати, поставлені у незвичному поєднанні, здатні творити новий сенс. Саме така новизна колажу характерна для текстів Г. Сковороди.

2.2. Фольклорні  начала і літературна традиція  образів-символів байок Г.Сковороди

У «Баснях» Г. Сковорода дає авторські інтерпретації зооморфних символів традиційної народної культури, при цьому не пориваючи з їх семантикою в фольклорній традиції, власне з тією, яку ми знаходимо в прислів’ях та примовках. Поряд з образністю, яка сформувалася на рівні побутової мови, Г. Сковорода в більшості своїх творів активно відтворює специфічну образність українського фольклору [6, с. 11].

Г. Сковорода широко використовував алегоричні «езопівські» засоби викриття людських пороків за допомогою образів тварин-символів, удаючись при цьому до онімізації апелятивів. Байки Г.С.Сковороди тісно пов'язані народною епічною творчістю. Переважна їх більшість має «зоологічні» назви, наприклад: «Пси», «Ворон і Чиж», «Орел і Черепаха», «Чиж і Щиглик» і т.д.. Кожна тварина в байках наділена людськими рисами, за якими легко впізнається певна людина. Якщо розглядати цю групу ономів серед інших власних назв, то за чисельним співвідношенням, вона становить 55,86 % від загальної кількості. Вживання ономізованих імен зумовлене зокрема самим жанром творів, тобто байки. Ці назви містять у собі передусім алегорію й символ, які дають широкий простір для тлумачення самого ймення, моралізаторства, повчання мудрої поведінки в різних життєвих обставинах. Автор, вибираючи конкретний пропріатив і ставлячи перед собою філософські завдання, прагне до морального повчання, хоча й вибирає для цього літературний жанр, а у ньому конкретними засобами (у нашому випадку власними назвами) доносить свою думку й повчання до читача. Імена героїв байок можуть вирізняти чи характеризувати особливості їх зовнішності, характеру, морально-етичних якостей, тобто виступають мотиваторами багатьох ознак, сприяють якнайточнішій передачі основних рис персонажа.

У першій байці  «Собаки» автор зображує двох собак, один з яких дзявкотить заради втіхи на всіх, хто проходить повз двір, інший же собака вважає, що гавкати треба тільки тоді, коли це потрібно. Мораль цієї байки, яка у Г. Сковороди має назву сили, така: «Разумный человек знает, что охуждать, а безумный болтает без разбору» [1, с. 88]. Варто підкреслити, що символіка собаки достатньо амбівалентна. На архетиповому рівні собака – це емблема вірності, пильності, безкорисливості. Однак у православній східнослов'янській традиції собака є «нечистою» твариною, уособленням всього підлого, нешляхетного, брехливого, а також символом негідно прожитого життя («собаче життя»). Відповідно до цієї негативної конотації символіки собаки [17, с. 206–207] в усіх східнослов'янських мовах існує велика кількість лайливих виразів, так чи інакше пов'язаних із собакою («сучий син», «пес поганий», «псяча кров»). Власне в українському фольклорі існує велика кількість вкрай негативних прислів'їв про собак: «Псом був, псячою смертю пропав»; «Пропав – і собаки не гавкали»; «За ним ані пес не брехне»; «Пішла на собачу стежку»; «Пошився в собачу шкуру» [18, с. 189–194]. Якщо придивитися пильніше, ми побачимо, що в образі собаки автор намагається показати людей, які вони і є, але у котрих завжди, однак, є шанс змінити своє життя на краще. Г. Сковорода в цій байці використовує символ нечистої, можливо, дурної, яка на всіх гавкає, тварини, саме для того щоб показати, що немає людини, яка не змогла б осягнути мудрість та навчитися розрізняти погане та добре.

