Інтерпретація біблійних образів в поемах Дж. Г. Байрона, І. Франка та В. Сосюри

     Знаю  я, що мислить 

     Прах. І йому я співчуваю. [5;299]

     І це цілком зрозуміло, тому що деяким чином  перші люди і Люцифер є товаришами за нещастям. Вони всі були суворо покарані Богом за непокору. Люди втратили Едем, Люцифер – небо. Але Адам і Єва змирилися зі своїм покаранням, вони прагнуть заслужити на пробачення Творця покірністю і слухняністю, Авель також не ремствує, і тільки Каїн затаїв образу на Творця, тому не дивно, що Люцифер, який переживає схожі почуття, знайшов співрозмовника саме в ньому.

     Люцифер – носій не зла, а знання. Він  відкриває Каїну, що той, як і всі люди, має безсмертну душу і надію на вічне життя.

     Живеш і мусиш вічно жити. Бо

     Земля – твоє вкриття, а не буття.

     Їм  прийде край, але лишишся ти

     Не  меншим, ніж тепер [5;299-300].

     Але ні знання, ні вічне життя не є  щастям, і Люцифер зізнається в  тому, що нещасний. Він повстав проти  Бога і програв, але не скорився і продовжує боротьбу, яку Каїн тільки має розпочати.

     «Вустами Люцифера Байрон починає суд над богом,  тобто  над  релігією», – стверджує дослідник [45].

     На  питання Каїна «Що ж ми таке?»  Люцифер відповідає:

     Ми  – душі, сміливі своїм безсмертям,

     Ми  – душі, що всесильному тирану

     В одвічні очі кажемо відважно,

     Що  зло його – не благо. Він створив

     Нас – він це твердить, я цьому  не вірю –

     Але, створивши, знищити не може:

     Бо  ми безсмертні! Й він того хотів,

     Щоб мучить нас. Нехай! Великий він,

     Та  в величі своїй не щасливіший,

     Ніж ми в борні! Добро не робить зла, –

     А що він ще робив? [5;301]

        Ця дискусія готує Каїна до бунту і заперечення влади Бога. Каїн стане богоборцем, але носієм самої ідеї богоборства в творі є Люцифер. За словами М. Нольман, цей образ є «майже логічною формулою заперечення» [21].  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІІ Інтерпретація  Івана Франко

3.1. Біографічні відомості

    Іван  Франко (1856 р. –1916 р.) за 60 років свого життя встиг залишити вагомий слід не тільки як письменник – поет, прозаїк, драматург, як журналіст – організатор випуску ряду періодичних видань, але також як політичний діяч і науковець.

    Він походив з заможного селянського  роду. Його батько був ковалем. Франко завжди говорив про себе як про «сина селянина, мужика». Мати –Марія Кульчицька походила із зубожілого польського роду.

    Ще  в гімназії Франко брався перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис». А його власні вірші були вперше опубліковані, коли Франку було 18 років – у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик».

    Скінчивши гімназію, Іван Франко став студентом  філософського факультету Львівського  університету. Там його активна громадсько-політична  і видавнича діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, та після двох арештів і ув’язнень він був виключений з університету.

    Закінчити навчання йому вдалося тільки одинадцять років опісля – в Чернівецькому  університеті. А дещо після в Відні він захистив докторську дисертацію на тему «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Отримавши науковий ступінь доктора філософії, Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті але через опір своїх політичних опонентів не був допущений до викладання на Галичині. Проте письменник знайшов підтримку у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, а представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії.

    Праці Франка з історії і теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей є могутнім внеском  у розвиток української та світової науки[див.1].

    Але найбільшої слави, на думку багатьох дослідників, Франко нажив як поет. Він вважається найвизначнішим поетом постшевченківської доби.

    Сам він писав про поезію в присвяті Миколі Вороному:

           Але огонь в одежі  слова —

           Безсмертна, чудотворна фея,

           Правдива іскра  Прометея.

    Симон Петлюра писав: «Франкова поезія, крім своїх художніх вартостей, правда, не завжди однакових, цінна ще тому, що в ній надзвичайно правдиво і глибоко відбивається психологія діяльного українця, що зрозумів те лихе становище, в якому опинився рідний народ, що щільно підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин

національної  волі»[34;3].

    За  весь час своєї діяльності  І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну  кількість перекладів з світової літератури. Як зазначають дослідники-байроністи, Франко був одним із перших українських письменників, що зацікавились особистістю Джорджа Гордона Байрона У творчій спадщині Франка є переклади творів Байрона і літературно-критичні статті про його творчість. «Одним із найбільш відомих та досконалих перекладів творів Байрона українською мовою є його (Франка) переклад «Каїна» (поема-містерія «Каїн»,1821 р.)», – вважає Оксана Мельник[24,221].

    Помер Франко внаслідок запалення легенів у Львові. 
 
 

3.2 Біблійні образи в поемі «Смерть Каїна»

    За  словами О. Мельник, «містерію Байрона «Каїн» і легенду Франка «Смерть Каїна» можна було б вважати поетичною цілістю, хоча між ними понад 50-літня часова відстань»[24,222]. Франко продовжує, чи, скоріше, закінчує твір Байрона. Такий висновок можна було б зробити і з назви, яка за виразом Умберто Еко, «вже є ключем до інтерпретації»[цит. за 30;54].

