Шекспір як поет, сонети і поеми

Друга особа, яка згадується в "Сонетах", - кохана поета. По імені вона не названа. У ті часи автори сонетів давали дамам, яких вони оспівували, піднесені поетичні імена. У Сидні - це Стелла, у Деньєла - Делія, у Драйтона - Ідея і т.д. Шекспір не подбав навіть дати своїй улюблений умовне поетичне ім'я. З "Сонетів" ми довідаємося тільки, що вона смаглява, чорноволоса і не відрізняється вірністю в любові. За нею затвердилося ім'я "Смаглявої леді Сонетів" (the Dark Lady of the Sonnets).

Не важко представити, скільки праці було витрачено цікавими дослідниками на те, щоб установити особистість Смаглявої леді. Зрештою найбільша кількість прихильників вважає її Елізабет Вірною й особливо Мері Фіттон, а також жвава трактирниця міссіс Давенант з Оксфорда.

Художник завжди збагачує натуру, вносячи багато чого, чого в ній немає. Художник вкладає в зображуване їм свій життєвий досвід, свої почуття, погляди, настрої, що не обов'язково і не безпосередньо відносяться саме до даної моделі. Тому можна доручитися, що і друг і кохана, оспівані Шекспіром, минулого іншими, чим вони з'являються в "Сонетах". Ми бачимо їх очима Шекспіра, а поет бачить, почуває інакше, більше, глибше, тонше, ніж звичайні люди. У лірику особливо важливий погляд саме самого поета, його бачення і почуття. Тому більше всього "Сонети" говорять нам не стільки про ті обличчя, що збудили емоції автора, скільки про нього самому, і, отже, помилково розуміти буквально все сказане поетом, зв'язавши це безпосередньо з його біографією. Творчість піднімає поета над ним самим, яким він є в повсякденному житті.

Окремі сонети, не зв'язані ні з темою дружби, ні з темою любові. Це просто ліричні міркування поета про різні життєві питання. Ці сонети здаються більш глибокими і більш зрілими, чим ті, котрі присвячені оспівуванню юного друга. Є в них думки, що перегукуються з трагедіями, написаними Шекспіром у перші роки XVII століття. Особливо цікавий у цьому відношенні 66-й сонет, близький по думках до знаменитого монологу Гамлета " чиБути не бути...".

У сонетах Шекспіра є внутрішня подвійність. Ідеальне і реальне співіснують у сонетах Шекспіра в складному сполученні, як і в його драматургії. Шекспір з'являється тут те як поет, що віддає борг піднесеній і ілюзорній романтиці аристократичної поезії, те як поет-реаліст, що вкладає в традиційну форму сонета глибоко життєвий зміст, що часом вимагає образів, далеких від галантності. Хоча в "Сонетах" Шекспіра багато реального, не можна сказати, що тут він з'являється винятково як поет-реаліст. Боротьба реального з ідеальним тут не увінчалася повним торжеством реального.

Італійські гуманісти, розробляючи нову філософію, узяли собі в учителі давньогрецького філософа Платона. З його навчання вони витягли поняття про любов як вищому почутті, доступному людині. Преклоніння перед красою і величчю людини складає найважливішу рису гуманістичного світогляду епохи Відродження на відміну від середньовічної філософії, що учила, що людина - судина всяких мерзенностей, від яких він звільняється тільки тоді, коли його душа залишає тлінну тілесну оболонку.

Гуманісти бачили в любові не стільки форму взаємин між особами різної статі, скільки істинно людську форму відносин людей друг до друга взагалі. Дружбу між чоловіками вони вважали настільки ж високим проявом людяності. Такий прояв любові вважалося більш високим, тому що в дружбі виявляється чистота почуттів. Дружба заснована на чисто духовному почутті.

"Сонети" Шекспіра - натхненний гімн дружбі. Якщо вже говорити про те, як проявився гуманізм у цих віршах, то він складається саме в безмежно високому розумінні дружби. Однак і краса друга завжди хвилює поета, що витончується в пошуках образів для її опису.

Шекспір аж ніяк не був самотній у такому розумінні дружби. Зберігся лист великого гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського, що описував Ульріху фон Гуттену зовнішність і характер Томаса Мора. Уже на що сухою людиною був Еразм, але і він писав про Томаса Мора з щирим замилуванням. Не тільки моральні якості автора "Утопії", але і зовнішність його викликала замилування Еразма. Французький гуманіст Мішель Монтень живився повним замилуванням дружбою до Етьєна де ла Боеси і писав про нього з ентузіазмом закоханого.

Прославляння друга, таким чином, являє собою перенесення Шекспіром у поезію мотивів, що вже зустрічалися в гуманістичній літературі.