У двадцять третій байці  Г. Сковорода змальовує трьох персонажів – двох собак, які товаришують між собою, та вовка, який силкується зав'язати з ними дружбу. Певна річ, що вовк за своїми нахилами та життям є антитезою собакам, і «сила» цієї байки така, що «и фамилиа, и богатство, и чин, и родство, и телесные дарования, и науки – не сильны утвердить дружбу» [1, с. 102], оскільки дружба – це згода та любов. У цьому випадку Г. Сковорода змальовує образ собак, які вірно та безкорисливо служать, тобто тут автор відтворює їхній позитивний образ, та вовка, який на архетиповому рівні – це не тільки емблема вояцької відважності та мужності, але і злоби, ненаситної жадібності, кровожерності, уособлення хаосу. «Волк – животное, символизирующее жестокость, ярость, алчность, ненасытность, прелюбодейство» [17, с. 183–185], також це бог війни та уособлення родоначальника племені [6, с. 12]. Хоч як вовк не хвалився своєю зовнішньою подібністю, «голосом та волосом» із собаками, але його зла та ворожа натура не може привести до справжнього товаришування з собаками. Варто відзначити, що фольклорне значення вовка в прислів'ях майже без винятку має негативну конотацію: «В кого серце вовче, той їсть, кого схоче»; «Вовка не треба вчити, як свиню різати»; «Вовк зміняє шкуру, але ніколи свою натуру»; «Вовк не такий лихий, як страшний» [18, с. 200]. В той же час собаки показані як вірні служаки. Цей аспект їхньої амбівалентної символіки також відображений у фольклорній традиції: «Вивченого пса нічим не підкупиш»; «І пес дурно не бреше»; «І собака чує, хто його годує»; «Пес знає, кого кусає» [18, с. 188–194]. В цій байці Г. Сковорода використовує саме ті аспекти семантики фольклорних образів тварин, які відповідають не тільки смисловій опозиції дикість/цивілізованість, але й більш глибокій опозиції по смислу християнської дилеми лице/личина.

У дев'ятій байці  розповідається про суперечку Мурашки  та Свині про те, хто з них багатший та заможніший, для доказу багатства надаючи кількість зерна – у Мурашки повна жменя, а у Свині відповідно цілий кадовб в 300 жмень. Суддею вибрали Вола, який «искуснейший юриста и самой острой арифметик и алгебри» [1, с. 91]. Коли Віл розрахував витрати зерна проти прибутку, виявилося, як не мала жменя чистого зерна, проте Мурашка виявився багатшим за Свиню. Якщо придивитися пильніше до архетипової символіки цих тварин, вимальовується наступне. Мурашка незмінно являється символом працьовитості, старанності, ретельності та пильності, ми не побачимо в цьому символі негативних конотацій «Муравей – символ прилежания, скромности и бережливости. Недаром существует поговорка: «трудится, как муравей». [17, с. 385]. Також мурашка є символом родючості («скільки мурашок, стільки й зерняток»), праведності, мудрості, смирення, а також хазяйновитості. У біблейській притчі говориться, що «мурахи – народ не сильний, але влітку заготовляє харчі свої» (Притч. 30, 25) [6, с. 13]. Якщо взяти символ свині, то в ньому слід розрізняти свиню та вепра, оскільки на архетиповому рівні свиня (вепр, кабан) являється символом «родючості, процвітання, але і ненажерності, пожадливості, злоби та розгнузданої пристрасті»; кабан (вепр) символізує перш за все чоловічий первень, безстрашність, вояцьку звитягу [17, с. 204–257], а свиня – силу землі, тепло та родючість [6, с. 14]. В той же час у християнстві свиня є уособленням диявола в біблейській легенді про бісів, вигнаних з людського тіла та переміщених у свиней (Мф. 8, 28–33; 2–16; Лк. 8, 27–33). У свою чергу, віл є символом родючості, а також старанності, сумлінності, пильновитості, благополуччя, упертості; також емблема хліборобства та рільництва в цілому [17, с. 204–257], адже недаремно Мурашка та Свиня саме його запросили бути суддею, оскільки він розуміється на всьому, що пов'язано з землеробством і зерном. Якщо на архетиповому рівні свиня – символ і сили землі, і жадібності та ненажерності, то вже в фольклорній традиції символіка свині скоріше іронічно-негативна, завжди підмічається її енергія, яка поєднується з зухвалістю та гордістю, нахабністю та свавіллям: «Дай свині роги, то вона всіх людей переколе»; «Загордилася свиня, що об панський тин чухалась»; «І святи свиню, то свиня все буде свинею»; «Свиню за стіл, а вона і ноги на стіл» [18, с. 171–172]. Якщо проаналізувати фольклорну символіку вола, то побачимо, що він характеризується працелюбністю та незамінністю в землеробській праці: «Без вола хата гола»; «Доброго вола у ярмі пізнають»; «У кого віл та коса, у того і грошей киса» [18, с. 153]. На базовому смисловому рівні символіка цих тварин у Г. Сковороди збігається з фольклорною, але набуває особливої моральної акцентуації. «Сила» цієї байки в тому, що і мала кількість чого-небудь є істинним багатством, якщо його вистачає, і тому Мурашка – це символ щасливої працелюбності, а свиня, відповідно, стає символом гордого та гріховного марнотратства.