    Байрон, хоч і значно розширює біблійну фабулу, все ж таки тримається в її межах. Біблійна легенда закінчується розв’язкою, де Господь «вміщує знака на Каїні, щоб не вбив його кожнен, хто стріне його». Після чого говориться:

    «І  вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, й осів у країні Нод, на схід від  Едему»[див. 3;Бут. 4:1-17].

    Байронівський фінал більш відкритий. У ньому Каїн після вбивства брата, отримавши тавро від ангела Божого, разом зі своєю жінкою-сестрою Адою і дітьми йде блукати по світу в пошуках нового притулку.

    Франко  починає з того, що:

    Убивши  брата, Каїн много літ

    Блукав  по світі [49;328].

       Як ми дізнаємося з тексту, після братовбивства пройшло вже стільки років, що Каїн і його жінка постаріли, а їх діти давним-давно залишили їх, щоб дати початок людському роду. Весь цей час Каїн дійсно йшов на схід, але замість того, щоб «осісти у країні Нод», Каїн після смерті дружини повертає назад до Раю.

    Як  пише проф. Нямцу, продовження це форма  переосмислення легендарно-міфологічних і літературних сюжетів, яка створюється  за принципом «А що, коли?», що не лише звільняє авторів від строгого дотримання сталих традицій сприйнять і тлумачення класичних зразків, але і передбачає подальшу розробку подієвого плану, оригінальних сюжетних ходів і мотивувань, які зважають на духовно-ідеологічну специфіку епохи-реципієнта. «Причиною створення продовжень, як правило, є прагнення авторів довести популярний сюжет до логічного завершення з точки зору сучасності, яка прямо або опосередковано завжди присутня в новому варіанті традиційної структури. Іншими словами, письменників цікавить, що сталося б, якби, наприклад, Фауст і Дон Кіхот не померли, а продовжили свої шукання і мандри, Гуллівер зробив ще декілька подорожей і т. п.»[30;56].

    Цю  думку відносно Франко та його поеми  підтверджує Оксана Мельник:

«Франко не залишає свого героя з тавром прокляття у вічній мандрівці, у  стражданнях, так як це зробив англійський поет, але веде Каїна, крізь труди й терпіння, до пізнання найвищого людського ідеалу, щоб після цього дати йому вінець смерті»[24,222 ].

              Отже, Франко фактично створює новий сюжет, в центрі якого –образ Каїна. В цілому, Франко в інтерпретації цього образу йде вслід за Байроном. Але його Каїн – старий і самотній. Він залишається наодинці протягом практично всього розвитку дій у творі. Цей образ розвивається більшою частиною не через дію, яка обмежена мандрами по пустелі і намаганнями заглянути за огорожу раю, а через внутрішні монологи. У першому з них, коли Каїн бачить міраж Раю у пустелі, ненависть змінюється на сум. Спочатку Каїн вибухає прокляттям до Бога: 

       Проклятий будь ти, привиде зрадливий…

    В ім’я усіх мук людських, усієї туги,

    Усіх  безпільних змагань будь проклятий![49;331]

    Але одразу ж після цього Каїна  знесилює розпука, жаль і «глибокий  безмірний сум».

    В наступному монолозі Каїн намагається молитися, що показує значну трансформацію образу. Каїн у Байрона навідріз відмовляється зробити навіть спробу поговорити з Богом, а Каїн Франка таку спробу робить неодноразово протягом твору, хоч і не отримує відповіді.

    В його словах звучить мотив самопокарання:

    Голос мій проклятий

    До  бога не доходить. Сам я винен,

    Що  небо не відповіда мені![49;336]

    Потім він ставить перед собою мету – повернутися до Раю.

    «…в усіх своїх рефлексіях Каїн врешті стрічається з фактом безцільності його подальшої мандрівки і його страждання. Коли ж являється перед  ним мета, навіть на перший погляд недосяжна, Каїн без вагання прямує до неї, прямує до авторитету, до пізнання «Царства Божого», – пише дослідниця [24;224].

    Побачивши Рай, Каїн робить два головних висновки: не треба бажати ні знання, ні безсмертя (найголовніші прагнення Каїна байронівського), тому що знання не дає щастя, а безсмертя взагалі не буває; справжне джерело життя – почуття любові.

 Чуття,  любов! Так ми ж їх маємо  в собі!

Могучий зарід  їх в кождім серці

Живе, лиш  виплекать, зростить його –

І розів’єсь! Значить, і джерело

Життя ми маєм в собі, і не треба

Нам в рай  тиснутись, щоб його дістати! [49;344]

    Після цього Каїн повертається до людей, щоб прийняти смерть від руки сліпого Лемеха – свого правнука. Помирає він щасливим – з любов’ю до людей у серці.

    Думка, що людина не може бути щасливою, коли ізольована від інших людей, з’являється ще в Байрона. Однак там вона висловлена устами дружини Каїна Ади:

Одна 

Щаслива буть не можу і не хочу. (…)

Один  ні щастя, ні добра не знає.

Свою  самотність я за гріх вважаю [5;316-317].