Історія порівняльно-історичного методу

   Міністерство  освіти та науки

   Мелітопольський державний педагогічний університет  ім. Богдана Хмельницького 
 
 

   Кафедра української мови 
 
 

   Індивідуальне науково-дослідне завдання 

   зі вступу до мовознавства 

   на тему: «Історія порівняльно-історичного методу» 
 
 

Виконала:

студентка I курсу 172 групи

Блага Ольга

Перевірила:

Коваль  Оксана Володимерівна 
 
 
 
 
 

м. Мелітополь - 2009р.

     Зміст 

1. Загальне  поняття про мовознавство.
2. Зародження порівняльно – історичного мовознавства.
3. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства
• роботи Франца Боппа
• праці Расмуса Раска
• «Хвильова теорія» Шмідта
• вснесок Шлейхера у мовознавство
4. Течія молодограматиків
5. Становище сучасного порівняльно0історичного мовознавства.

     
 
         Порівняльно-історичне мовознавство – це область загального мовознавства, об’єктом якої є споріднені, генетично пов’язані мови. Порівняльно - історичне мовознавство встановлює відповідності між цими мовами та описує їх еволюцію в просторі і часі. Як основним засобом своїх досліджень порівняльно - історичне мовознавтсво користується порівняльно-історичним методом, основною метою якого є побудова моделі прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх поступового розвитку та поділу на самостійні мови, а також побудова порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов, що входять до тієї чи іншої генетичної спільноти. 
Отже, метою цієї індивідуально дослідної роботи є висвітлення всіх  деталей порівняльно-історичного методу за весь період його існування. 

    А об’єктом безпосередньо є порівняльно-історичний метод й всіх його проявах. Поступове накопичення протягом XVI—XVIII ст. багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лінгвістичних досліджень. У мовознавстві утверджуються принципи порівняння мов й історичного підходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми — порівняльно-історичного мовознавства. 

    Порівняльно-історичне  мовознавство — один з основних напрямів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.

     
           Виникнення порівняльно - історичного мовознавства пов’язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці 18 ст. На той час в природничих науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле та визначати ієрархію його частин. Разом з таким позитивним впливом, наука про мову й сама починає приймати участь у виробленні спільних ідей.  

    Так, у 1770р. Гердер висуває факт історизма в мовознавстві. Згідно з ним природні закони визначили необхідність виникнення мови і її подальшого розвитку. На початку 19 ст. Аделунг формулює критерії відмінності в ступенях мовної спорідненості і пропонує порівнювати мови за їх граматичними структурами.  В 1816р. вийшла в світ перша робота Франца Боппа (1791-1867) –“Про систему відмінювання санскриту в порівнянні з грецькою, латинською, персидською і германською мовами.” В ній Ф.Бопп розглядає в порівняльному плані граматичні форми наведених в заголовку мов, спираючись переважно на санскрит, який в його праці був вперше залучений для лінгівстичного дослідження. Ф.Бопп висловлює думку, що на основі порівняння засвідчених мов можна встановити їх “первинний стан”.  

    Зокрема, до заслуг Ф.Боппа належить розроблена ним теорія аглютинації, в якій автор висловлює думку, що зовнішня флексія утворилася з колишніх самостійних слів, а саме, що відмінкові закінчення іменників та особові закінчення дієслова є, головним чином, застиглими елементами займенників.  

      В 1818р. з’явилася робота датчанина Расмуса Раска (1787-1832) , про походження ісландської мови. Взагалі ж, Р.Раск не ставив перед собою таких широких задач, як Ф.Бопп: він досліджував головним чином скандинавські мови, встановлюючи спорідненість між ними та іншими індоєвропейськими мовами, але не намагаючись при цьому відновити первинну форму порівнюваних мов. Він, на відміну від Ф.Боппа, не залучає санскрит і значну увагу приділяє як граматичним, так і лексичним зіставленням, вказуючи при цьому на необхідність врахування в першу чергу лексики, пов’язаної з найнеобхіднішими поняттями, явищами і предметами. Головна заслуга Р.Раска перед порівняльно-історичним мовознавством – вироблення методики аналізу граматичних форм і демонстрація різних ступенів спорідненості між мовами.  
Роботи Р.Раска стали поштовхом до утворення схеми історичного розвитку близьких мов.