Вірші, присвячені другу, мають декілька тем. Перші 19 сонетів на всі лади тлумачать про одне й те саме: друг повинен женитися для того, щоб його краса ожила в нащадках. Через усю групу сонетів проходить протиставлення тлінності Краси і невблаганності Часу. Час утілює той закон природи, відповідно до якого все що народжується розцвітає, а потім приречено на зів'янення і смерть. Тут перед нами виявляється оптимістичний погляд на життєвий процес. Час може знищити одну істоту, але життя буде продовжуватися. Поет волає до друга перемогти Час, залишивши після себе сина, що успадкує його красу.

Є ще один засіб боротьби з Часом. Його дає мистецтво. Воно також забезпечує людині безсмертя. Свою задачу поет і бачить у тому, щоб у віршах залишити потомству вигляд тієї людської досконалості, яке виявляв його прекрасний друг.

Платонічний характер дружби вимальовується особливо в тій групі сонетів, які присвячені розлуці (24, 44-47, 50, 51). У цій групі сонетів почуття виявляє себе з такою силою, що навіть при відсутності друга він  постійно залишається живою реальністю для поета.

"Усердным взором сердца и ума

Во тьме тебя ищу, лишенный зренья.

И кажется великолепной тьма,

Когда в нее ты входишь светлой тенью" (27).

Якщо спочатку друг зображувався як утілення всіх досконалостей, то, починаючи з 33-го по 96-й сонет, його світлий вигляд затьмарюється. Запал дружби змінюється гіркотою розчарування, настає тимчасове охолодження. Але почуття любові зрештою все-таки перемагає. Поет прощає другу навіть те, що він відняв у нього кохану. Для нього вадче позбавитися його дружби, ніж її любові:

"Тебе, мой друг, не ставлю я в вину,

Что ты владеешь тем, чем я владею.

Нет, я в одном тебя лишь упрекну,

Что пренебрег любовью ты моею" (40).

Цей мотив змушує згадати епізод фіналу "Двох Веронців", де Валентин виявив готовність уступити Протею свою кохану. У п'єсі це здається дивним і невиправданим, але, читаючи "Сонети", у яких зображується аналогічна ситуація, можна зрозуміти цей загадковий епізод "Двох веронців".

Заключна група сонетів, починаючи з 127-го по 152-й, присвячена «жінці, у чиїх поглядах морок нічний». Якщо друг зображений як істота ідеальна, то подруга поета показана як цілком земна:

"Ее глаза на звезды не похожи,

Нельзя уста кораллами назвать,

Не белоснежна плеч открытых кожа,

И черной проволокой вьется прядь..." (130).

Цей сонет повний випадів проти ідеалізації жінки в лірику епохи Відродження. Штампованим ознакам краси Шекспір протиставляє реальний жіночий образ.

З інших сонетів ми довідаємося, що кохана "примхи повна" (131), що вона мучить його і друга "примхою зрад" (133). Поет запитує себе:

"Как сердцу моему проезжий двор

Казаться мог усадьбою счастливой?" (137).

Почуття поета стає вкрай складним. Навіть переконавши в невірності, він зберігає до Дами прихильність. У їхніх відносинах запановує неправда:

"Я лгу тебе, ты лжешь невольно мне,

И, кажется, довольны мы вполне!" (138).

Очевидний контраст між почуттями до друга і до коханої. У почуттях до друга навіть біль і гіркота світлі, почуття до коханої стають нестерпними і любов перетворюється в суцільні муки:

"Любовь - недуг. Моя душа больна

Томительной, неутолимой жаждой.

Того же яда требует она,

Который отравил ее однажды" (147).

Любов отуманює розум і позбавляє здатності бачити людей і світ у їх справжньому світлі:

"Любовь слепа и нас лишает глаз.

Не вижу я того, что вижу ясно.

Я видел красоту, но каждый раз

Понять не мог - что дурно, что прекрасно" (137).

Помітимо, що на відміну від інших добутків у Сонетах  ліричний герой не шукає для себе виходу в смерті. Ліричний герой "Сонетів", хоч і кличе смерть, усе-таки знаходить щось, що примиряє його з життям: це його друг і радість, що дає любов до нього. Він не хоче залишити свого друга в суворому світі:

"Зову я смерть. Мне видеть невтерпеж

Достоинство, что просит подаянья,

Над простотой глумящуюся ложь,

Ничтожество в роскошном одеянье,

И совершенству ложный приговор,

И девственность, поруганную грубо,

И неуместной почести позор,

И мощь в плену у немощи беззубой,

И прямоту, что глупостью слывет,

И глупость в маске мудреца, пророка,

И вдохновения зажатый рот,

И праведность на службе у порока.

Все мерзостно, что вижу я вокруг.

Но как тебя покинуть, милый друг!"