Символіка свині/кабана використовується також у двадцять восьмій байці «Олениха и Кабан». Фабула цієї байки така: Олениха привіталася з Кабаном словами «господин Кабан», на що почула брутальну відповідь про те, що Кабану вже пожалували титул Барана, на що він має патент, і навіть «в публике» носить зідрану овечу шкуру. Олениха лагідно відповіла, що судить «не по убору и словам, но по делам» [1, с. 107]. Як ми відзначали раніше, символіка кабана містить в собі низку негативних конотацій як на архетиповому, так і на фольклорному рівні, і саме цю характеристику пихатості, бундючності, гордості, жадібності та чинопоклоніння акцентує Г. Сковорода в цій байці. Проаналізувавши символ оленя, ми побачимо, що у фольклорній традиції олень наділений світлотворчою функцією, це символ світла та життя. «Олень – уособлення чесної, справедливої людини, яка прагне до добра та правди» [6, с. 15]; в християнстві ж олень є символом релігійного піднесення: новонавернені жадають істинного знання, «як олень жадає джерела» [17, с. 202], тобто слід відзначити позитивне розуміння символу оленя. Можна задати питання, чому ж Кабан став Бараном, а не якою-небудь іншою твариною, що особливого в «зідраній овечій шкурі»? На архетиповому рівні розуміння символіки барана/вівці така: це жертовна та тотемна тварина, символ родючості, добра та емблема добробуту [17, с. 178]. На думку В. Топорова, «в різних міфопоетичних системах символічне значення вівці відзначається великою стійкістю та єдністю» [6, с. 14]. Основні її характеристики – боязкість, сором'язливість, пасивність, терпіння, простота, м'якість, ніжність; але інколи ці значення «погіршуються» до майже негативних – безініціативність, незгідливість, просте наслідування, блукання. Однак у фольклорній традиції баран – це також символ тупості та упертості; схожа семантика притаманна і вівці – глупота, непоступливість, але разом з тим вразливість, покірність, невинність, жертовність, несміливість. Наприклад, в українській фольклорній традиції вівця змальовується скоріш за все як боязка та разом з тим невинно-дурна тварина: «Як овечка: не скаже ні словечка»; «Дурна вівця і перед вовком висповідається»; «Більше дасть вовни дурна овечка, як мудрий цап»; «Вівця, як бджола, дає один прибуток» [18, с. 150–151]. «Сила» цієї басні в тому, що багато хто, не маючи ні талантів, ані здібностей, пробираються в «чин, совсем ему не сродный», при цьому плутаючи видимі ознаки шляхетності – ім'я та одежу – з істинними ознаками, суть яких «жизнь честная, достойная чина». В цьому випадку Кабан – це символ енергійної, пихатої, яка займається в професійному смислі не своєю справою, людини, якому і овеча шкіра, котра вказує на невинність та покірливість, не допомагає приховати свою сутність - ненажерливу та бундючну. Отже, в цій байці ми бачимо, що Г. Сковорода використовував фольклорну символіку з метою показати складність відношення лице/личина, власне, на феномен личини як «нечистої совісті».