     
              Починаючи з А.Шлейхера в мовознавстві виникла нова течія - так званий натуралістичний напрямок. Така назва пояснюється тим, що представники цієї течії, як і А.Шлейхер, вважали,що мова – це такий же природній організм як рослини і тварини. У мові, на думку А.Шлейхера, є два моменти: значення, що знаходиться в корені, і відношення, яке міститься в словотворчих частках. Виходячи із взаємозв’язку цих моментів, він поділяє мови на три групи:

- ізолююючі мови - мови, в яких є самі значення,отже, самі корені; 
- аглютинуючі мови - мови, в яких до елементів значення приєднуються елементи відношення; 
- флективні мови – мови, в яких елементи значення і елементи відношення утворююють єдність. 
Ці три типи мов Шлейхер вважав трьома ступенями або періодами розвитку всіх мов. Одночасно – це ніби стадії органічного росту: ізолюючий тип – дитинство мови, аглютинуючий – період зрілості мови, а флективний – стан упадку, розпаду мови, період старості. А.Шлейхер також зазначав, що мова не має історії розвитку, у неї лише біологічний ріст. Спираючись саме на таке “біологічне” розуміння мови, він і створює свою теорію “генеалогічного дерева”, де спільний стовбур і кожна гілка завжди поділяються навпіл, а першоджерелом є прамова-організм, в якому повинна бути симетрія, регулярність. Впевнений у правильності своїх реконструкцій та спираючись на власні дослідження фонетики вивчаємих мов, а потім і морфології, А.Шлейхер навіть написав басню на “індоєвропейській мові”, де вокалізм він реконстуює за образом санскритського, а консонантизм – за образом грецького. Багатоманіття звуків і форм він пояснює подальшим ростом дерева.

     
                Як зазначав А.Мейє, Шлейхер реконструював спільну мову, визначив її суттєві риси і еволюцію, але він був неправий, розглядаючи в цій еволюції лише упадок, він не зміг дотриматися принципу закономірності, який сам же теоретично визнавав, але застосований ним метод став з тих пір методом всіх лінгвістів і підкорив собі весь наступний розвиток науки.

     
            Іншим представником натуралістичного напрямку в мовознавстві був Й.Шмідт, відомий своєю “хвильовою теорією” (1871). “Хвильова теорія” Шмідта була направлена проти теорії “генеалогічного дерева” Шлейхера, яка фіксувала послідовність етапів розпаду мов, але ігнорувала проблему локалізації прамови і її наступних продовжень, а також випадки багатосторонніх мовних контактів. На матеріалі народних говорів Шмідт намагався довести, що нові мовні явища поширюються хвилями від певних центрів політично об’єднаної мовної території. З цього він зробив висновок, що сучасні групи мов індоєвропейської сім’ї існували в індоєвропейській мові як її діалекти. Головним доказом правильності цієї гіпотези мав бути факт, що всі індоєвропейські мови, зафіксовані в писаних пам’ятках, поділяються на дві групи: групу “кентум” і групу “сатім”. Хвилі нових якостей групи “сатем” мали центр поширення в Азії, а хвилі мовних явищ “кентум” поширювались в Європі. Хетська мова, виявлена в Азії, розбила головний аргумент Шмідта, вона виявила характерні риси не групи “сатем”, а “кентум”. 
Проте теорія хвиль Шмідта і теорія родословного дерева Шлейхера у змодифікованому вигляді, доповнені третьою теорією субстрата (яка говорить про наявність елементів переможеної мови в мові-переможцеві), служать у сучасному мовознавстві поясненням різноманітності і спорідненості індоєвропейських мов.  
 
            Третьою генерацією представників порівняльно-історичного мовознавства вважають течію молодограматиків, яка виникла в 70-х роках 19 ст. Один із початківців цього напряму К.Бругман перетворив цю назву в назву нової лінгвістичної школи.

    До  цієї школи примикали в більшості  вчені Лейпцігського університету: Лескін, Остгоф, Пауль та ін. Основними працями молодограматиків є:

    1) Передмова Г.Остгофа та К.Бругмана  до першого тому “Морфологічних  досліджень” (1878);

     2) Пауль. “Принципи історії мови”;

     3) Дельбрюк. “Вступ в вивчення  мови. З історії і методології  порівняльного мовознавства.” 
                Основним для концепції молодограматиків є бачення мови як індивідуальної психофізичної діяльності. Всі мовні зміни відбуваються в “звичайній розмовній діяльності” індивіда. Звідси їх вимога повернутися до вивчення живих мов, які легше ніж мертві піддаються дослідженням і дають більше матеріалу для вивчення закономірностей розвитку мови. З цим пов’язане їх скептичне відношення до реконструкцій індоєвропейської прамови, хоча вони і займались вивченням древніх мов. Велику увагу молодограматики відводять історичному методу при вивченні мови. Вони навіть пропонували ізольований розгляд окремих явищ мови (так званий “атомізм” молодограматиків). 
Взагалі ж в працях молодограматиків перше місце займає фонетична система мови.  
На думку молодограматиків, у світі звуків можна встановити належний порядок. Звукам властиві такі явища, як заміщення, зміна. Заміщення бувають регулярними і нерегулярними. Нерегулярні заміщення не означають, що у звуковому складі мови панує хаос. Як регулярні, так і спорадичні, або нерегулярні, зміни звуків підпорядковані законові звукових змін. Закон звукових змін формулюється молодограматиками на основі визначення:

    1) конкретної мови,

     2) певних умов,

     3) певного періоду. 