Якби можна було бути упевненим у тому, що розташування сонетів відповідає хронології подій, то підсумок усієї цієї ліричної історії був би трагічним, тому що завершується весь цикл прокльонами тієї любові, що принижує людину, змушує миритися з неправдою і самим бути брехливим. Притулком від перенесених страждань є поновлення дружби, яку випробування зробили ще міцнішою. Платонічна ідея любові як почуття духовного бере в "Радах" Шекспіра повну перемогу.

"Сонети" Шекспіра – справжній шедевр англійської лірики епохи Відродження. Крізь умовність і штучні рамки форми в них пробилися справжні людські почуття, великі пристрасті і гуманні думки.

2.2. Образно-тематичний аналіз та діалектичний характер сонетної форми

Як вже було згадано вище, Шекспірові належить цикл із 154 сонетів, опублікований (без відома і згоди автора) у 1609 р., але написаний, очевидно, ще в 1590-х роках (у всякому разі, вже в 1598 р. у друці промайнуло повідомлення про його "солодкаві сонети, відомих близьким друзям") і який виявився одним із самих блискучих зразків західноєвропейської лірики епохи Відродження.

Ставши популярною серед англійських поетів, сонетна форма під пером Шекспіра заблищала новими гранями, вмістивши в себе обширну гаму почуттів і думок – від інтимних переживань до глибоких філософських роздумів і узагальнень. Дослідники давно звернули увагу на тісний зв'язок сонетів і драматургії Шекспіра. Цей зв'язок виявляється не тільки в органічному сплаві ліричного елементу з трагічним, але й у тому, що ідеї пристрасті, які одухотворяють шекспірівські трагедії, живуть і в його сонетах.

Так само, як у трагедіях, Шекспір торкається в сонетах коріння проблеми буття, яке хвилювали людство, веде мову про щастя і сенс життя, про співвідношення часу і вічності, про тлінність людської краси і її величі, про мистецтво, здатне перебороти невблаганний біг часу, про високу місію поета.

Вічна невичерпна тема любові, одна з центральних у сонетах, тісно переплетена з темою дружби. У любові і дружбі поет знаходить справжнє джерело творчого натхнення незалежно від того, чи приносять вони йому радість і блаженство чи ж муки ревнощів, сум, щиросердечні сумніви.

Тематично весь цикл прийнятий поділяти на дві групи: вважається, що перша (1 – 126) звернена до друга поета, друга (127 – 154) – до його коханої – "смаглявої леді". Вірш, який розмежовує ці дві групи (можливо, саме в силу своєї особливої ролі в загальному ряді), строго говорячи, сонетом не є: у ньому лише 12 рядків і суміжне розташування рим.

Лейтмотив уболівання про тлінність усього земного, проходячий через весь цикл, чітко усвідомлювана поетом недосконалість світу не порушує гармонійність його світовідчування. Ілюзія загробного блаженства далека йому – людське безсмертя він бачить у славі і потомстві, радячи другу побачити свою молодість відродженим в дітях.

У літературі Відродження тема дружби, особливо чоловічої, займає важливе місце: вона розглядається як вищий прояв людяності. У такій дружбі гармонійно сполучаються веління розуму з щиросердечною схильністю, вільною від почуттєвого початку.

Не менш значні сонети, присвячені улюбленій. Її образ підкреслено нетрадиційний. Якщо в сонетах Петрарки і його англійських послідовників (петраркистів) звичайно оспівувалася золотоволоса ангелоподібна красуня, горда і недоступна, то Шекспір, навпроти, присвячує ревниві докори смаглявій брюнетці – непослідовній, яка кориться тільки голосу пристрасті. 

Шекспір писав свої сонети в перший період творчості, коли ще зберігав віру в торжество гуманістичних ідеалів. Навіть розпач у відомому 66-м сонеті знаходить оптимістичний вихід у "сонетному ключі". Любов і дружба поки виступають, як у "Ромео і Джульєтті", силоміць, які утверджують гармонію протилежностей. Розрив Гамлета з Офелією, як і розірваність свідомості, втілена в принці датському. Пройде кілька років – і перемога гуманістичного ідеалу відсунеться для Шекспіра в далеке майбутнє.

Саме примітне в сонетах Шекспіра – постійне відчуття внутрішньої суперечливості людського почуття: те, що є джерелом найвищого блаженства, неминуче породжують страждання і біль, і навпаки, у тяжких муках народжується щастя.

Це протиборство почуттів самим природним образом, якою б складною не була метафорична система Шекспіра, укладається в сонетну форму, якій діалектичність характерна "від природи". Таким чином :

Класичний сонет

Порівняно невелика кількість так званих твердих форм – суворо канонізованих і стійких строфічних комбінацій існує серед величезної розмаїтості поетичних творів різних жанрів. По популярності і поширеності жодна з твердих форм – італійські і французькі (середніх століть) тріолет, віріле, секстина, іранська газель, чи танка з японської поезії – не зрівняється із сонетом.