В тринадцятій  байці розповідається про сварку між черепахою та орлом; перша розказувала своїм братам про «проклятую науку» літання, від якої загинула її прабабця, котра все своє життя пересувалася повільним плазуванням, на це орел їй відповів, що займатися потрібно справами за своїми нахилами, за своєю істинною «природою», та «летание всегда не хуже ползанья» [1, с. 94]. Якщо придивитися пильніше до архетипового образу черепахи, ми побачимо, що вона уособлює безсмертя, час, жіноче начало [17, с. 209]. Однак християнська інтерпретація деяким чином інакша, амбівалентна: в ранньохристиянських творах та мистецтві черепаха символізувала зло и протиставлялася півню як символу пильності, а в більш пізній християнській інтерпретації черепаха – це символ жіночої скромності та простоти.

Символіка орла характеризується величністю, гордістю, значущістю тощо. Орел є уособленням влади, панування, одухотвореності, моці та сили [17, с. 466–469], це також символ небесної (сонячної) сили, вогню та безсмертя [6, с. 18]. У християнстві орел – перш за все виражає Воскресіння, нове життя, до того ж він є символом євангеліста Іоанна та одним з чотирьох апокаліптичних звірів [6, с. 18]. У цій байці обмежена, відстала, осудлива через брак розуму черепаха протиставляється мудрості орла, котрий розуміється на деяких засадничих законах буття. І архетиповий, і авторський, і фольклорний образи орла одностайно визнають силу, споконвічну мудрість та далекоглядність останнього. Для докладнішої аргументації цієї думки наведемо прислів'я, в яких орел характеризується наступним чином: «Куди орли літають, туди сорок не пускають»; «Орел мух не ловить»; «Орли далеко бачать» [18, с. 220]. «Сила» цієї байки в тому, що лише невелика кількість людей займаються справою, до якої вони мають покликання та талант. Значно більша кількість смертних виконують не «сродну» їм працю, до якої не мають ані нахилів, ані любові. Таким чином, черепаха в цій байці – це символ людської обмеженості, вузькоглядності та життєвої глупоти, а орел – уособлення мудрості та далекоглядності. Але незвичайний ракурс в цих символах полягає в тому, що черепаха тут – нащадок тих, хто літав, а орел – скромний по відношенню до них та не схильний до погордливості через своє «ремесло». Це явна християнізація символів.

Доцільно відзначити, що Г. Сковорода в «Баснях» приділяє неабияку увагу феномену «сродної праці». Так, у двадцять першій байці «Кукушка и Косик» зозуля веде розмову з чорним дроздом, котрий весь свій час життєрадісно вищебечує; цей спів є незрозумілим для зозулі, вона вважає це заняття марудним та непотрібним. Але дрозд, який, на відміну від зозулі, сам годує та навчає літати своїх дітей – малих дрозденят, співом полегшує свій нелегкий труд. Міфопоетична символіка зозулі перш за все пов'язана зі смертю, потойбіччям, оскільки зозуля – птиця пророча, яка може віщати про «той світ» (тому що тільки мертві «все знають»), вона відміряє людям життя [6, с. 15]. «Зозуля  – віща  птиця.  її  здібності  віщування також від «того світу»  (адже  тільки  мерці  «все  знають»).  Зозуля  відмірює  людям життя:  почувши в лісі навесні перше зозулине кування, люди запитують  у  неї,  скільки  років їм  залишилося  жити» [19, с. 324]. Цей аспект міфопоетичної символіки зозулі відображений і в українському фольклорі: «Зозуля кує – горе віщує»; «Зозуля собі гнізда не мостить» [18, с. 380]. Що ж до символіки дрозда, то тут цікаво зауважити, що дрозд у християнстві також наділений достатньо негативною, як і в зозулі, конотацією – це символ пітьми, гріха, тілесних спокус [17, с. 463]. В цій байці авторська характеристика птахів така: зозуля – символ людини, яка безцільно проживає своє життя (тому що зозуля, за словами дрозда, підкинувши яйця в чужі гнізда, тільки те й робить, що літає з місця на місце, п'є, співає та їсть); дрозд же навпаки – символ гармонійного життя, в якому є місце і важкій «сродній праці», й також веселощам та життєрадісним моментам в житті. Саме образ зозулі в авторській інтерпретації (безцільне життя зозулі, яка принципово не має професійного покликання в житті та тільки провадить паразитичний спосіб життя) збігається як з архетиповою, так із фольклорною символікою. Авторська символіка дрозда, на відміну від християнського трактування, наділена позитивними рисами. Вражає сила даної байки – в ній Г.Сковорода формулює основний свій постулат: якщо людина займається в своєму житті «сродною» працею, перебуває на «сродній» посаді, тобто робить те, до чого її передбачила природа, нахили й обставини життя, то таке життя є еквівалентом істинного людського щастя. Але птахи як істоти «крилаті, небесні», які перш за все символізують, «небо и все, что с ним связано, – подъем, отрыв од земли, взлет, сонце, ветер,облака, свободу, жизнь, плодородие,вдохновение, прореческий дар» [17, с. 454].