    Наприклад, зміна о, е давнього походження в  новозакритому складі на і відбулася: 1) в українській мові, 2) в позиції перед складом з голосним повного творення в слабкій позиції, 3) в період після диференціації східнослов’янських племен (конь, столъ – кінь, стіл) або в слов’янських мовах палатилізація задньоязикових у позиції перед голосними переднього ряду у праслов’янський період тощо.  

    Закон звукових змін проявляється у сфері  часткових і загальних явищ мови, а також у тенденції звукових зміщень. Молодограматики визначають ці тенденції. Суть їх полягає у спрощенні  звукової системи, в спаді, “вивітрюванні” звуків. “Вивітрювання” звуків вони пояснюють не зовнішніми факторами. Причина цього процесу вбачалася попереднім мовознавством у самих носіях мови, зокрема в їхньому прагненні зробити процес мовлення зручним і легким. Саме тенденція до зручності, полегшення і є основною причиною змін у системі фонетики. Молодограматики висловили інший погляд на причину спаду, а саме: усі ці зміщення, “вивітрювання” звуків відбуваються за твердими законами звукових змін, які не знають винятків і аналогії. Молодограматики протиставляли звукову закони фонетичній і морфологічній аналогії. Поряд з цим, вони пояснювали, чим відрізняються закони звукових змін від аналогії. Якщо зміна звука передбачає зміну творення звука і ця зміна виявляється скрізь за однакового збігу звуків, то аналогія зв’язана із зміною старої форми новоутвореною.

      Найбільшою заслугою молодограматиків, вважав Ф.де Соссюр, є те, що вони правильно визначили об’єкт лінгвістичної інтерпретації –мови, а також те, що порівнювані факти вони розглядали як у ретроспективному, так і в перспективному планах, тобто в тій хронологічній послідовності, яка диктувалася природою мовотворчих явищ або тенденціями подальшого їх розвитку.

     
                Основоположником загального мовознавства і водночас творцем теоретичних основ, на які спираються всі ідеалістичні напрями в науці про мову вважається Вільгельм Гумбольдт (1767-1835). Важко назвати якогось іншого вченого, який би міг порівнятися з ним глибиною і силою впливу на весь наступний розвиток теоретичної лінгвістики.  
Його лінгвістичні роботи відкриваються докладом “Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку” (1843). В цьому докладі він визначає свою програму дослідницької роботи в області мовознавства, обгрунтовує правомірність створення окремої науки про мову. Тут же він зазначає, що мова навіть на початкових етапах свого існування являла собою цілісне утворення. “Для того, щоб людина могла зрозуміти хоч одне-єдине слово не просто як духовне спонукання, а як членороздільний звук, що визначає певне поняття, вся мова цілком і в усіх своіх зв’язках повинна вже бути закладена в ньому. В мові нема нічого окремого, кожний елемент є лише частиною цілого.” Гумбольдт підкреслює важливість і необхідність членування для функціонування мови, яке повинно здійснюватися в обох планах мови – в плані змісту (світ ідей) і в плані вираження (звукове позначення).

     
                Крім того Гумбольдт помічає у мові єдність суперечностей, представлених ним у вигляді антиномій: позитивне і негативне, частина і ціле, одиничне і множинне, наслідок і причину, відносне і абсолютне, випадкове і необхідне, вимір у просторі та визначення в часі.

     
            Філософські та психологічні ідеї В.Гумбольдта стали лігвістичною основою теоретичного становлення Фердинанда де Соссюра (1857-1913), який вважається основоположником соціалогічної школи в мовознавстві.  

    На  початку 20 ст. в мовознавстві стає відомим  прізвище Леонарда Блумфільда (1887-1949), яке пов’язане з новим етапом в житті науки про мову, а саме зародженням дескриптивної лінгвістики. Дескриптивну лінгвістику можна розглядати як різновід структуралізму, проте вона має ряд особливостей.Порівняно з іншими напрямками лінгвістичного структуралізма їй притаманна більш чітко розроблена система дослідницької роботи. На її формування вплинув і той лінгвістичний матеріал, з яким вона переважно має справу. Нарешті, вона базується і на іншому вихідному принципі, зокрема, не є прямою похідною теоретичних положень, висунутих Ф.де Соссюром. 
Розпочинав свій шлях Л.Блумфільд в рамках традиційного мовознавства. Перша його книга “Вступ до вивчення мови” (1914) – містить вплив младограматичних традицій. Але вже в 20 роках він виступає з декларацією нової лінгввістичної теорії і методики. Блумфільд був фактично першим мовознавцем, який не тільки поставив питання про наобхідність побудовати суворий об’єктивний метод аналізу і опису мови. Але і видвинув цю проблему як основну задачу теоретичного мовознавства.