Історія порівняльно-історичного методу

     
Значний вплив на погляди Л.Блумфільда мав біхевіоризм. Біхевіоризм – в мовознавстві система поглядів на сутність і функції мови, яка наближається до однієї з течій в психології, в основі якої є розуміння поведінки людини як сукупності рухомих і зведених до них вербальних і емоційних реакцій організму на стимули зовнішнього середовища й заперечення свідомості як предмета психологічного дослідження. 
Блумфільд створив біхевіористську теорію мови. Він стверджує, що кожний вислів повністю утворюється формами, розуміючи під формою – речову ознаку, яка повторюється і має значення. Мова – це особлива форма поведінки людини, комунікативна функція мови- ланцюг стимулів і реакцій, соціальна природа мовної діяльності- процес одного порядку з біологічними процесами. Спілкування – такий же біологічний акт, як будь-які інші форми пристосування людини до середовища і його реакції на зовнішні стимули. Крім того до заслуг Блумфільда можна віднести закладення основних принципів дистрибутивного аналізу - методу дослідженн мови, побудованого на вивченні оточення окремих одиниць в тексті без використання даних про повне лексичне або граматичне значення цих одиниць.

     
             Сучасне порівняльно - історичне мовознавство вважає своїм об’єктом дослідження мовних змін у часі. Одиницею виміру стає квант мовної зміни – величина, яка визначає відхилення мовного стану А1 від мовного стану А2, якщо ці стани є суміжними в часі. На основі праць Ф.де Соссюра була розроблена ларингальна теорія – теорія про походження і чергування індоєвропейських голосних, про існування в прамові особливих фонем - ларингалів. Ця теорія була доведена за допомогою даних віднайденої хетської мови.  

                Розроблена також теорія найдавнішого сладу, фонетичних представлень і подальшого розвитку індоєвропейських зімкнених приголосних фонем – глотальна теорія.  
У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою номінативної будови ( в той час, як всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ерегативної конструкції.

 
                Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Наприклад, воно спирається на результати ареальних досліджень (існує навіть ареальна лінгвістика), враховуючи те, що територіально-суміжні мови можуть запозичувати певні риси від мов-сусідів, хоча довести це запозичення дуже важко.

 
               Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов’ян. За допомогою і інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині. Воно допомагає нам зрозуміти, ким ми були, хто ми є, і , відповідно, ким можемо стати.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     
Використана література:

     
1.       Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки.          — К., 1985. 
2.      Коцюбинський Б.В. Короткий огляд історії мовознавства. - Киів, 1964

3.      Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство.Історія лінгвістичних вчень. - Київ, 1984