У байках Г. Сковорода  любить протиставляти тварин зі зловісною  та світлою, відрадною, благовісною символікою. Наприклад, саме це відбувається в дев'ятнадцятій басні «Нетопыр и два птенца – горлицын и голубинин». «Нетопир» (тобто кажан) писав лист звірям та пташкам, в якому стверджував, що сонця не існує, але є одна пітьма та темрява. Цей лист сподобався багатьом, і серед них були Сова, Сич (птахи, пов'язані із ніччю, їм притаманна однозначно зловісна та лиха символіка), але не Орел і не Сокіл, оскільки вони – птахи чистого та блакитного неба, уособлення свободи, гордості, сили [6, с. 19]. Але більш за все Нетопир намагався переконати Горличина і Голубиніна синів, які вперто не погоджувалися з його аргументами. Символіка цих пташенят така: нетопир – символ злого духу, який кружляє в пошуку грішників, які запродали душі дияволу. Вважається, що під виглядом цієї тварини літають душі сплячого чарівника або відьми [6, с. 19]; голуб – пташка чиста та свята; ця інтерпретація йде з християнської традиції, де голубом Дух Святий зійшов з небес під час хрещення Ісуса Христа. Голуб також є символом миру та любові, лагідності, сумирності [17, с. 460], любові та ніжності. Цю символіку підкреслює і фольклорна традиція, зокрема народні прикмети, в яких голуб виступає вісником тільки гарних та добрих подій: «Де водяться голуби, там хата не горить»; «Голуби воркують – буде тепла, гарна днина» [18, с. 379]. В народі вважали, що у кого «в оселі є голуб, того супроводжуватиме в житті успіх, щастя. Вони також були оберегами від пожежі» [6, с. 20]. Символіка горлиці подібна до символіки голуба – це символ вірності та безкорисливої прив'язаності та прихильності [17, с. 461]. В цій байці зіставлені світлі та зловісні символи. Нетопир як символ пітьми, забуття, тління протиставляється синам найбільш лагідних, чистих та добрих пташок –  горлиці та голуба. «Сила» ж цієї байки в тому, що все в цьому світі є протилежністю, і «мир весь составляют и одно другому нужное» [1, с. 98]. І тільки за «плодами», за результатами діяльності людей можна пізнати, хто в даному випадку на світлому чи, може, на темному боці буття, які є складниками незмінних «координат» людського життя.

У двадцять п'ятій байці «Лев и Обезьяны» оповідається про те, що навкруги сплячого Лева почали «прыгать и ругаться, забыв страх и почтение к царю своему» [1, с. 103], Мавпи. Але щойно Лев пробудився, Мавпи розбіглися урозтіч. Аналізуючи символіку лева та мавпи, ми можемо побачити, що на архетиповому рівні лев – вічний символ тріумфу, величі, мужності, могутності, влади, шляхетності [17, с. 185]; мавпа ж виступає як його антитеза – емблема шкідливості, безсоромності, жадібності [17, с. 202]. Фольклорна інтерпретація така: символіка лева дещо знижена в статусі (можна зробити припущення, що можливою причиною цього є те, що дана тварина не зустрічається в місцевій фауні), наприклад в таких приказках: «Ставився як лев, а загинув як муха»; «Лев – цар звірів, а боїться комара»; «Дома лев, а на війні тхір»; «Був левиком, а став песиком» [18, с. 209]. В даному випадку Г.Сковорода використовує в якості авторської символіки тварин архетипову.